Написав маленьку поему в українському рустикальному дусі.

У сутінках політики, опісля
поразки внаслідок невдячності
народу і вождів,
зібравши все майно,
жінок і дів,
тікаю у житомирське Полісся.
Асфальт не досягне,
відстане інтернет
(на хвилі слави розпочни до втечі підготовку)
Погоня не помітить головне -
Той поворот з бетонки на грунтовку,
До хутора з коровою і півнем,
Населенням не злісним і наївним -
три мешканці, що в себе на болоті
(де зупинився час і вже не лине
Поміж осик, берези і бруслини),
Дві сотні літ один город полоти
спроможні і не відають новин.
І серед них я вперше не один.
Я не на самоті
посЕред сосен зкраю,
там де пісок долає чорнозем,
серед пташок, що вилетіли з раю
між боязких тварин. І ми не провезем
Крізь “митницю одвічності” сюди
ні планів, ні законів, ні погорди,
Ні швидкості своєї, ні біди.
Увечері сімейство слухає казки.
Тут наміри не дійсні і пророцтва,
становлення не подає взнакИ,
Проте, буття - в собі. І є поросла
зеленим мохом стріха,
Стіни із колод,
що крейдою побілені. У льосі
спокуса: сонм солоних насолод.
Уранці над криницею схилюся
У глибині дізнатись таємницю.
І я її відчую і тоді -
лиш мовою пташиною, не ницою-
твоєю, розкажу її тобі.
З відра рідкої сутності
Неквапно відіп’ю,
Лякну курей сусідських,
З дідом привітаюсь.
Невже не бути більше у бою?
У спокою невже таїться старість?
Поета потребує місто, не трава:
Роса самодостатня,
Але довго не трива.
І я зберу майно,
Сімейство по алярму
І я тікатиму ще швидше, ніж сюди.
І ще не встигнуть висохти сліди,
Приймач іще не зловить
Хвилю популярну -
Відчую ностальгію за Полісям,
За мешканцями вічності
Без долі, без мети,
За тим, як сич за зіркою понісся!
І я кричав йому лети, лети!
Корова, півень дві бабИ і дід
На хуторі що є серед боліт
Живуть і смерть сюди зайти не зможе,
За все, що Ти їм винен, Боже.

Дмитро Корчинський