В принципі цей фільм не те що б підпадає під категорію військових - скоріше це "шпигунське кіно" - але він напевно зацікавить любителів військової авіації, якої тут дуже багато. Ще б пак - продюсером виступав легендарний Ховард Хьюз, сам відомий авіатор (див. Фільм "Авіатор"). Свого часу він прославився фільмом "Ангели пекла", а 20 років по тому знову вирішив зняти фільм про льотчиків; режисером ж став не менш знаменитий Джозеф фон Штернберг, який зняв кілька ранніх фільмів з Марлен Дітріх (правда, він тільки числиться в титрах, Хьюз його швидко замінив). Більш того: повітряні трюки у фільмі виконував Чак Ігер - американський льотчик, першим в світі подолав звуковий бар'єр.
Сюжет фільму маревний, але все ж не більше маревний, ніж сюжети більшості шпигунських фільмів, включаючи в тому числі "бондіану". Одного разу на американському військовому аеродромі приземляється радянський літак. Вела машину дівчина-водій . Вилізла з нього льотчиця заявила, що втекла в Америку, рятуючись від загрози розстрілу, проте категорично відмовляється видавати будь-які військові секретик, заявляючи, що вона - патріотка своєї батьківщини. Тоді її доручили "обробити" полковнику Шеннону (Уейн), який, власне, першим зустрів її на американській землі. Шеннон негайно в неї закохався, а дізнавшись, що її все-таки хочуть депортувати, поспішно узяв в дружини - але тут з'ясувалося, що вона-таки прибула в країну з шпигунськими цілями ...
Головні ж ролі виконали: роль полковника американських ВПС - Джон Уейн, роль російської льотчиці - молода і красива Джанет Лі (фільм реально знімався на початку 50-х років, але Хьюз з якихось своїх міркувань довго не випускав його на екран).
Для російської льотчиці сценаристи придумали традиційно придумали абсолютно шалений ім'я - Анна Марладовна (мабуть, це прізвище). Підозрюю, що надихала їх на такий політ фантазії Соня Мармеладова. У другій частині фільму, коли дія переміщається в СРСР, з'ясовується, що справжнє ім'я Анни марі (ме) ладовни - Ольга Орлев (Orlief). Теж не краще.
Непоганий іконостас вони на неї повісили ... Мене сильно бентежить велика червона зірка. Чи не жовтеняцьких це значок, сильно збільшений в розмірах ..?
Погони у героїні більш-менш автентичні, число зірочок відповідає чину старшого лейтенанта (у фільмі її називають лейтенантом, але потім підвищують у чині до капітана). Ось тільки самі погони якісь завеликий - imho, більше скидаються на генеральські. І то сказати, з таким-то іконостасом і з такою-то зовнішністю вона давно б уже була якщо не генералом, то принаймні полковником.
Костюмів для Джанет Лі творці фільму теж не пошкодували.
Громадянин начальник теж весь в орденах
Радянська військова база
Ну, і звичайно, не обійшлося без всілякої авіаційної техніки, хоча до моменту виходу фільму на екран вона вже сильно застаріла.
Чимось це схоже на зграю рибок на кораловому рифі ...
Convair B-36
B-29 (або B-50) і причеплений до нього знизу Bell X-1 - перший в світі надзвуковий літак (хоча передбачається, що це - російська техніка; он які бараки на задньому плані).
«Суверенный российский интернет пока невозможен». Интервью с исследователями интернет-цензуры в России
Государственная Дума РФ 12 февраля в первом чтении приняла законопроект об обеспечении работы рунета в случае его отключения от всемирной сети, также известный как «закон об автономном интернете».
Несмотря на слова чиновников, что закон направлен не на ограничение доступа, а на защиту от возможного отключения России от интернета, в СМИ и социальных сетях все чаще сравнивают законопроект с «великим китайским файрволом» — системой государственной фильтрации интернета в Китае.
Денис Куренов обсудил этот законопроект с журналистами и авторами книги «Битва за рунет» Ириной Бороган и Андреем Солдатовым, а также поговорил с ними об истории давления на интернет в России, о главной цели цензурной политики властей в сети, а также о том, как психологически воспринимает интернет Владимир Путин.
Совсем недавно был принят так называемый закон о суверенном интернете. Что вы о нем думаете? Реален ли для России «великий китайский файрвол»?
