"Фабрика тролів": Як кремлеботи наводили паніку на США - Google Документи

"Фабрика тролів": Як кремлеботи наводили паніку на США - Google Документи:

"Фабрика тролів":
Як кремлеботи наводили паніку на США

05.06.2015, 12:40 • 14051 •

Пропонуємо вам, дорогі читачі, переклад гучного

розслідування Адріана Чена, яке опублікувало

видання New York Times. Журналіст з Нью­Йорка

детально вивчив питання про проплачених російських

коментаторів ­ так званих "Ольгинська тролів".

В результаті розслідування йому вдалося зібрати факти

про можливу причетність російської компанії

«Інтернет­дослідження» до провокацій в американських

соцмережах. У непримітному офісній будівлі в Санкт­Петербурзі в

Росії працює ціла армія «тролів» на хорошій зарплати, які наводять хаос по всьому інтернету ­ і в справжніх американських містах.

Будинок 55 по вулиці Савушкіна, в якому в момент публікації цієї статті

розташовувалося "Агентство інтернет­розслідувань".

Фото: Джеймс

Для Хілл The New York Times

Близько 8:30 ранку 11 вересня минулого року у Дюван Артура,

директора місцевого відділення Управління внутрішньої безпеки

і забезпечення готовності до надзвичайних ситуацій округу

Сент­Мері штату Луїзіана, задзвонив телефон. Дзвонив місцевий

житель, який щойно отримав тривожне СМС­повідомлення. «До

13:30 в даній місцевості зберігається небезпека отруйних випарів,

­ Говорилося в повідомленні, ­ постарайтеся знайти укриття. За

додатковою інформацією звертайтеся до місцевих ЗМІ та на сайт

columbiachemical.com »

В окрузі Сент­Мері перебуває кілька хімкомбінатів і

газопереробних заводів, і робота Артура полягала в тому

числі у відстеженні аварійних подій на цих

підприємствах. Але цього ранку він не отримував ніяких повідомлень про

аваріях. Більш того, ні про яке заводі Columbia Chemical він теж не

чув. У Сент­Мері знаходився завод компанії Columbian

Хімічні речовини, на якому робили технічний вуглець ­

нафтохімічний продукт, який використовується у виробництві

гуми і пластиків. Але і звідти теж нічого не було чутно. Незабаром

подзвонили ще двоє місцевих жителів і доповіли про такий же

повідомленні. Артур занепокоївся: невже хтось із його підлеглих

випустив попередження про аварії, не поставивши його до відома?

Якби Артур зайшов в Твіттер, для його занепокоєння знайшлася б ще

маса приводів. Сотні користувачів писали про катастрофічну

аварії, яка сталася прямо у нього по сусідству. «Потужний

вибух, який було чути за багато миль, стався на

хімкомбінаті в Сентервіллі, штат Луїзіана #ColumbianChemicals »,

написав хтось на ім'я Джон Меррітт. Користувач @AnnRussela

виклав фотографію заводу, охопленого полум'ям. А @ Ksarah12

поділився відеозаписом, знятої на найближчій бензоколонці: в

кадрі видно яскравий спалах від вибуху. Інші показували відео, на

якому на горизонті піднімався густий стовп чорного диму.

У Твіттері десятки журналістів, редакцій місцевих газет і політиків

від Луїзіани до Нью­Йорка виявилися завалені повідомленнями про цю

катастрофи. «Хізер, я впевнений, що вибух на #ColumbianChemicals ­ це

дуже серйозно. Луїзіані, схоже, кришка », ­ написав користувач

@EricTraPPP На адресу репортера газети New Orleans Times­Picayne

Хізер Нолан. Інший користувач запостив знімок головною

сторінки CNN, з якого було ясно, що подія вже потрапило

в національні новини. В одному з відеороликів на YouTube

відповідальність за вибух взяло на себе «Ісламська держава»: в

кадрі був телевізор, налаштований на арабський канал, в якому

бійці ІГІЛ в масках говорили щось на тлі зацикленої

відеозапису вибуху. Якась жінка на ім'я Анна Макларен

(Користувач @ zpokodon9) написала твіт Карлу Роуву (американський

консервативний політик ­ прім.пер): «Карл, невже у вибуху на

#ColumbianChemicals Дійсно винувато ІГІЛ? Скажіть Обамі,

нехай скоріше бомбить Ірак! »Але будь­який, хто не полінувався б зайти на

сайт CNN.com 11 вересня, не знайшов би там ніяких слідів

масштабного теракту, скоєного ІГІЛ. Все було фальшивкою:

знімок екрана, відеозаписи, фотографії.

У Сент­Мері Дювал Артур швидко обдзвонив своїх підлеглих і

з'ясував, що ніхто з них не розсилав попереджень про аварію.

Він подзвонив в Інституті Columbian Chemicals, який не має поміченого tože

ніяких надзвичайних подій. Приблизно через дві години після

першого повідомлення компанія випустила прес­реліз, в якому

пояснила, що всі розповіді про аварію на їх заводі ­ фальшивка.

Кілька місяців по тому я зателефонував Артуру, і він з обуренням

назвав цей випадок чиїмось позбавленим смаку розіграшем, приуроченим

до річниці терактів 11 вересня 2001 року. «Особисто мені здається, що

у людини, який це придумав, просто дуже спотворене,

хворобливе відчуття гумору, ­ сказав він мені, ­ хтось просто вирішив

налякати людей до чортиків ». Влада, сказав він, намагалися відстежити

номера, з яких приходили фальшиві повідомлення, але без особливого

успіху (в ФБР мені сказали, що розслідування ще не закінчено).

«Качка» про аварію на заводі Columbian Chemicals не схожа на

розіграш, придуманий садистом­одинаком. Це була добре

спланована кампанія з дезінформації, для проведення

якої хтось завів десятки фальшивих акаунтів в Твіттері

кілька годин поспіль постил сотні повідомлень на адресу відомих

осіб, обраних з розрахунком на досягнення максимальної гласності.

Злочинці не просто підробили знімок головної сторінки сайту

CNN ­ вони створили повністю робочі клони сайтів місцевих

Луїзіанська телекомпаній і газет. Відео на YouTube з людиною,

смотрящим телевізор, було знято спеціально для цього проекту.

Хтось навіть не полінувався створити окрему статтю у Вікіпедії про

вибуху на заводі Columbian Chemicals, яка посилалася на це

фальшиве відео. В ході цієї вірусної атаки СМС­повідомлення

отримували і справжні жителі округу Сент­Мері. Кампанію такого

масштабу могла підготувати тільки ціла група програмістів і

виробників контенту.

Але ж ця «качка» була лише одним випадком з цілого ряду подібних

інформаційних атак, скоєних у минулому році. За кілька

місяців до цього кілька випадків захворювання вірусом Ебола в

Сполучених Штатах спровокували невелику паніку в ЗМІ. І 13

грудня чимало з тих же акаунтів, що відзначилися в

поширенні фальшивки про аварію на Columbian Chemicals,

почали писати про спалах Ебола в штаті Атланта. Кампанія

розвивалася за тим же сценарієм: з'явилися фальшиві новинні

повідомлення та відеозаписи, на цей раз з хештегом #EbolaInAtlanta

( «ЕболаВАтланте»), який на деякий час вийшов в тренди в

Атланті. Як і минулого разу, автори фальшивки приділили величезну

увагу кожній деталі, що вказувало на значну кількість

витрачених ресурсів. На відеозапису на YouTube команда медиків в

костюмах хімзахисту несла з аеропорту носилки з черговою

жертвою. Фоном грала пісня Бейонсе «7­11» ­ так автори хотіли

підкреслити актуальність відеозапису. На борту вантажівки,

що стояв на парковці, красувався логотип міжнародного

аеропорту Атланти Хартсфілд­Джексон.

