Цей день в історії : 5 січня 1477 : Битва при Нансі
5 січня 1477 року біля Нансі відбулася одна з визначальних битв Пізнього середньовіччя, в якій бургундський герцог Карл Сміливий був вщент розгромлений герцогом Лотарингії Рене II і його швейцарськими союзниками. З його смертю на полі бою Бургундія припинила своє існування як самостійне державне утворення і її володіння були поділені між Францією і Австрією.На обкладинці: Рогір ван дер Вейден «Портрет Карла Сміливого», 1460-64 роки © Берлінська картинна галерея
За Верденським договором 843 року територія завойованого франками Бургундського королівства була поділена між нащадками Карла Великого. Десь через століття воно знову стало єдиною державою зі столицею в місті Арелат (нині — Арль, Франція), яке у 1032 році увійшло до складу Священної Римської імперії німецької нації. З часом з Арелатського королівства виокремились кілька великих територій, які, поступово подрібнюючись, до XIV століття у своїй більшості (за виключенням східної частини Верхньої Бургундії) опинились підпорядкованими Франції . У 1363 році французький король Жан II Добрий, бажаючи винагородити свого молодшого сина Філіпа Хороброго за сміливість, проявлену ним ще 14-річним у битві при Пуатьє, передав йому у спадкову власність Бургундське герцогство зі столицею в Діжоні.
Шляхом династичних шлюбів і війн до Бургундського герцогства згодом були приєднані Фландрія, Артуа і Франш-Конте (Вільне Бургундське графство зі столицею в Безансоні), що перетворило його на достатньо потужну практично автономну державу. Користуючись своєю економічною і військовою міццю, бургундські герцоги конкурували з королями Франції, васалами яких були, неодноразово виступали проти свого сюзерена в період Столітньої війни, з якої, попри поразку їх союзника Англії, вийшли переможцями і приєднали до своїх володінь маркграфство Антверпен, герцогства Брабант та Люксембург, і ряд територій французького королівського домену, включаючи багаті міста Пікардії. Слабкістю Бургундського держави була розрізненість її територій: економічно розвинені Нідерланди були відокремлені від власне герцогства Бургундія землями французького короля і територіями невеликих напівнезалежних князівств Священної Римської імперії. У зв'язку з цим стратегічно важливим для герцога Карла Сміливого був контроль над Ельзасом і Лотарингією, який дозволив би зв'язати воєдино дві основні частини його володінь.
Людина високоосвічена, енергійна, рішуча і відчайдушно смілива, 34-річний Карл бачив себе королем власної держави і ще за життя батька, як граф Шароле, у 1465 році приєднався до коаліції феодальної знаті, відомої як «Ліга добрих справ», що виступила проти французького короля Людовика XI. Умовою їх примирення мало б стати одруження Карла на доньці короля Анні, у придане якій передавались графства Шампань і Понтьє, але порозуміння знайти не вдалось, і 3 червня 1468 році в Брюгге Карл одружився з Маргаритою Йоркською, дочкою короля Англії Едварда IV, який відмовився продовжувати перемир'я, що завершило Столітню війну.
Небезпека нової масштабної війни змусила Людовика XI зрештою відмовитись від Гента, Брюгге та Іпра, після чого Карл Сміливий розпочав формування дипломатичної підтримки своїм амбітним планам з боку Священної Римської імперії. Її запорукою стали заручини його єдиної доньки Марії і сина імператора Максиміліана Габсбурга. Однак їх подальшому зближенню на заваді стали бургундські зазіхання на Кельнське архієпископство і відмова Карла повернути двоюрідному брату імператора взяті в лен володіння у Ельзасі. У 1474 році імператор Фрідріх ІІІ уклав таємний воєнний союз зі Швейцарією, яка протистояла союзному Бургундії Савойському герцогству. Уже за кілька місяців швейцарські кантони завдали савойцям поразки у битві біля міста Ерікур, наступного року здобули переконливу перемогу над ними біля Сьона, а 2 березня 1476 року на голову розбили військо Карла Сміливого під Грансоном, звідки бургундський герцог був змушений рятуватись втечею, кинувши напризволяще всю наявну в нього артилерію і боєприпаси.