Ирина Бороган
Ирина Бороган: Чтобы его построить, необходимы технические возможности, которые изначально не были созданы в России, потому что интернет у нас развивался как свободный. Все тогда думали совершенно о другом — например, о том, чтобы информация проходила быстро, качественно и беспрепятственно. То есть эти цели противоположны цензуре и блокировке. А давление на интернет началось только в 2012 году. Над техническими решениями работают, но до «великого китайского файрвола» пока еще далеко.
В Китае все началось еще в 1996 году. Как только появился интернет — сразу появилось ведомство по цензурированию интернета. Там все узлы связи строили, уже принимая во внимание, что информация, проходящая через эти узлы, должна будет цензурироваться, фильтроваться.
Закон о суверенном интернете разрабатывали уже давно. Его смысл в том, что рассматриваются все технические возможности, чтобы на час Х можно было отрубить российский интернет от мирового [на «Медузе» можно прочитать подробный разбор законопроекта от директора «Роскомсвободы» — Юга.ру]. Пока это все технически невыполнимо. Несколько лет назад спецслужбы проводили совместные учения с интернет-операторами, которые показали, что все равно информация продолжает уходить из страны и поступать в нее — по тем тысячам каналов, которые не находятся под контролем государства.
Правда, это было в 2015 году, прошло уже больше трех лет, они наверняка с тех пор продвинулись в этом направлении. Но все же пока что суверенный российский интернет невозможен. Другое дело, что изолировать какой-то конкретный регион, как делали в Китае много лет назад, вероятно, смогут — если будут хорошо работать.
А не смогли ли уже? Ведь во время протестов в Ингушетии, связанных с новой административной границей с Чечней, было много информации об отключении региона от интернета.
Андрей Солдатов
Андрей Солдатов: Да, просто регион от региона отличается. В разных регионах разное количество, грубо говоря, кабелей, которые соединяют этот регион с соседними. Есть регионы более связанные, есть менее связанные. И, собственно, из-за этого часть закона о суверенном интернете касается, например, точек обмена трафиком и того, каким образом трафик ходит внутри страны.
Но есть еще один момент, который мы часто упускаем.
Непрекращающийся период бомбардировки репрессивными законами в области интернета ставит многие интернет-компании перед очень неприятным выбором.
Сейчас я говорю не о крупных игроках, а о компаниях регионального уровня. Люди, которые эти бизнесы начинали, не рассчитывали на репрессивное законодательство, которое все время требует дополнительных затрат. Нужно покупать устройства для СОРМа, для «пакета Яровой». Они не знают, что будет завтра, не понимают правила игры. И конечно, как любые нормальные бизнесмены, они думают, не лучше ли уйти из этого бизнеса. Они уходят, а их место заполняется большими компаниями.
Но мелкие бизнесы по определению более демократические, более либеральные. Они сами себе голова. А когда после них приходит, например, большой бегемот, у которого есть договоренности с Кремлем, фактически эта отрасль становится государственной. В итоге мы можем прийти к тому, что останутся несколько огромных компаний, которые имеют отношения с Кремлем и которые заберут себе весь бизнес уходящих небольших игроков.
Книга Ирины Бороган и Андрея Солдатова «Битва за рунет. Как власть манипулирует информацией и следит за каждым из нас» вышла в издательстве «Альпина Паблишер» в 2015 году. Первоначально ее выпустило американское издательство PublicAffairs в том же 2015 году. На английском книга носила название «The Red Web: The Struggle Between Russiaʼs Digital Dictators and the New Online Revolutionaries» («Красная сеть: борьба между российскими цифровыми диктаторами и новыми интернет-революционерами»).
«Битва за рунет» — это серия расследований, посвященных тому, как в России контролируют интернет и информацию, а спецслужбы собирают данные о гражданах. Они описывают историю слежки за гражданами начиная с середины ХХ века, когда в советских «шарашках» разрабатывались первые технологические инструменты, и заканчивая 2014-м, когда прогремели проект изолированного рунета «Чебурашка», история «кремлевских троллей» и «пакет Яровой».
В вашей книге «Битва за рунет» вы указываете, что история масштабной интернет-цензуры в России начинается 7 июня 2012 года, когда четверо депутатов Госдумы предложили составить черный список сайтов для блокировки. Почему эта история началась именно тогда и что было дальше?