Одночасно з «качкою» про Ебола зовсім інша група

акаунтів в Твіттері почала поширювати чутки про те, що

поліцейські застрелили неозброєним чорношкіру жінку. Все

вони користувалися хештегом #shockingmurderinatlanta ( «Шокуюче

вбивство в Атланті »). Як і в інших випадках, автори« качки »

намагалися зіграти на реальних страхах американського суспільства: це

літо і осінь були відзначені масовими протестами проти вбивства

Майкла Брауна в місті Фергюсон штату Міссурі. Цього разу в

YouTube з'явилося розмите відео, на якому нібито показаний

момент розстрілу. На записі чути голос перехожого, який

коментує те, що відбувається. Голос видався мені знайомим ­ на

іншому відео той же людина дивилася телевізор, в якому ІГІЛ

нібито брало відповідальність за вибух на Columbian Chemicals. Цей

акцент не можна було ні з чим переплутати, хоча визначити його

походження теж неможливо: в обох відео звучав голос

людини, який старанно, але безуспішно намагався зійти за

американця. Замість цього у нього виходило щось на зразок

австралійського вимови.

Хто за цим всім стояв? Коли минулої осені я натрапив на ці

події, у мене з'явилася ідея. Я вже деякий час

розслідував діяльність таємної організації в

Санкт­Петербурзі в Росії, яка займалася поширенням

дезінформації в інтернеті. Вона відома під багатьма назвами,

але в цій статті я обмежуся найвідомішим з них: ТОВ

«Агентство інтернет­досліджень». Це агентство прославилося тим,

що сотні його російських співробітників поширювали в інтернеті, в

тому числі в Твіттері, прокремлівську пропаганду під

вигаданими іменами, створюючи ілюзію масової підтримки

режиму. За це їх часто називали «фабрикою тролів». Чим глибше я

вивчав діяльність агентства, тим більше зв'язків я знаходив між

ним і американськими «качками». У квітні я вирішив поїхати в

Санкт­Петербург, своїми очима подивитися на це агентство і

вивчити методи інформаційної війни, яку воно веде проти

політичних супротивників у себе на батьківщині, уявних ворогів Росії

за кордоном і, останнім часом, мене самого.Семь місяців по тому

fal'šivoj після аварії установи Columbian Chemicals в сидячому

темному кафе в тихому куточку Приморського районі Санкт­Петербурга.

Навколо знаходилися потворні радянські багатоповерхівки і не менш

потворні офісні будівлі недавно побудовані. Серед них варто і

будинок 55 по вулиці Савушкіна. Його сірий, ідеально симетричний

фасад з прямокутними колонами під'їзду нагадує своєю

неприступністю середньовічну фортецю. За скляними дверима

варто пара металевих турнікетів, які охороняють вхід на

невелику сходи, що ведуть в фойє. На дворі стояв квітень, була

П'ятниця, 9 годині вечора, і вся будівля, за винятком сходів і

фойє, було абсолютно темним.

Мою співрозмовницю це здивувало. Я сидів на зустрічі з колишньою

співробітницею агентства по імені Людмила Савчук. Вона похитала

головою і відсунула важку фіранку, щоб ще раз подивитися

на темне будівлю. Ми сиділи в традиційному російською ресторані,

обставленном в стиле салона начала 20 века, с венскими стульями и

антикварним глобусом, на якому Аляска ще була частиною

Російської імперії. П'ятирічний син Савчук сидів з нами і сьорбав

юшку. Савчук розповідала мені, як вона працювала в цій будівлі

SmeN після 12 години, Vsegda načinalis 'Які до 9 ранку і

закінчувалися о 9 вечора. «Рівне о 9 годині звідси виходила ціла

натовп народу », ­ говорила вона.« Рівно о дев'ятій ». Одна російська

газета підрахувала, що в організації працюють близько 400 чоловік, а її

бюджет становив як мінімум 20 мільйонів рублів (близько 400

тисяч доларів) на місяць. При Савчук в організації було безліч

відділів, кожен з яких виробляв контент для певної

соціальної мережі: в одному писали пости для Живого Журналa, в

іншому ­ статуси для Вконтакте.Билі окремі підрозділи,

займалися Facebook, Twitter і Instagram. Цілий відділ писав

коментарі на сайтах російських ЗМІ. За оцінками одного з

співробітників, організація займала як мінімум 40 кабінетів.

Кожен день в «Агентстві інтернет­досліджень», розповідала

Савчук, проходив однаково. Насамперед на початку робочого дня

кожен співробітник підключався до проксі­сервера, який приховував

його справжній IP­адресу (іноді по такому цифровому адресою можна

з'ясувати особу його власника). Кожен день Савчук видавали

список тем, які потрібно пропагувати. Кожен співробітник

отримував «технічні завдання» ­ детально розписані

інтерпретації найактуальніших подій. У кожному завданні важливе

місце займала Україна, де йшла громадянська війна між

сепаратистами, яких підтримувала Росія, і українською армією.

Савчук і її колеги повинні були публікувати коментарі з

образами на адресу президента України Петра Порошенка і

описами звірств, скоєних українськими військовими. Багато

доводилося писати і про російських внутрішніх справах. В минулому році

в Росії стався фінансова криза, рубль обвалився, і армія

професійних тролів почала складати оптимістичні

пости про те, як оперативно влади країни відновлюють

економічний баланс. Савчук розповідала, що в березні, коли вбили

лідера опозиції Бориса Нємцова, весь її відділ перевели в групу

коментарів на сайтах російських ЗМІ і дали вказівку писати про

тому, що опозиція сама підбудувала це вбивство.

У листі Савчуку, вона розділяє кабіна з poludûžinoj Коледжі. Її

група була менше за інших, тому що належала до елітного

відділу спецпроектів. Якщо інші відділи видавали на­гора

однакові прокремлівські коментарі, то вона і її колеги

повинні були створювати правдоподібних персонажів, що виділялися

з натовпу. У Савчук було три таких персонажа, кожен з яких вів

блог в Живом Журнале. Одним из альтер­эго Савчук была гадалка по

імені Кантадор. Духи з потойбічного світу давали їй поради

щодо відносин, зниження ваги і фен­шуй ­ а також час від

часу консультували з питань геополітики. На просторах

Всесвіту вона спілкувалася з енергетичними сутностями, які

незмінно виявляли прихильність Росії. Кантадор передбачала перемогу

Володимиру Путіну і поразки Бараку Обамі і Петру Порошенко.

Завдання Савчук полягала в тому, щоб акуратно вплітати пропаганду в

нібито повсякденні міркування аполітичну людину.

По суті, Савчук була тролем. Термін «троль» з'явився на початку

90­х в якості несхвального позначення людей, які

втручалися в бесіди в мережі Usenet. Онізаполнялі ефір нескінченної

лайкою або потоком огидних фотографій, чому будь­яка

дискусія захлиналася в потоці лайна. Інтернет ріс і розвивався,

і проблема тролів ставала все більш актуальною, хоча їх

тактика з часом абсолютно не змінювалася. Троль в наші дні ­

це прихильник ІГІЛ, який під псевдонімом пише образи в

адреса критично налаштованого журналіста або американський

агітатор правих поглядів, який намагається дискредитувати

демонстрацію проти поліцейського насильства, прикидаючись

демонстрантом­хуліганом. По обидві сторони будь­якого великого

конфлікту в інтернеті воюють цілі армії тролів.