Оговтавшись від поразки, Карл Сміливий зібрав нову армію і 27 травня виступив у похід на Берн. Проте при спробі взяти місто Муртен, що лежало на його шляху, вже 22 червня він був розбитий малочисельним гарнізоном міста і кінними загонами герцогів лотаринзького та австрійського, що встигли прийти на допомогу швейцарцям. Це обернулось для Карла не лише загибеллю третини армії, але й втратою Лотарингії, у столицю якої місто Нансі 5 жовтня переможно повернувся вигнаний бургундцями рік перед тим герцог Рене II. Північні і південні володіння Карла знову опинлися розділеними.
Франція у другій половині XV століття (володіння Карла Сміливого позначені зеленим)
Досить швидко була сформована нова бургундська армія, ядро якої складала важка кавалерія і кінні арбалетники, підсилена кількома тисячами нідерландських пікінерів, тисячею англійських лучників та кількома десятками німецьких піхотинців. 22 листопада Карл Сміливий на чолі війська чисельністю 8-14 тисяч чоловік підступив до Нансі. Невеликий гарнізон міста протримався до початку січня 1477 року, коли йому на допомогу підійшла 20-тисячне військо Рене II.
5 січня розпочалась вирішальна битва Бургундської війни. Залишивши чотиритисячний загін в тилу, Карл наказав піхоті закріпитися між річкою Мерт і лісом, фронтом на південь, а по праву та ліву сторони від неї розміститись кінноті. Його план полягав у тому, щоб інтенсивним вогнем артилерії і стрільців зупинити супротивника, після чого перейти у контрнаступ важкою кіннотою. При цьому хуртовина приховала від Карла маневр ворожої армії, частина якої, продершись крізь густий ліс, обійшла його з правого флангу. Малоефективна в умовах холоду і поганої видимості артилерія не змогла зупинити атаку переважаючих сил Рене ІІ, які буквально зім'яли фронт бургундців, і після несподіваного флангового удару вони спробували врятуватись втечею, але були майже всі перебиті.
У 1550 році на прохання штатгальтера Нідерландів Марії Габсбург останки (крім нутрощів) Карла Сміливого були перепоховані в церкві Діви Марії в Брюгге
Зі смертю Карла Сміливого обірвалася династія герцогів Бургундії. Як і було домовлено раніше, його єдина дочка Марія 14 серпня 1477 року в Генті вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга. Її величезна спадщина стала причиною війни між Францією і Священною Римською імперією, яка завершилась укладенням 23 грудня 1482 року мирного договору. Згідно з досягнутими в Аррасі домовленостями Бургундія припинила своє існування як герцогство: Габсбурги отримали Нідерланди і Люксембург, король Франції — власне Бургундію, Франш-Конте, Артуа і Пікардію. Остаточно питання бургундської спадщини були врегульовані в 1493 році договором в Санлісі, коли за підтримку своїх претензій на корону Неаполя французький король Карл VIII Люб'язний був змушений поступитись Габсбургам територією Франш-Конте.
Герцогство Лотарингія проіснувало до 1766 року, коли по смерті свого останнього правителя колишнього польського короля Станіслава Лещинського було приєднане до домену короля Франції. Одружившись з австрійською ерцгерцогинею Марією-Терезією, його попередник Франциск I став засновником Лотаринзької гілки династії Габсбургів
Крах Бургундії дозволив Франції завершити процес її перетворення на централізовану монархію, що небезпідставно претендувала на гегемонію в Західній Європі. Для Австрії приєднання бургундських Нідерландів, Люксембургу та Франш-Конте стало першим кроком на шляху до створення потужної багатонаціональної держави Габсбургів. Перемоги Швейцарії над силами Бургундії, а через двадцять років — і у швабській війні проти Габсбургів, різко підняли її військовий престиж, створивши швейцарським солдатам репутацію непереможних й вони стали вкрай активно залучатися на військову службу до інших держав Європи.