И.Б.: Проект реестра сайтов для блокировок — это реакция власти на протестное движение 2011–2012 годов. Власть столкнулась с массовым протестным движением, которого в стране не было уже больше десяти лет. К тому же это было первое движение, выступающее именно против Путина. В то время Кремль был напуган «оранжевыми революциями» и «арабской весной», а также уверен в том, что их двигателем является как раз интернет.
Важным моментом была аннексия Крыма в 2014 году. Нестабильная обстановка породила вал новых ограничительных законов. Был принят закон о том, чтобы крупнейшие мировые сервисы переносили данные российских пользователей на территорию России, чтобы правоохранительным органам было проще их перехватывать. Потом был принят «закон Яровой», и с тех пор эта цензурная машина не останавливалась, все нарастало как снежный ком.
Все это, естественно, напрямую связано с политической ситуацией: санкции, международная политика и наше изолированное положение в ней с друзьями в виде Сирии и Венесуэлы… Все это заставляет власти еще больше цензурировать интернет.
Сейчас можно сказать, что количество ограничительных и цензурных законов, связанных с интернетом, уже практически охватывает всю сеть. В принципе, властям уже не нужно принимать никаких новых законов — уже есть весь необходимый инструментарий, чтобы отдать под суд любого пользователя или блогера, который свободно излагает свои мысли на политические темы и его точка зрения не совпадет с точкой зрения Кремля.
А.С.: Я бы только добавил, что все это время, начиная с 2011 года, Кремль находился в поиске технического решения для блокировок в интернете. Потому что интернет — это все-таки в первую очередь технологическая платформа. Чиновники уже тогда пришли к какому-то определенному мнению по поводу того, как российский интернет должен выглядеть и существовать. И это мнение за все прошедшие годы не менялось.
Основная идея такова: у государства в случае необходимости должна быть возможность ограничить контакты российских пользователей с зарубежными, а интернет должен перестать быть свободной площадкой для критики властей. Любой пользователь должен находиться в ситуации, когда его сообщения могут быть перехвачены и расшифрованы спецслужбами. Главная задача — лишить интернет мобилизационного потенциала по выводу людей на улицы.
Повторюсь, что с 2011 года эта концепция не менялась. Кремль лишь ищет способы воплощения этой концепции. И то, что мы видим в последнее время, — это как раз метания, связанные с этим. Да, они могут совпадать с обострением политической ситуации. В том числе потому, что соответствующим структурам — и Роскомнадзору, и спецслужбам — необходимо подкреплять поиски технологического решения промежуточными успехами. Успехов на самом деле не так уж много. Поэтому мы и видим эти метания.
К неуспехам, наверное, можно отнести самую громкую прошлогоднюю историю в российской интернет-цензуре — блокировку Telegram.
И. Б.: Для меня эта ситуация показала, что если свободные сервисы будут сопротивляться, то они могут преодолеть блокировку и показать большую дулю Роскомнадзору и всем цензорам в России. Еще мне понравилось, что блокировка Telegram привлекла внимание к средствам обхода цензуры. Раньше проблема интернет-цензуры и блокировок была интересна лишь маленькой аудитории — 5‑10% населения больших городов. Остальным казалось, что это незначительная проблема, им ее не было видно.
Но когда из-за блокировок IP-адресов переставали работать даже батареи и стиральные машины, люди стали задумываться, заинтересовались тем, откуда берется информация в интернете, как это работает и как можно лишиться этой информации, а также кто и зачем это делает.
Смысл в том, что рассматриваются все технические возможности, чтобы на час Х можно было отрубить российский интернет от мирового
А. С.: У меня более пессимистичный взгляд на эту ситуацию. Во-первых, были сообщения, что более 70% пользователей телеграм-каналов ушли из сервиса — впоследствии выяснилось, что снижение было, не такое радикальное, но все же достаточно существенное. То есть Telegram понес потери. Не как средство коммуникации, а именно как средство обсуждения новостей, в чем была его фишка.
Во-вторых, не совсем правильно представлять ситуацию с Telegram как такую прямолинейную историю, что власти борются с сервисом, а Telegram успешно сопротивляется.
К сожалению, история чуть более сложная. Многие кремлевские чиновники и пиарщики стали использовать Telegram для своей пропаганды. Есть большое количество телеграм-каналов, которые делают вид, что являются независимыми, а на самом деле обслуживаются разными ведомственными группами. Кремль одновременно с борьбой начал использовать Telegram в своих целях. И довольно эффективно.