Але «Агентство інтернет­досліджень», за словами Савчук, вивело

Мистецтво троллінгу на промисловий рівень. Керівництво

агентства було одержимо статистикою: перегляди сторінок,

кількість постів, місце блогу в рейтингу Живого Журналу.

Керівники відділів домагалися потрібних результатів в роботі при

допомоги цілої системи заохочень і штрафів. «У компанії панував

дуже сильний командний дух », ­ каже Савчук. Її робочий графік

складався з двох поспіль денних змін по 12 годин, за якими

слідували два вихідних. За одну таку зміну вона повинна була

виконати норму в п'ять політичних постів, 10 неполітичних і від

150 до 200 коментарів до постів інших співробітників. Згодом

робота почала викликати у неї нудоту: їй доводилося писати гидоти

про лідерів опозиції, про які вона особисто не мала ніякого

думки, або про українців ­ при тому, що українцями були її

найближчі знайомі, включаючи колишнього чоловіка.

Середній вік співробітників агентства не перевищував 30 років, але

відбувалися вони з усіх верств російського суспільства. Враження

було таке, ніби в агентство набирали взагалі всіх, хто відгукувався

на одне з численних оголошень про вакансії, незалежно

від рівня освіти або політичної підготовки. Пости кишіли

логічними і граматичними помилками. «Які ж вони тупі», ­

говорить Марат Буркхардт, який два місяці пропрацював у відділі,

який займався інтернет­форумами. В день він повинен був запостити

не менш 135 коментарів на одному з невеликих форумів,

присвячених життю в віддалених російських містах. «Там

працюють молоді люди з купою татуювань. Вони виглядають дуже

модно, як ніби приїхали прямо з Нью­Йорка. У модному одязі

і з модними татуюваннями, як ніби вони з Вільямсбурзі (район

Нью­Йорка ­ прім.пер). Але страшно тупі ». В офісних бесідах

співробітники агентства відгукувалися про Петра Порошенка, використовуючи

образливі позначення геїв, а Барака Обаму називали

мавпою. Для ліквідації безграмотності керівництво намагалося

проводити лекції для співробітників. Іншим співробітникам влаштовували

уроки «політології» з метою роз'яснення позиції Росії по

різним вопросам.Но загальна мета роботи організації окремим

співробітникам була невідома. Більшість працівників агентства, з

якими мені вдалося поговорити, не знали навіть імені

керівника організації. Вони підписували угоду про

нерозповсюдження інформації, але не офіційний договір про

наймі на роботу. Зарплати були напрочуд високі: Савчук,

наприклад, отримувала 41 тисячу рублів на місяць (близько 777 доларів) ­

приблизно стільки ж, скільки професор в університеті. «Нікому

толком не пояснювали, в чому полягала його завдання », ­ каже Савчук. ­

але в агенстві панувала атмосфера надзвичайної важливості і секретності,

люди отримували хорошу зарплату і розуміли, що ні в одному іншому

місці таку роботу вони не знайдуть ».

Савчук 34 роки, але одягається вона в підлітковому стилі. Коли ми з нею

зустрілися, на ній було надіто картате плаття і яскраво­жовта

куртка, а на голові ­ волохатий капюшон з бутафорськими вухами

якоїсь тварини. Як вона стверджує, саме її зовнішній вигляд

допоміг їй отримати роботу в «Агентстві інтернет­досліджень", не

викликавши зайвих підозр. За час роботи вона встигла скопіювати

десятки документів на свою особисту пошту і опитати багатьох колег.

Вона потайки зробила відеозапис робочого дня в офісі. У лютому вона

передала всі свої знахідки кореспонденту видання «Мій район» ­

місцевої газети, відомої своїми незалежними репортажами. Ці

документи разом з розповідями Савчук стали самим докладним

описом повсякденному житті кремлівського троля. Хоча до моменту

виходу статті вона вже встигла звільнитися з агентства, Савчук

продовжувала вести спостереження вже зовні. На нашу зустріч вона

прийшла з камерою, за допомогою якої вона сподівалася зняти

пересмену в агентстві, а потім опублікувати цей запис в групі

«Інформаційний світ» в соцмережі Вконтакте. Савчук завела цю

групу для боротьби з агентством. Кінцева мета цієї боротьби ­

ліквідація агентства, яке, на думку Савчук, бере участь в

посилення гнітючої атмосфери в Росії. «Інформаційний світ ­ це

початок реального світу », ­ каже вона.

Але на годиннику вже було десять хвилин на десяту, а з дверей будинку номер

55 по вулиці Савушкіна так ніхто і не вийшов. Нарешті близько

о пів на десяту до будівлі підійшла група з п'ятьох молодих

людей, зайшла в під'їзд і зник усередині. Савчук схопилася, схопила

камеру і побігла знімати. Слідом за першою групою кинулися

інші співробітники, кожен з яких відзначався у охоронця на

вході. Я встиг нарахувати як мінімум 30 осіб. Савчук з гордістю

повідомила, що змінило графік роботи спеціально, щоб збити з

толку журналістів, які почали брати в облогу будівлю після виходу

статті з її участю.

Савчук ­ не новачок в боротьбі зі можновладцями. Вона давно

займається екологічними протестами в своєму рідному місті

Пушкін неподалік від Петербурга. До надходження на роботу на

фабрику тролів Савчук рятувала ліси і парки від знищення

забудовниками зі зв'язками в верхах. У минулому році вона навіть

балотувалася на виборах до місцевого муніципальна рада в

як незалежний кандидат, що в Росії вимагає оптимізму на

межі божевілля. У день виборів, розповідає вона,

держслужбовці ­ лікарі, вчителі, співробітники правоохоронних

органів і так далі ­ з'явилися на виборчі дільниці зі списками

кандидатів, за яких їм «рекомендували» голосувати. Всі

кандидати були з «Єдиної Росії», правлячої партії під

керівництвом Володимира Путіна (сама Савчук вибори програла).

Савчук подала в суд на «Агентство інтернет­досліджень» за

порушення трудового кодексу ­ адже з нею не уклали договір. Вона

звернулася за допомогою до відомого адвоката,

спеціалізується на порушеннях прав людини ­ Івану

Павлову. Павлов багато років бореться за прозорість російських

законів, а за справу Савчук взявся в надії, що їм вдасться змусити

агентство відповісти за свою діяльність.

Деякі російські ЗМІ стверджували, що агентство фінансує

Євген Пригожин, олігарх і власник мережі ресторанів, якому

часто дістаються вигідні контракти на обслуговування кремлівських

заходів. За це і за близькі стосунки з Путіним його називають

«Кремлівським кухарем». Коли кореспондентка опозиційної

«Нової газети» проникла в агентство під приводом пошуку роботи,

вона з подивом виявила, що один з відділів очолювала

співробітниця компанії «Конкорд», що належить Пригожину

(Журналістка дізналася її, тому що саме цю жінку Пригожин

посилав стежити за співробітниками «Нової газети»). Ці підозри

підтвердилися, коли спливла листування, в якій бухгалтерія

«Конкорда» підписувала платіжки на адресу агентства. Якщо так, то

казково багатий Пригожин вже не в перший раз спонсорує

химерні інтриги проти своїх супротивників. «Нова газета»

писала, що саме він профінансував скандальний

документальний фільм, показаний на телеканалі НТВ, одному з

численних ЗМІ з медіаімперії Кремля. У цьому фільмі

стверджувалося, що учасники масових антипутінський демонстрацій

2011 року було платними провокаторами, чию вірність американське

уряд купило за печеньки. «Я його називаю" Доктор Зло "», ­

говорить Андрій Сошників, кореспондент газети «Мій район»,

якому Савчук передала документи про свою роботу в агентстві (мої

дзвінки в компанію «Конкорд» залишилися без відповіді).