Page 2
5 січня 1589 року у віці 69-и років померла Катерина де Медічі, дружина Генріха II, королева-матір трьох французьких королів і одна з найвпливовіших жінок Європи XVI століття. Її багаторічні зусилля по збереженню династії Валуа на монаршому престолі виявились марними — через вісім місяців по смерті Катерини релігійний фанатик убив її останнього сина Генріха III і королем Франції став його багаторічний ворог Генріх Наваррський, засновник королівської династії Бурбонів.На обкладинці: Катерина Медічі, портрет Франсуа Клуе, 1570 рік
Катерина Медічі, виходець з роду впливових флорентійських політичних діячів, стала королевою Франції чотирнадцятилітньою у 1533 році, проте тривалий час не мала ніякого впливу на державні справи. Ситуація змінилась 10 липня 1559 року — Генріх II помер від отриманої на лицарському турнірі рани і новим королем Франції став її п'ятнадцятилітній син Франциск II, який через півтора року помер від зараження крові. 5 грудня 1560 року Катерина Медічі стала регентом при десятилітньому Карлі IX, який, як і його старший брат, по складу характеру не був здатен керувати державою.
Погано розбираючись у політичній та релігійній ситуації, Катерина Медічі, тим не менш, почала брати активну участь у державних справах — 8 серпня 1570 року між гугенотами і католиками було підписано мирну угоду, яка гарантувала свободу віросповідання у всій Франції, крім Парижа, а вінцем примирення мав стати шлюб сімнадцятирічного наваррського принца, кальвініста за віросповіданням, Генріха Бурбона з дев'ятнадцятирічною дочкою королеви Маргаритою. Водночас планувався шлюб молодшого сина Катерини Медічі Генріха Анжуйського з англійською королевою Єлизаветою І, який мав сприяти залученню Англії на боці Франції до війни з Іспанією.
Однак, Катерина Медічі і її 22-літній син Карл IX піддались впливу глави католицького роду де Гізів і порушили угоду з протестантами, вчинивши замах на їх лідера адмірала Ґаспара Коліньї, який переріс у масову різню гугенотів, відому як Варфоломіївська ніч. Політика повного викорінення протестантизму збереглась і за правління Геріха III, проте Катерина Медічі, на той час уже в похилому віці, докладала чимало зусиль, намагаючись запобігти черговій релігійній війні. Їй також довелось втихомирююти свого четвертого сина Еркюля Франсуа, який від заздрощів до брата перейшов на бік гугенотів, та дочку Маргариту, учасницю численних амурних та політичних авантюр.
У 1585 році спалахнула чергова війна, відома як "війна трьох Генріхів" — Валуа, Бурбона і де Гіза. Після чергових невдач, у 1588 році Париж збунтувався проти короля і двір був змушений переїхати в Блуа, де восени 1588 року Катерина Медічі несподівано захворіла і померла 5 січня 1589 року. Після того як Генріх III відвоював Париж, останки Катерини Медічі були перепоховані в абатстві Сен-Дені, звідки у 1793 році революційний натовп викинув їх у загальну могилу, куди були скинуті і останки решти французьких монархів.
Гробниці Генріха II та його дружина Катерина Медічі в базиліці Сен-Дені, Париж © John Steedman/Flickr
Завдяки своїй ролі у політиці Європи Катерина Медічі увійшла в історію як одна з найвпливовіших жінок Європи XVI століття, проте зусилля останніх десятиліть її життя по збереженню роду Валуа на престолі виявились марними — восени 1589 року її останній живий на той час син Генріх III був убитий релігійним фанатиком і королем Франції став його затятий ворог Геріх Наваррський, перший з династії Бурбонів, що правили Францією наступні два століття до Французької революції 1789 року.
Page 3
Здобувши перемогу над Польщею у війні на боці Тарговицької конфедерації, 5 січня 1793 року в Санкт-Петербурзі Росія та Пруссія підписали конвенцію про другий поділ Речі Посполитої, за якою та втрачала половину своєї території. Анексія була затверджена польським королем Станіславом Понятовським і сеймом, скликаним в Гродно влітку того ж року.На обкладинці: Ян Матейко «Занепад Польщі», 1866 рік
Перший поділ Польщі 1772 року, коли Росія, Пруссія і Австрія під приводом відмови Речі Посполитої від співробітництва для відновлення в регіоні порядку анексували третину її території, був затверджений скликаним у квітні 1773 року т. зв. «Роздільним сеймом», який також схвалив ряд реформ — в країні було створене перше у світі міністерство освіти, збільшено чисельність постійної армії і її фінансування, а, головне, було сформовано Постійну Раду з представників сенату і польської шляхти, яка отримала обмежені законодавчі повноваження з питань міжнародних стосунків, юстиції, фінансів, внутрішніх справ та армії.