И последний пункт. Борьба с Telegram не является самоцелью. Всегда, начиная с 2012 года, главной целью были глобальные сервисы — Google, Twitter, Facebook. Ведь никто не говорит о телеграм-революциях. Все говорят о твиттер-революциях, о фейсбук-революциях. И именно эти глобальные и неподконтрольные Кремлю сервисы являются его главной целью.
Давайте об этом подробнее.
А. С.: Что хотел сделать все это время российский цензор? Он хотел каким-то образом убедить, запугать глобальные сервисы так, чтобы они начали сотрудничать с властями. И все эти устрашающие законодательные акты, согласно которым мы, мол, запретим эти глобальные сервисы на территории России, — все это просто дубина, с помощью которой можно попытаться убедить глобальные сервисы сотрудничать.
Проблема заключается в том, что такая дубина может работать только в том случае, если потенциальная жертва действительно боится, что вы ее этой дубиной огреете. Но с 2015 года прошло уже больше трех лет, а эти сервисы не блокируют. Каждые несколько месяцев Роскомнадзор выпускает громкие заявления по поводу Twitter, Facebook и Google, но ничего не происходит. И вера в то, что эта дубина настоящая, исчезает.
Ситуация с Telegram — это как раз демонстрация и подтверждение серьезности намерений. Мол, смотрите, мы грубым и примитивным способом стали запрещать Telegram, невзирая на последствия, и делаем это сознательно. Наша дубина может и ударить. Так что эта битва очень далека от завершения.
А чего все-таки хотят российские власти от глобальных сервисов, какая их конечная цель? Локализация пользовательских данных?
А. С.: Нет, локализация пользовательских данных — это тоже средство. Российская система слежки не способна проанализировать весь массив данных, которые есть у глобальных сервисов. Так что такая цель не ставится.
Задача у них следующая. Это, кстати, очень советский подход. Вот, допустим, я чиновник и я сижу в Кремле. Цель в том, чтобы у меня была возможность позвонить человеку из Google, который меня выслушает и выполнит мои указания. Например, во время протестов удалит всю информацию о них. Или видео Навального удалит. Или еще какую-то критическую информацию.
То есть задача тотальной слежки не ставится. Локализация пользовательских данных — это только средство, которое должно заставить людей из Google, Facebook и Twitter выдать тот магический номер телефона, по которому можно будет позвонить и отдать приказ.
Российская система слежки не способна проанализировать весь массив данных, которые есть у глобальных сервисов
Судя по делам за лайки и репосты, «ВКонтакте» уже практически выдала властям такой магический номер телефона?
И.Б.: Ну вообще, давить на компании, на какие-то организации — это очень традиционный, типичный путь для Кремля. Конечно, проще всего взять компании, которые в России находятся, платят здесь налоги, снять с российского законодательства и просто прессовать. И да, «ВКонтакте» охотно идет на сотрудничество с властями.
А.С.: Но все-таки «ВКонтакте» не сразу пошла на сотрудничество. Давление на сервис началось еще в 2011 году, когда им управлял Павел Дуров. Он уже тогда получал запросы от ФСБ, чтобы определенные группы протестующих блокировались.
Мы знаем об этом, потому что сам Павел обнародовал эту информацию. Так что такую тактику власти использовали еще тогда, просто менее успешно.
И. Б.: Просто тогда Дуров не соглашался. А теперь его нет, и «ВКонтакте» идет на сотрудничество с властями. Абсолютно все, кто занимается интернет-безопасностью, рекомендуют не использовать аккаунты «ВКонтакте» для политических дискуссий. Основной массив дел, связанных с лайками и репостами, заведен именно против пользователей «ВКонтакте». Было только одно дело о пользователе Facebook, и то оно ничем не закончилось. Почему так происходит? Ответ очевиден: «ВКонтакте» охотно делится информацией о пользователях с властями, а Facebook нет.
Но все же массового оттока пользователей из «ВКонтакте» не наблюдается…
А.С. : Конечно, люди будут оставаться в сетях, которые созданы на территории России, и количество пользователей «ВКонтакте» в России все равно больше, чем пользователей Facebook. Но если я правильно помню данные о том, что послужило причиной возбуждения дел по пользователям «ВКонтакте», то там были две главные причины.