Людмила Савчук, активістка, якій вдалося потрапити в

"Агентство інтернет­розслідувань"

Одкровення Савчук негайно завоювали увагу російської

публіки, але не тому, що вона повідала щось неймовірне, а саме

навпаки. Савчук підтвердила те, що багато давно підозрювали:

російський інтернет кишить платними тролями. «З кожним роком

цих платних тролів стає все більше », ­ каже Платон

Al Бурунді, слідуючи Rinya словенському, zavedoval sobstvennoy завод

тролів на Уралі з 2008 по 2013 роки. У нього в підпорядкуванні було від

20 до 40 співробітників, в основному студентів та молодих матерів,

які виконували доручення співробітників Кремля і місцевої

адміністрації з путінської партії «Єдина Росія». Маматов

каже, що по країні розкидана ціла мережа подібних організацій,

працюючих на владу всіх рівнів. Оскільки це секретна галузь,

яка фінансується через заплутаний лабіринт підставних фірм

з нічого не промовистими назвами, встановити точну кількість

зайнятих в ній тролів неможливо. Але Маматов стверджує, що «їх

тисячі ­ не можу сказати, скільки саме, але точно тисячі ».

Пік прокремлівської троллінгу припав на період масових

мітингів кінця 2011 року, коли десятки тисяч людей вийшли на

вулиці російських міст на знак протесту проти фальсифікації

парламентських виборів. Демонстрації збиралися в основному через

Facebook і Твіттер, а очолили їх відомі опозиціонери начебто

антикорупційного активіста Олексія Навального, які

закликали вийти на вулиці передплатників своїх блогів в Живому

Журналі. Коли рік тому на посаду прийшов В'ячеслав Володін,

заступник голови адміністрації Путіна і координатор його

внутрішньої політики, однією з його першочергових завдань стало

встановлення контролю над інтернет­простором. Володін,

інженер за освітою, почав вирішувати цю проблему так, як він би

лагодив поломку в системі опалення. У російській версії журналу Forbes

Росія писали, що в першу чергу Володін встановив у своєму кабінеті

спеціально під нього налаштований термінал з системою «Призма»,

яка відстежує коливання громадської думки по 60

мільйонам джерел. Відповідно до опису на сайті виробника,

«Призма» «оперативно відстежує в соцмедіа активності,

призводять до зростання соціальної напруженості: нагнітання

заворушень, протестні настрої, екстремізм ". Або, як писали в

Forbes, «Призма» ­ це поле безперервної битви.

Битва велася відразу на декількох фронтах. Був прийнятий ряд законів,

зобов'язують блогерів отримувати державну реєстрацію.

Інші закони дозволяли владі блокувати неугодні сайти без

рішення суду. Одні інтернет­платформи ­ наприклад, Яндекс ­

піддалися політичному тиску, а інші ­ зокрема,

Вконтакте ­ перейшли під контроль наближених до Кремля осіб.

Путін надав боротьбі з інакомисленням ідеологічне забарвлення,

назвавши весь інтернет «проектом ЦРУ», від якого росіян треба

захищати. Одночасно з заборонними ініціативами була

запущена нова хвиля інтернет­пропаганди. Російське

уряд звернувся по допомогу до тих же піар­конторам,

які розробляли стратегії поведінки в соцмережах для великих

комерційних брендів. За словами Єлизавети Сурначевой,

журналістки видання «Комменсант'­Власть», блогерам, який писав

про моду і фітнес, стали платити за розміщення позитивних

матеріалів про політику Кремля поруч зі звичайними постами про

туфлі і дієти. Сурначева розповіла мені по скайпу, що

уряд навіть намагався поширювати пропаганду через

популярних гей­блогерів ­ цікавий крок, якщо врахувати, що недавно

в Росії був прийнятий скандально відомий закон про заборону

«Пропаганди гомосексуалізму» серед неповнолітніх.

Всі ці події поступово привели тих журналістів і активістів, з

якими я розмовляв, до думки про те, що інтернет перестав бути

природним середовищем для російської опозиції. «Міф про те, що

опозиція контролює інтернет, сильно застарів, ­ каже Леонід

Волков, ліберальний політик і керівник виборчого штабу

Олексія Навального, ­ як мінімум на три роки ». Частково це

пояснюється демографічною зрушенням: якщо першими

користувачами російського інтернету були здебільшого

освічені молоді люди ліберальних поглядів, то останнім

час в мережу приходить все більше середньостатистичний росіян, у своїй

масі підтримують Путіна. Крім того, завдяки невтомній

роботі платних тролів звичайному користувачеві інтернету все

важче відрізнити правду від брехні.

«Сенс в тому, щоб заглушити дискусію на будь­якому майданчику,

створити атмосферу ненависті, настільки отруйну, що нормальному

людині захочеться триматися звідти подалі, ­ сказав мені Волков.,

коли ми зустрілися в офісі Фонду боротьби з корупцією,

заснованого Навальний, ­ Не забувайте, що інтернетом в Росії

користується трохи більше 50 відсотків населення. Іншим ще тільки

належить його освоїти, і тут дуже важливо, яке у них буде перше

враження ». Незважаючи на це, інтернет досі залишається

простором, де російська опозиція може висловлювати свою

точку зору. Але тепер їх голос не чути такою кількістю

сміття, що потенційний слухач встигне оглухнути ще до того,

як до нього дійде повідомлення. Під час масових протестів улюбленої

тактикою опозиції були антипутінські хештеги, які

активісти виводили в тренди Твітера. Сьогодні тролі та боти

виводять в тренди вже інші хештеги, в яких Путіна, навпаки,

хвалять. «Ідея політичних хештегов виявилася дискредитована», ­

каже Ілля Клішина, редактор сайту незалежного телеканалу

«Дощ». У 2011 році Клішина створив на Facebook сторінку, на

якої відзначалися учасники протестів проти політики

уряду.

Російську інформаційну війну можна вважати самим

масштабним троллінгом в історії інтернету, а її мета ­ не що інше,

як інтернет в якості демократичного простору. Для того, хто

опинився під перехресним вогнем супротивників у цій війні, Рунет ­

як часто називають російський інтернет ­ може здатися досить

неприємним місцем. Незабаром після нашої розмови з Волковим він

написав у себе в Facebook пост про зустріч з журналістом The New

York Times. Один колишній кремлівський блогер пізніше попередив

мене про можливі наслідки. Союзники Кремля, пояснив він,

постійно стежать за сторінкою Волкова, і тепер вони будуть

насторожі. «Не дуже розумний хід», ­ прокоментував мій

знайомий.

Зв'язок між «качкою» про аварію на заводі Columbian Chemicals і

«Агентством інтернет­досліджень» допомогла встановити операція,

проведена противниками цієї організації. Минулого літа

група активістів, які називають себе «Анонімним

інтернаціоналом » ­ як прийнято вважати, вони не мають відношення до

міжнародній групі хакерів Anonymous ­ виклала в інтернет

сотні листів, нібито викрадених з комп'ютерів співробітників

агентства. Це був лише один із цілої серії зломів, які

«Анонімний інтернаціонал» провів проти Кремля за останні

кілька місяців. Серед викладених листів були фотографії

прихильників Путіна в незручному становищі і компрометуючі

листи. Хакери стверджували, що вони отримали доступ до телефону

прем'єр­міністра Дмитра Медведєва і написали в Твіттері від його

імені: «Йду у відставку. Соромно за дії уряду.

Вибачте ".З поділився Листи sledovalo що" агентство

інтернет­досліджень »початок тролі і на англійській мові. В

одному з документів описувався проект під назвою World

Translation ( «Міжнародний переклад» ­ прім.пер). За словами його

авторів, в зарубіжному інтернеті на одне позитивну думку про

Росії доводиться чотири негативних, і завдання проекту ­ змінити

цю пропорцію. В іншому листі був список акаунтів, якими

користувалися тролі агентства в англомовних мережах. Після того, як

видання BuzzFeed написало про це зломі, я почав шукати в цьому

списку акаунти, які були помічені в поширенні «качок» в

США.

Один з таких акаунтів називався «I Am Ass» ( «Я ­ жопа» ­

прім.пер) У «Сраки» були акаунти в Твітері, в Instagram,

кілька акаунтів в Facebook, а також власний сайт. На аватарі

у «Сраки» була пара мультяшних сідниць з потворною посміхається

пикою. У своїх соцмережах він постил посилання на новини з

власними коментарями. «Жопа» відрізнявся вкрай

infantil'nym почуття гумору і найбільший в primitivnymi

знаннями в англійській мові. Ще він відчайдушно ненавидів Барака

Обаму. «Жопа» писав про Обаму викривальні пости з величезним

кількістю великих літер і сортиру жартів. Ось, наприклад,

характерний пост «Сраки» на Facebook ­ посилання на новину про

кровопролиття, влаштоване бойовиками ІГІЛ в Іраку, і

коментар: «I'm scared and farting! ISIS is a monster awakened by

Обама, коли він розв'язав цю війну в Іраку жахливе! »(Іскаж.англ« Я

боюся і пукає! ІГІЛ ­ це монстр, якого випустив Обама, коли

розв'язав цю жахливу іракську війну! »)

Незважаючи на не саму приємну манеру спілкування, «жопе» вдалося

завоювати серця приблизно півдюжини шанувальників, які

регулярно «лайкали» і коментували його пости. У них у всіх було

кілька спільних рис. Всі їх акаунти в Facebook було створено

влітку 2014 року. На фотографіях у всіх були добре одягнені

чоловіки і жінки, які жили в великих містах США. Але при цьому

у них явно не було друзів у реальному житті. Замість цього вони

присвячували весь свій вільний час написання критичних

коментарів у соціальних мережах великих американських ЗМІ типу

CNN, Fox News, Політико і. Ці коментарі зводилися виключно

до критики Обами. У бесіди з ними намагалися вступати в основному

незнайомці, які намагалися загравати з жінками Жінки

дійсно все було як на підбір красуні ­ настільки, що при

допомоги простого пошуку можна було з'ясувати, що фотографії на

Насправді належать моделям і актрисам. Стало ясно, що

переважна більшість шанувальників «Сраки» ­ теж тролі, а не

живі люди.

Я зафрендити на Facebook всіх тролів, яких мені вдалося знайти, і

став спостерігати за їх активністю. В основному вони расшарівать

контент з сайтів на кшталт «Сраки» з розважальним вмістом, явно

створеним з розрахунком на вірусне поширення в соціальних мережах. Була,

наприклад, група Spread Your Wings ( «Розправ свої крила» ­

прім.пер), в описі якої значилося «співтовариство для всіх, чиє

серце належить Америці ». У групі« Розправ свої крила »

постили нескінченні фото американських прапорів і меми на тему того,

як прекрасно бути американцем, але цей патріотизм віддавав

неабиякою фальшю на тлі постійної критики на адресу Обами і

невиразною мішанини з ліберальних і консервативних заяв,

під якими не підписався б ні один справжній американець.

Була ще група Art Gone Conscious ( «Свідоме мистецтво» ­

прім.пер), в якій за допомогою зразків поганого мистецтво не

дуже переконливо иллюстрировались провали політики Обами, а

також не вимагає пояснень Celebrities Against Obama

( «Знаменитості проти Обами»). Пости, які кожен день

з'являлися в цих акаунтах, коментували і расшарівать такі

ж тролі, жителі віртуальної потьомкінського села, населеної

неіснуючими незадоволеними американцями.

Кілька тижнів тому я отримав дивне оповіщення в своєму

Facebook. Аккаунт, що належав якоїсь Поллі Тернер з

Сіетла, прийняв запрошення на справжнє, не віртуальне

захід. Це була лекція в Нью­Йорку, приурочена до

відкриттю виставки Material Evidence ( «Речові

докази »­ прім.пер). Я раніше чув про« Речових

доказах ». Виставку рекламували яскраві плакати в метро і

на бортах нью­йоркських автобусів: чорно­білі фотографії людей в

камуфляжній формі і з особами, прихованими масками, поверх яких

було великими літерами написано «Сирія, Україна ... Хто

следующий? »На сайті проекту говорилося, що це пересувна

виставка, яка за допомогою «унікальних фотографій, артефактів

і відеозаписів »розкриє« всю правду »про громадянську війну в Сирії,

а також революції євромайдан в Україні в 2014 році. Я зайшов на

сторінку «Речових доказів» і виявив, що туди

запрошені багато інших інші тролі, включаючи мого старого

знакомого «Жопу».

Виставка «Речові докази» відкрилася в минулому

вересні в підвальній галереї ArtBeam в Челсі. Прийшовши туди, я

виявився в тому ж королівстві кривих дзеркал, щоі на Facebook,

тільки в реальному житті. На вході висіло повідомлення про те, що

організатори «не мають на ніяких політичних цілей», але відразу

стало ясно, що це не так. Великі, якісно оформлені

фотографії доводили варварство сирійських повстанців, які з

однаковим звірством убивали як симпатичних солдатів сирійської

армії, так і беззахисних цивільних. На похмурої панорамі був

зображений спортзал, в якому бойовики нібито катували полонених.

Поруч на стіні висів героїчний, освітлений променями сонця

портрет сирійського офіцера. За фіранкою знаходився окремий зал

з особливо жахливими фотосвідетельства насильства бойовиків

проти цивільного населення. З підписів випливало, що

фотографії «надані Міністерством оборони Сирії».

Потім там були фотографії з української революції. Майже всі

фото зображували активістів «Правого сектора» ­ праворадикальної

антиросійської організації, члени якої носили чорні маски і

не цуралися насильства. Хоча насправді в протестах брали участь

представники найрізноманітніших верств українського суспільства, не тільки

«Правий сектор», російська влада намагалися виставити справу так,

budto zachinщikami vseй оборотів bиli banditи­neofashistи.

Єдине, що пов'язувало конфлікти в Україні та в Сирії,

представлені на цій виставці ­ це те, що в обох випадках вони

почалися з протестів проти лідерів, підтриманих Росією.