Первая связана с тем, что заявление в правоохранительные органы пишет тот, кто активно участвовал в какой-нибудь дискуссии во «ВКонтакте», но, скажем так, остался недоволен ее результатом. И после этого человек идет и фактически пишет донос на того, с кем неудачно спорил.
Вторая причина, которая особенно характерна для регионов, связана с преследованием тех пользователей, которые уже и так к тому моменту находятся в черном списке Центра «Э» или еще где-нибудь. То есть сотрудники соответствующих ведомств заходят на страницы таких людей и просто ищут повод, чтобы привлечь их к ответственности.
И. Б. : Так что пока вы сидите в политическом паблике «ВКонтакте», оперативник Центра «Э» тоже там сидит, думая о том, есть ли там материал для уголовного дела.
Не заслоняет ли весь этот массив уголовных дел и блокировок борьбу с реальными опасностями, которые угрожают государственной безопасности? Ведется ли настоящая борьба? Поймали ли какого-нибудь особо опасного преступника из-за лайка в соцсети? Предотвратили ли теракт из-за блокировки сайта?
И.Б. : Дел, связанных с лайками и репостами, тысячи, мы не можем знать обо всех. Можно предположить, что такая борьба все же ведется, но реальная охота за террористами не должна перемешиваться с делами против тех людей, которые открыто высказывают свое мнение в сети и критикуют Кремль.
Если взять блокировки: посмотрите на список того, что запрещают суды. Настоящей террористической литературы там очень мало. В основном это, скажем честно, байда, связанная с пропагандой суицида, наркотиков, и то, что связано с выражением независимой политической позиции и организацией митингов.
Черные списки создавались все-таки с прицелом блокировать политический протест и цензурировать выражение критики по отношению к Кремлю. Формально списки составляются по большому количеству поводов — там много случаев, связанных с защитой авторских прав, брендов. Но это не главная причина введения цензуры в Интернете.
Цель в том, чтобы чиновник мог позвонить человеку из Google, который выслушает и выполнит его указания
Как, на ваш взгляд, власть вообще себе представляет интернет? Вот возьмем Путина. Часто же говорят, что он сам интернетом не пользуется. И мне интересно, в каком виде до него доходит информация о том, что такое интернет и что с ним не так.
А.С. : Да, Путин не большой знаток интернета, раньше вообще им не пользовался. Точка зрения на то, что там происходит, для него формировалась людьми, которые отвечают за это направление. Это люди из сферы госбезопасности, которые, как и сам Путин, воспитаны в особой психологии. В этой психологии любое глобальное новое явление воспринимается в первую очередь в терминологии угроз — от нового способа добычи газа до новых информационных технологий.
Поскольку для Путина главное — это политическая стабильность, то главный вопрос по поводу интернета звучит так: «Какие угрозы политической стабильности он несет?» Что эта технология, например, может позволить по-другому выстроить управление страной или наладить совершенно другого уровня обмен интеллектуальной собственностью, идеями и т.д. — это все вторично.
Главное — какие есть угрозы.
Эти люди пишут для Путина справки и документы, которые ложатся ему на стол, они анализируют интернет именно при помощи этой оптики.
При этом надо учитывать, что в Кремле достаточно людей, которые довольно-таки хорошо представляют, как использовать интернет для практических целей — для пропаганды, для продвижения своей точки зрения. На практическом уровне с навыками все хорошо. Но общее представление об информационных технологиях именно такое — через призму угроз.
Тут скорее 2 пути: или как всегда нагребут бабла, будут мычать что то по их мнению умное , тупо похрюкивая, лет 5 могут "промычать" , а там ищи бабло:) или могут "поднасрать" по крупному, всех на уши поставить , переложить все на пользователей , а бабло, опять таки, "насадить":)
«Український тиждень» у статті «Адвокат Путіна» розповідає про роль Віктора Медведчука в українській політиці. Медведчук може дозволити собі не мати міністерського портфеля або депутатського крісла та не з’являтися щовечора на телеекранах. Однак його вплив на політичні процеси в Україні доволі суттєвий. А ім’я демонізоване, зазначає тижневик. Якщо порівняти українську політику з коміксами, то всі персонажі прагнуть стати супергероями для виборця. А Медведчук комфортно почувається в ролі антигероя. Видання наголошує, що не слід його вважати просто «кумом Путіна». Медведчук передусім юрист, а тепер і адвокат. Ім’я його нинішнього клієнта – Володимир Путін. Якщо дивитися на історію їхніх стосунків саме з цієї перспективи, то все стає на свої місця. Довіра між адвокатом і клієнтом є обов’язковою, дружба – зовсім ні. На його плечах захист усіх інтересів клієнта в Україні – від майнових до політичних. За це Медведчук отримав і виключні права: він єдиний, хто має дозвіл на прямі перельоти між Києвом і Москвою. Він може не приховувати, що переоформив власність у Криму після окупації, і не боятися наслідків перешкоджання роботі журналістів з боку своєї охорони. Він може дозволити собі спокійно казати все, що забажає. У цьому його особиста вигода, а зовсім не в планах стати колись президентом України. Фактично в нинішній ролі Медведчук має все, чого можна бажати: його визнано фахівцем своєї справи, і ця справа забезпечує очевидні вигоди.