На підлозі перед фотографіями лежали предмети ­ як стверджувалося, ті

ж, які були на них зображені. Як, цікаво, організаторам

вдалося роздобути той самий пом'ятий мотоциклетний шолом,

який на фотографії був надітий на українському демонстрантів,

відбиватися від поліції? Хто зібрав гроші, щоб купити і

привезти в Нью­Йорк покорёженний білий фургон ­ його нібито

намагалися підірвати сирійські повстанці під час невдалої

спроби теракту? Відповідей на ці та інші питання мені так і не

вдалося добитися від Бенджаміна Хиллера, американо­німецького

журналіста родом з Берліна. Його мені представили як куратора

виставки «Речові докази». Це був огрядний чоловік з

бородою, одягнений у все чорне, який сидів за столом при вході в

галерею. Він заявив мені, що матеріали для виставки надали

незалежні журналісти з Європи, Росії та Сирії, втомлені від

однобокого освещения конфликтов в западных СМИ. По его словам,

вони просто хотіли «надати слово іншій стороні». Хіллер

стверджував, що кошти на оренду приміщення, перевезення матеріалів

і грант у 40 тисяч доларів, про який говорилося на сайті

«Речових доказів», були зібрані за допомогою

«Краудфандінга» (з тих пір Хіллер встиг покинути організацію,

згадавши, що виставка допускала «дезінформацію» і

нежурналістскіх підхід », в зв'язку з чим він« не бажає, щоб його ім'я

згадувалося в зв'язку з цим проектом »).

Прийшовши додому, я зайшов в Твіттер і став розшукувати відгуки про

виставці. Негайно мені на очі попалися десятки акаунтів,

Пости захоплені рецензії з хештегом #MaterialEvidence. Я

клікнув на один з них, що належить молодій жінці в

окулярах­авіаторів по імені Зої Форман (потім з'ясувалося, що фото

вкрадено). Її Твіттер (capitalize the T) складався в основному з уривків

текстів маловідомих пісень і цитат на всі випадки життя. Але 11

вересня вона цілий день спам відомих політиків і

журналістів повідомленнями про кошмарний вибуху на хімічному

заводі в окрузі Сент­Мері, штат Луїзіана. В параметрах цих твітів з

#ColumbianChemicals Тегом було зазначено, що Зої Форман ­ як майже

всі інші тролі ­ користувалася програмою Masss Post. У

вихідних даних програми було вказано непрацюючий сайт Add1.ru.

Згідно із записом у базі даних Whois, домен add1.ru був

зареєстрований в січні 2009 року користувачем на ім'я Михайло

Бурчик, чию адресу електронної пошти був закріплений за цим доменом

до 2012 року. В документах, опублікованих «Анонімним

інтернаціоналом », теж фігурує Михайло Бурчик ­

виконавчий директор ТОВ «Агентство інтернет­досліджень».

У лютому цього року я зателефонував Бурчик, молодому

інтернет­підприємцю з Санкт­Петербурга. Я хотів поговорити

з ним про фальшивий вибуху в Луїзіані і про те, яке відношення до

нього має «Агентство інтернет­досліджень». У статті в газеті

Süddeutsche Zeitung німецький журналіст Юліан Ханс стверджував, що

Бурчик Підтвердіть йому достовірність опублікованих «Анонімним

інтернаціоналом »документів. Але коли я подзвонив Бурчик, він

відхрестився від будь­якого зв'язку з «Агентством інтернет­досліджень».

«Я чув про таку організацію, але я там не працюю», ­ запевняв

мене він. Чи не чув Бурчик і про програму Masss Post. Не міг він

пригадати і купівлю домену Add1.ru, хоча, зазначив Бурчик, він за

своє життя купив і продав стільки доменів, що все і не згадаєш.

Бурчик припустив, що на чолі «Агентства

інтернет­досліджень »стояв якийсь інший Михайло Бурчик. Але

адресу Михайла Бурчик в викладеної листуванні збігався з адресою

на сайті того Михайла Бурчик, з яким розмовляв я.

У Санкт­Петербурзі мені нарешті вдалося поділитися своїми

спостереженнями з Андрієм сошниково, молодим журналістом з

газети «Мій район», якому Людмила Савчук передала здобуті в

агентстві документи. Сошників до своїх розслідуваннях підходить

вкрай прискіпливо: одного разу він намалював 3D­модель дороги, щоб

точно підрахувати, скільки при її будівництві було вкрадено

асфальту. Він одним з перших російських журналістів написав про

«Агентстві інтернет­досліджень», влаштувавшись туди на роботу в

2013 році. З тих пір він так само пильно стежить за російськомовними

тролями агентства, як я ­ за їх англомовними побратимами.

Я показав сошниково відео з YouTube , опубліковане в Facebook

одного з тролів. Відео представляло собою яскравий анімаційний

ролик, в якому описувалися провали американської розвідки. Моє

увагу привернув голос оповідача. Він звучав точно так же, як на

відео, які поширювалися з фальшивками про вибух в

Луїзіані і розстріл в Атланті: голос чоловіка, який дуже хоче

зійти за американця, але у нього виходить тільки австралійський

акцент.

Сошників негайно дізнався стиль анімації, в якому був

виконаний ролик. За його словами, він був створений студією

«Інфосёрфінг», що займається виробництвом пропагандистської

інфографіки для Instagram і Вконтакте на замовлення Кремля. При

допомоги сервісу Yomapic Сошників показав мені, що все фото з

аккаунта «Інфосёрфінга» в Instagram були опубліковані з будівлі

Вулиця за вулицею адреса Савушкина, будинок 55. На найближчих декількох тижнів

спостерігав за всіма постами, зробленими на Савушкіна, 55, і зібрав

солідну базу контенту, виробленого тролями.

Він відкрив акаунт «Інфосёрфінга» на YouTube, і я тут же зауважив

кілька роликів, зроблених в тому ж стилі, що і анімація про

невдачі американської розвідки. Більш того, «Інфосёрфінг»

запостив у себе в акаунті той самий ролик ­ тільки замість

злощасного австралійця його озвучував російський диктор. Це,

мабуть, було найпереконливіший доказ зв'язку між

фальшивими відео подій в США і контори, яка працювала по

тією ж адресою, що і «Агентство інтернет­досліджень».

Однак нам там і не вдалося з'ясувати, який саме відділ агентства

виробляв ці «качки». Команда, яка займалася троллінгом на

англійською, була елітним і глибоко заскреченним загоном. Марат

Буркхардт, який працював у відділі інтернет­форумів, намагався

влаштуватися туди на роботу, але безуспішно. Єдиний співробітник

англомовного відділу, з яким мені вдалося поговорити ­ це

Катаріна чистий. В минулому вона працювала в resepšene в готелі, в

«Агентство інтернет­досліджень», за її словами, потрапила, ще коли

воно розташовувалося в колишньому будинку за іншою адресою, поменше

розміром. Її адреса я знайшов в викладеної «Анонімним

інтернаціоналом »листуванні. В ній були в тому числі листи

Аїстова її керівництву зі звітами про пропутінських коментарях,

які вона залишала на сайтах на кшталт The Blaze і Politico. Одне з її

завдань полягало в написанні есе з точки зору типовою

американки. «Я живу в настільки розвиненому суспільстві, що люди тут

практично перестали ходити пішки », говорилося в цьому есе Коли

я зв'язався з Аїстова, вона поставилася до пропозиції зустрітися і

поговорити без ентузіазму. Вона розповіла, що після того, як її

адреса з'явився в листуванні, опублікованій «Анонімним

інтернаціоналом », їй почали приходити образи з боку

критиків «Агентства інтернет­досліджень». Деякі навіть

були до неї додому. Нарешті вона погодилася зустрітися, але

тільки за умови, що вона прийде зі своїм братом. Я прийняв це

умова, і ми призначили зустріч в тихому китайському ресторані.