Що ближче до виборів, то більше зростає тривога з приводу можливих підсумків майбутньої кампанії, пише «Український тиждень». Від результатів цього разу залежить як ніколи багато. Чи триватиме курс на євроінтеграцію? Як зміниться ситуація на Донбасі? Чи буде досягнуто мирних домовленостей із Росією і на яких умовах це відбудеться? Не знаючи конфігурації майбутньої влади, відповісти на ці запитання неможливо, зазначає видання. Різні політичні сили пропонують різні варіанти вирішення цих проблем. Одні закликають далі стояти на смерть і не приставати на умови агресора. Інші, навпаки, фактично пропонують капітуляцію. Мільйони людей в Україні вірять у необхідність укласти «мир за будь-яку ціну», чим користаються проросійські політики. За чотири роки в суспільстві закономірно накопичилася втома від війни, і це створює сприятливе середовище для реваншу проросійських сил, попереджає тижневик. Сьогодні проросійські політики, не зустрічаючи опору влади, поступово відвойовують утрачені позиції. Дедалі впевненіше почуваються вони в медіа-просторі. Останні кілька років у рейтингах найбагатших українців проросійські політики швидко рухаються вгору. Здавалося б, гіркий досвід мав навчити, що нічим хорошим для України зліт таких політиків зазвичай не закінчується. Але держава, а точніше ті, хто її очолює, сьогодні не намагається ніяк перешкодити цій дедалі більшій загрозі й спокійно спостерігає за реваншем антиукраїнських сил. Сьогодні їхній реванш, який зовсім недавно здавався неможливим, знову став реальною загрозою. І почасти він уже відбувся. Але запобігти його повномасштабній реалізації ще не пізно, зазначає тижневик у статті «Граблі на горизонті».
Юлія Тимошенко гучно оголосила чергову революційну утопію і відправилася в хрестовий похід за крісло президента, констатує тижневик «Новое время». За прогнозами експертів видання, найімовірніше бос «Батьківщини» переможе в першому турі, але їй не вистачить підтримки для того, щоб минути тур другий. І тут Тимошенко доведеться туго: її антирейтинг складає солідні 41,6%. Експерти видання переконані, що «Новий курс» несе для Тимошенко більше ризиків, ніж вигод. Адже розмірковуючи про переваги парламентської форми правління, вона ризикує розгубити накопичений роками електорат. А той чекає її президентства як ключа до низьких комунальних тарифів, високих зарплат і стабільного курсу гривні. Середній же клас не стане її підтримувати лише після одного форуму. Якщо Тимошенко останні 3-4 роки розповідала про тарифи на комуналку, девальвацію і землю (як головний актив України), то відразу перетворитися у філософа з глобальним поглядом на світ дуже складно, зауважують експерти. Стаття називається «Народження химери».
Петро Порошенко нині виходить на фінішну пряму. До кінця його першої каденції залишається рівно рік. І від того, як він його проведе, залежатиме чимало, наголошує «Український тиждень». Найперше те, чи погодяться українці обрати його ще на один термін. Тільки двом із чотирьох очільників незалежної України пощастило колись відбути в кріслі глави держави свою законну п’ятирічку. Ці два щасливчики – Леонід Кучма і Віктор Ющенко. Кожен із них міг би поділитися з Порошенком якимись своїми секретами, що варто робити в цей рік і, головне, чого не варто. Про те, що робили українські президенти в останній рік свого перебування на посаді, йдеться в статті «Уроки попередників». Тижневик переконує, що Петро Порошенко найкращий з українських президентів за чверть століття. І хоча цього явно недостатньо, щоб всім подобатись, але як мінімум може вистачити, щоб пробитися в другий тур. Єдина біда – навіть не основний заклятий конкурент Юлія Тимошенко, а відчай українців і їхня тотальна зневіра у всіх без винятку потенційних кандидатах, включно з Петром Порошенком. Від того, в який спосіб він вирішить її лікувати, і залежатиме, чи пощастить йому стати президентом знову, зазначає тижневик.
Війна в Україні засвідчила, що найефективніша зброя у XXI століття – це не танки й не «Джевеліни», це люди, констатує дописувач «Дзеркала тижня» журналіст Юрій Бутусов. Він згадує, що у 2014 році в десятків тисяч людей спалахнула мотивація захищати країну, і вони стали армією, здатною зупинити російську агресію. Нині напруга боїв знизилася, фронт став стабільним, але війна триває. І найбільший рядок втрат сьогодні – це звільнення. Автор зазначає, що чергова хвиля звільнень вимиє з армії кілька тисяч мотивованих воїнів, які пройшли свої університети війни. Потрібні комплексні рішення, аби тих, хто приходить, було більше, ніж тих, хто залишає лави. Сьогодні укомплектованість бригад ЗСУ на фронті становить менше від 50%. Під кінець ротації підрозділу на передовий нерідко можна побачити роту із 40 чоловік або батальйон, у якому 200 бійців тримають фронт завдовжки 10-11 кілометрів. Журналіст вважає, що зберігати та збільшувати в армії стрижень – досвідчених обстріляних воїнів – одне зі стратегічних завдань держави. І вирішення цього завдання може бути тільки комплексним. Це не може бути рішенням одного генерала, міністра, одного відомства – це одна із ключових цілей державної політики, яка має бути пріоритетом для всього керівництва країни. На війні переможе якість. Якість людей важливіша за кількість будь-якого заліза, паперу й чорнил, наголошує автор статті.
Корупція в більшості держав є не хворобою, а скелетом державного організму. Припиніть корупцію – і всі життєві процеси в суспільстві намертво зупиняться, переконує дописувач тижневика «Новое время». Корупція є мастилом, завдяки якій життя триває. І так воно є в 85% країн світу. В таких умовах боротися з корупцією – це ловити і садити окремих корупціонерів, на місці яких негайно виникають інші. Якщо суди і правоохоронні органи політично залежні, то боротьба з корупцією перетворюється в показові посадки тих, хто чимось не догодив, або ж у боротьбу кланів між собою. Незалежні антикорупційні органи здатні надати цьому процесу збалансованість і швидкість: садимо швидко і незважаючи на партійно-кланову приналежність. Однак корупція нікуди не дінеться: навіть якщо одні порозумнішають і вирішать, що їм вже досить, в ніші, що звільнилися прийдуть нові, не такі розумні і більш самовпевнені. До того ж значна частина корупції носить політичний характер, тобто потоки і схеми створені не тільки для особистого збагачення, а й для підтримки політичного процесу, а він безперервний. Щоб закрити всі корупційні системи, треба прибрати державу з усіх сфер, де її занадто багато. Спростити регулювання бізнесу, скасувати всілякі дозволи, ліцензії і квоти, за які треба давати хабарі. Спростити і перевести повністю в інтернет всі адміністративні послуги, від реєстрації до отримання довідок, спростити і перевести в інтернет нарахування податків і будь-яку звітність. Про інші необхідні кроки для зменшення корупції, йдеться в статті «Як перемогти корупцію».
Про те, чим загрожує Україні припинення співпраці з Міжнародним валютним фондом, аналізує «Український тиждень». Видання нагадує, що уже понад рік Україна не отримувала траншів від МВФ. Час спливає, потреба держави в грошах зростає, а з наближенням виборів українські політики втрачають чи то здатність, чи то бажання виконувати жорсткі й незмінні вимоги основного кредитора країни. Такий розвиток подій змушує одних пророкувати невідворотну кризу, дефолт і «долар по 50», а інших поширювати байки про ненаситного монстра, який втручається у внутрішні справи України, що перебуває під його «зовнішнім управлінням». Тижневик наголошує, що продовження співпраці з МВФ – єдиний залізний інструмент уникнути ще однієї кризи у 2018-2019 роках. Тільки гроші МВФ та інших міжнародних донорів гарантують безпечне рефінансування зовнішніх боргів України протягом цього й наступного років. Решта варіантів – компроміси, часто доволі віртуальні, які, звісно, пом’якшать ситуацію, якщо зіграють, але точно не допоможуть уникнути кризи. Стаття називається «Сценарій майбутньої кризи».