Аїстова і її брат становили незвичайну пару. Вона ­ невисока

молода жінка з каштановим волоссям до плечей, одягнена у все

чорне: светр, легінси, високі чоботи на масивній платформі.

Вона наполягла на тому, щоб заплатити за мою каву. «Ви в Росії

гість », ­ заявила вона. Він, в свою чергу, ­ величезний скінхед з

руками, до плечей покритими нацистських татуювань, серед яких

виділялася свастика шириною сантиметрів в 15 на лівому біцепсі.

«Мій брат схожий на вишибалу», ­ захихотіла Аїстова. На ньому була

надіта чорна футболка з емблемою дивізії СС «Тотенкопф»,

яка займалася охороною нацистських концтаборів. Я запитав його,

що означає його футболка. «Тотенкопф», ­ буркнув він у відповідь. У

час інтерв'ю він сидів навпроти мене і Аїстова, не знімаючи

темних окулярів і мовчки посміхаючись.

Аїстова розповіла, що вона встигла пропрацювати в «Агентстві

інтернет­досліджень »півтора місяці. В основному її робота

зводилася до перекладів з англійської на російську. Новини були

найрізноманітнішими ­ від подій в Україні до дорожніх пригод.

Кілька разів їй доручали залишити коментарі до американських

новин про Росію, але конкретних інструкцій, що потрібно

написати, за її словами, не видали. Вона заявила мені, що любить

Росію. Вона щиро вірить, що Путін хоче допомогти народу сходу

Україна, і що західні ЗМІ намагаються його за це очорнити. «Я

думаю так ­ агов, хлопці, поки ви тут про Путіна різну гидоту

пишете, народ страждає », ­ говорила вона мені.

Але Аїстова, за її словами, не відчуває неприязні до Сполученим

Штатам. Вона зізналася, що мріє з'їздити в Нью­Йорк і погуляти

по місцях, де знімали один з її улюблених фільмів «Сніданок у

Тіффані ».« Я не відчуваю агресії по відношенню до Америки », ­

говорила вона. Після інтерв'ю ми потиснули руки біля входу в ресторан.

«Ви схожі на журналіста, який розповість правду, ­ сказала вона

на прощання, ­ бажаю вам удачі з вашої статтею ».

В останній мій день в Санкт­Петербурзі я знову прийшов до

дому номер 55 по вулиці Савушкіна. Весь тиждень стояла жахлива

погода ­ йшов сніг і дув вогкий вітер ­ але нарешті хмари

розсіялися. Незадовго до десятої ранку я зі своїм перекладачем постало

на тротуарі навпроти входу і став чатувати тролів, які збираються

на ранкову зміню. Тут з'ясувався головний недолік моєї стратегії.

Співробітники, які прибували незадовго до початку своєї зміни, навіть

при всьому бажанні не могли затриматися, щоб поговорити зі мною.

Прямо перед нами загальмував великий білий фургон, з якого

вибігла група молодих людей і тут же зникла за дверима, не давши

мені шансу з ними заговорити. Неподалік зупинився інший

автобус, і з нього вийшла ще одна компанія співробітників агентства.

На питання мого перекладача вони відповіли на невдоволене бурчання

або взагалі мертвої тиші. Юнак з сигаретою заявив, що він тут

не працює. Закінчивши свою сигарету, він швидко зник усередині.

Рівно о десятій ранку потік працівників припинився. Я вирішив, що пора

спробувати самим пробратися всередину. Я читав репортажі

журналістів, які робили спроби потрапити в будівлю, але їх

негайно викидала на вулицю охорона. Тому в двері я заходив з

деяким трепетом. У турнікетів стояли двоє чоловіків у костюмах.

Ми з моїм перекладачем підійшли до вахтерка і запитали, чи можна

поговорити з ким­небудь з компанії «Інтернет­дослідження»

(Після переїзду на Савушкіна, 55, вони позбулися слова

«Агентство»). Вона заявила, що «Інтернет­дослідження» в цьому

будівлі більше не працюють. «Пару місяців назад нам довелося їх

виселити, тому що через них у всієї будівлі зіпсувалася

репутація », ­ повідомила вона як би між іншим.

Вона вказала на дошку зі списком нинішніх орендарів приміщень в

цій будівлі. Назви були написані на клаптиках паперу, і ні на

жодному з них не згадувалася компанія «Інтернет­дослідження».

Однак одна назва я дізнався: ФАН, або «Федеральне агентство

новин ». Я читав, що ФАН ­ це один з прокремлівських новинних

сайтів з редакцією на Савушкіна, 55, які фінансує Євген

Пригожин. Колишні співробітники «Агентства інтернет­досліджень»,

з якими я розмовляв, вважали, що ФАН ­ це один з відділів

агентства, існуючий нібито незалежно під своїм ім'ям. Я

попросив набрати номер кого­небудь з ФАН. На мій подив,

вахтерка зняла трубку, набрала номер, вимовила кілька слів і

повідомила нам, що зараз до нас спустився головний редактор ФАН

Євген Зубарєв.

Зубареву на вигляд було років 50, його волосся з сивиною були коротко

підстрижені, а на обличчі виднівся відбиток втоми. Він потиснув мені

руки і запросив до свого кабінету. Ми пройшли повз turniketov,

розписалися в журналі в охорони і пройшли довгим коридором в

редакцію ФАН, яка займала два кабінети на першому поверсі. Там

було надзвичайно тихо для новинного агентства, в якому, за словами

Зубарєва, працювало 40 осіб. Редакція була обладнана з розрахунком

на велику команду, на однакових коричневих столах стояла не

менше дюжини чорних комп'ютерів, але сиділи за ними всього двоє

юних репортерів. Штори були задёрнути, а меблі ледь розпакована.

Зубарєв запросив нас сісти, і я розповів йому про статті, в яких

ФАН описували як пропагандистський рупор Кремля. Він з

обуренням похитав головою. Включивши комп'ютер, Зубарєв відкрив

сайт ФАН і показав офіційне свідоцтво про реєстрацію ЗМІ.

«ФАН ­ це новинне агентство», ­ заявив він. У нього є стрингери і

кореспонденти в Україні, а також у багатьох інших країнах

пострадянського простору. Всі вони пишуть справжні репортажі,

часто з ризиком для власного життя. Сам Зубарєв ­ теж ветеран

російської журналістики, до приходу в ФАН він писав про

приєднання Криму в агентстві «Росбалт». Але після виходу статей,

де його ім'я згадувалося в контексту «Агентства

інтернет­досліджень », йому не дають спокою Щоб отримати інформацію про

етичності його роботи.

«Ми розуміємо, що така адреса кидає на нас тінь, але переїхати ми

зараз не можемо, ­ сказав він, зітхнувши, ­ Так що нам доводиться

кожен день стикатися з репортерами зразок вас, пане Чен,

які приходять сюди і задають різні питання ».

Зубарєв заявив, що вважає себе і ФАН жертвами чорного піару. Хто

їм займається і в чиїх інтересах, запитав я? "Слухайте, це все

лише мої домисли, а не підтверджений факт, ­ відповів він, ­

Можливо, тут зачеплені чиїсь бізнесові інтереси, я не знаю. Може

бути, копають під нашого інвестора ». Але на питання, хто ж цей

інвестор, він відповідати відмовився. «Я не можу розкривати особистість

наших інвесторів, ­ заявив він, ­ Такі умови мого договору ».

Я покинув Санкт­Петербург 28 квітня . На наступний день на

сайті ФАН вийшла стаття із заголовком «Що спільного у журналіста The

Нью­Йорк Таймс і нацисти з Петербурга? »У статті opisyvalas '

таємнича зустріч журналіста з газети New York Times ­ тобто

мене ­ з якимсь неонацистом. Статтю ілюструвала фотографія

скінхеда з рукою, підкинута в нацистському вітанні. Але це був не

який­небудь скінхед, а саме той, з яким Катаріна Аїстова

прийшла на зустріч і представила як свого брата. Як з'ясувалося з

статті, насправді «брат» Аїстова ­ скандально відомий

неонацист в ім'я­Олексія Максимова.

У статті говорилося, що Максимов, який відомий під кличкою

«Муха», ­ член відомої в Петербурзі організації скінхедів

«Тотенкопф». Він нібито провів кілька років у в'язниці за нанесення

смертельних ножових поранень. Буквально за місяць нашої з ним

зустрічі Муха знову потрапив у заголовки новин ­ на цей раз у зв'язку з

побиттям мігрантів в передмісті Сантк­Петербурга. При обшуку

поліція знайшла у нього в квартирі зброю і нацистську символіку.

У статті не згадувалася ні Катаріна Аїстова, ні «Агентство

інтернет­досліджень ». Зате автори стверджували, що я нібито

зустрічався з Максимовим, тому що хотів завербувати його для

здійснення провокації проти Росії. Максимов повідомив ФАН, що

я «дуже жваво цікавився настроями в середовищі російських

націоналістів ». Він продовжив:« Йому явно потрібні були історії про

тому, як кривавий кремлівський режим переслідує вільних російських

людей. Я не в перший раз стикаюся з подібними запитами зі

боку західних журналістів, але не збираюся допомагати їм в цьому.

Багато хто хоче побачити в російських націоналістів "п'яту колону",

яка буде діяти за вказівкою з Заходу і змете Кремль ». З його

výhod слова, які я pytalsâ організувати міні­євромайдан безпосередньо

тут, в Санкт­Петербурзі.

До статті додавалися фотографії з нашої зустрічі з Аїстова і

Максимовим. Одна фотографія, судячи з усього, була потайки знята

через вікно ресторану, поки ми сиділи і розмовляли. Фото зроблено під

таким кутом, що Аїстова майже не видно. Якщо не придивлятися до

деталей, то може здатися, що в кадрі тільки двоє ­ я і скінхед, з

яким я мило балакаю за чашкою кави. На іншій фотографії,

знятої біля входу в ресторан, я ніби­то глибоко занурений в бесіду з

Максимовим. Хоча насправді я точно пам'ятаю, що між нами в

цей момент стояла Аїстова.

Я не міг не відзначити винахідливість виконання всієї афери. Я

згадав, як в ресторані Аїстова сіла поруч зі мною, так що мені

доводилося говорити з нею, сидячи боком, а Максимов мовчки

сидів навпроти нас. З певного ракурсу могло здатися, що я

зустрічався з Максимовим один. Я написав Аїстова з проханням

пояснити, що відбувається. Вона відповіла коротко: «Ні, це вже ви

потрудіться порозумітися !! »Через кілька тижнів я спробував

подзвонити їй, але вона прикинулася, що я помилився номером.

Ще кілька днів цю сенсаційну замітку передруковували в

різних прокремлівських блогах. Більш того, сама замітка на сайті

ФАН, як з'ясувалося, була передрукована з ще одного

прокремлёвского сайта под названием «Народные новости». По

словами Андрія Сошникова, журналіста газети «Мій район»,

редакція «Народних новин» теж знаходиться на Савушкіна, 55.

Щоразу замітка обростала все більш фантастичними

подробицями. На одному сайті говорилося, що я працюю на ЦРУ, на

іншому ­ що я співробітник Агентства національної безпеки.

Користувач YouTube на ім'я Russia Today ­ невідоме

телекомпанія, а її клон ­ виклав відеозапис нашої зустрічі з

дабстеп в якості фонової музики. K Тривога Моєму

ролику майнула фотографія, як я виходжу зі свого готелю.

Ролик набрав більше 60 тисяч переглядів. Така кількість

пояснюється знайомої тактикою розкрутки в соціальних мережах: десятки

тролів постять посилання на ролик з хештегом # ВербовкаНацістов .

Хештег на деякий час вийшов в тренди російського Твіттера.

Opravivshisy шокувати її Getting Started vиyasnyaty, як і отказоустойчивого виступає за kampan

проти мене. Зрештою, я набив руку за кілька місяців

розслідування діяльності «Агентства інтернет­досліджень».

Щогодини я набирав в пошуку Google всі можливі варіанти

написання мого імені на кирилиці і відстежував всі пости з моїм

згадкою, як тільки вони з'являлися в Живому Журналі і

Вконтакте. Я відзначав кожну посилання в Твіттері на запис моєї

зустрічі з Максимовим.

Через кілька днів до мене в скайп постукав Сошників. «Бачив

статтю про себе на сайті ФАН? ­ запитав він, ­ Вони знають, що ти

готуєш гучну статтю, і намагаються максимально

дискредитувати тебе перед російським читачем ».

Я описав йому підставу, на яку я попався, і чим далі я

заглиблювався в подробиці, тим більше мене охоплювало почуття

параної. Мої власні слова звучали все абсурдніше ­ мені початок

здаватися, що саме таке заплутане алібі міг би придумати

засвітився агент ЦРУ. Тролі зробили єдине, що вони

вміють робити, але на цей раз зробили це добре. Вони заволоділи

моїми думками.

Адріан Чен (Adrian Chen) ­журналіст, живе і працює в

Нью­Йорку. Його статті виходили в журналах Wired і New York

Times Magazine, а також газеті The New York Times. Крім того,

Чен як редактор пише статті в журнал The New Inquiry

і є засновником клубу IRL клуб, в якому люди з

інтернету мають можливість зустрітися «в реальному житті».

Переглянути цю статтю англійською мовою

Ольгинське Тролі

розслідування

троль

хаос

'via Blog this'




інтернет тролі
інтернет тролі це
интернет тролли
интернет тролли это
интернет тролли и искусство
интернет тролли кто это
интернет-тролли ответили на клип киркорова
интернет тролли ольгино
internet troll
internet troll definition
интернет тролль бочарик
интернет тролль бочаров
интернет тролли википедия
интернет тролль википедия
интернет тролль видео
интернет жаргон - тролль
кто такие интернет-тролли и как с ними бороться
интернет исследования тролли
известные интернет тролли
интернет тролль картинки
troll интернет магазин
интернет мем тролль
интернет магазин тролль
интернет магазин муми тролли
платные интернет тролли на службе государства израиль
украинские интернет тролли начали информвойну против россии
интернет тролль определение
интернет тролль под мостом
профессиональные интернет тролли
интернет тролль работа
российские интернет тролли
тролль интернет-сленг
интернет термин тролль
украинские интернет тролли
интернет тролль что это
интернет-тролль чарли зеленофф
шнуров интернет тролли
internet troll 2 years
internet troll 4chan