апостол 12,
апостол журнал,
апостол корабль,
апостол украина,
журнал 12,
корабль 12,
корабль крым,
корабль сколько,
купить корабль 12,
передача украине кораблей,
Український журналіст і публіцист Віталій Портников розповів про роль Москви в останніх подіях в Луганську, про чотири сценарії Кремля для Донбасу, а також про те, навіщо Володимиру Путіну знадобилася Ксенія Собчак.
Український журналіст та публіцист ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ у другій частині інтерв'ю "Апострофу" розповів, чому Україні не треба зважати на конфлікти з сусідами, що потрібно для того, аби насправді побороти корупцію та чому незадоволення суспільства діями влади – це добре. (2 частина)
Pocket: Напад на Журналістів «Схем»: поліція НЕ Хотіла у охорони даже документи перевіряти*
Під час нападу охоронців Віктора Медведчука на тележурналістів програми «Схеми» в аеропорту «Київ» поліцейські Ніяк НЕ відреагували на перешкоджання професійній ДІЯЛЬНОСТІ и відмовили у правомірній перевірці у нападників документи які засвідчують особистість.
Про це йдет в новому розслідуванні програми, сообщает «Радіо Свобода».
Журналісти намагались зняти, як Віктор Медведчук и інші пасажири відлітають на приватному літаку з территории аеропорту «Київ», но зйомці перешкоджалі охоронці, Які з'явилися з мікроавтобуса.
Пізніше знімальна група намагалася зняти повернення літака з польоту і відправилася в VIP-термінал аеропорту, однак натрапила на тих же охоронців. Вони вийшли з мікроавтобуса з парасольками, і як тільки літак почав заходити на посадку, почали перешкоджати зйомці. Потім з'явилися люди в масках і журналісти, щоб уникнути фізичного протистояння, відправляються в сторону терміналу, але мікроавтобус охорони блокує авто знімальної групи, а охоронці активно перешкоджають зйомці.
При цьому з іншого боку аеродрому другий оператор програми, про який не знає охорона Медведчука, безперешкодно знімає посадку літака.
До нього підійшли поліцейські для перевірки документів. Він попросив їх підійти до VIP-терміналу на допомогу знімальній групі, якій заважали працювати охоронці Медведчука, але на звернення журналістів поліцейські відреагували дивно.
«Спочатку пропонують звертатися до охорони VIP-терміналу і взагалі відмовляються перевіряти документи людей в масках. А на зухвале перешкоджання журналістській діяльності жодним чином не реагують », - кажуть журналісти і підкреслюють, що в присутності поліцейських охоронці не застосовували фізичну силу, але і далі перешкоджали зйомці.
Як тільки кортеж виїхав з аеропорту, охоронці швидко сіли в машини. І тільки після чергового прохання журналіста поліцейський погодився перевірити документи нападників.
Журналісти встановили, що машини, якими користувалися охоронці, зареєстровані на ТОВ «Детективне охоронне агентство« Шторм ».
Його засновником і керівником, згідно з офіційними даними, є Віктор Іванович Чорний. А з Віктором Медведчуком його пов'язує Федерація бойового самбо України.
Адвокат Віктора Медведчука Ігор Кириленко назвав подію «провокацією» і звинуватив журналістів у втручанні в приватне життя.
«Згідно з чинним законодавством України, збір, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про Медведчука В.В. можливо тільки при його особистому згоді на це. Отже, провокація журналістів Радіо Свобода підпадає під дію статті 182 Кримінального кодексу України ( «порушення недоторканності приватного життя»). Наразі стосовно зазначених подій подано заяви до Національної поліцію України і Генеральну прокуратуру про скоєння кримінального злочину », - йдеться в листі від адвоката.
Більш того, захист Медведчука застерегла програму від оприлюднення матеріалу в прямому ефірі.
«Вважаю за необхідне поставити вас до відома, що таке оприлюднення конфіденційніх Даних буде прямим и свідомим порушеннях закону. Підкреслюю, что прічетні до цього особини понесуть відповідальність согласно з чіннім законодавством України », - йдет у листі Кириленко.
__qf334vf.jpg)
__ph31xdi.png)