В 1776 році очолювана королем Станіславом Понятовським Постійна Рада ініціювала підготовку нового правового кодексу, який був написаний через два роки під керівництвом Анджея Замойського, і передбачав посилення королівської влади, підзвітність всіх чиновників перед сеймом, контроль за церковними фінансами, обмеження прав шляхти і покращення правого становища селянства і міщан. Під тиском Росії «Кодекс Замойського» не був ухвалений сеймом 1780 року і був винесений на розгляд наступного, т. зв. Чотирирічного сейму, який 3 травня 1791 року затвердив нову конституцію країни.
Написана під впливом Французької революції, вона, серед іншого, наділила міщан і шляхту рівними політичними правами, надала урядовий захист селянам і позбавила депутатів права вето (причину вікової анархії і корупції). Невдоволені реформами Понятовського польські магнати та військові, які уміли отримувати вигоду зі слабкості держави, на чолі зі Станіславом Потоцьким і Северином Жевуським 14 травня 1791 року в селі Торговиця під Уманню (нині — Кіровоградська область) сформували антиконституційну конфедерацію, яка оглосила Чотирирічний сейм незаконним, його рішення — протиправними і звернулась до російської імператриці з проханням «повернути Речі Посполитій свободу і законність».
Завершивши війну з Туреччиною, 18 травня 1792 року російська армія увійшла на територію Правобережної України і за два місяці дійшла до Волині. Так і не отримавши гарантованої договором 1790 року допомоги від Пруссії, польський король приєднався до Тарговицької конфедерації, а основні прихильники прийнятої конституції були змушені залишити країну. 5 січня 1793 року в Санкт-Петербурзі Пруссія та Росія підписали конвенцію про другий поділ Польщі, за якою та втрачала половину свої території, що залишилась в неї після першого розділу, — до Прусії відійшли міста Гданськ, Торунь, частина Мазовії і половина Краківського воєводства з містом Ченстохов, до Росії — значна частина Білорусії та України, включаючи всі землі, що стали основою Тарговицької конфедерації.
Під тиском Росії Гродненський Сейм, скликаний влітку 1793 року, відмінив конституцію 3 травня 1791 року, ліквідував Тарговицьку конфедерацію і затвердив чергову анексію польських земель. Після поразки повстання Тадеуша Костюшка, яке він підняв у Кракові в 1794 році, відбувся Третій поділ, в результаті якого Польсько-литовська держава припинила своє існування.
Page 4
5 січня 1895 року французький офіцер Альфред Дрейфус, звинувачений в передачі Німеччині військових секретів, позбавлений звань і нагород під час публічної церемонії у дворі Паризької військової академії. Через чотири місяці Дрейфус, єврей за походженням, відбув на довічне ув'язнення до Французької Гаяни за вироком тенденційно проведеного суду, що базувався на сумнівних доказових матеріалах. На обкладинці: Альфред Дрейфус, бл 1905 року © Rue des Archives/SPPS
Капітан Генерального штабу Альфред Дрейфус був заарештований 15 жовтня 1894 року на підставі документа, що нібито випадково попав до французьких властей з німецького посольства. Праві газети, підкреслюючи походження Дрейфуса, вимагала його швидкого і суворого покарання. Процес відбувався при закритих дверях і важко оцінити який реальний вплив мала антисемітська кампанія в пресі на остаточний вирок суду, однак в грудні 1894 року Дрейфус був визнаний винним у державній зраді, 5 січня 1895 року публічно позбавлений звань та нагород і в квітні відбув відбув на каторгу на Диявольський острів у Французькій Гаяні.
Інтерес до справи Дрейфуса поновився у кінці 1896 року, коли було знайдено справжнього винуватця втрати секретних даних, і виявилось, що шпигував у французькому штабі на користь Німеччини майор Фердінанд Естерхазі. Армійське керівництво намагалось приховати цю інформацію, однак вона просочилась у пресу, і у січні 1898 року під тиском громадської думки Естерхазі був відданий під суд, котрий за годину визнав його винним.
Цього ж року майор Губерт Анрі публічно зізнався, що, вважаючи Дрейфуса зрадником, сфабрикував ряд доказів проти нього, зокрема і документ, на підставі якого він був засуджений. Після цієї заяви Анрі покінчив життя самогубством, а у 1899 році відбувся ще один суд Дрейфусом, котрий засудив його до 10 років ув'язнення. Однак, під тиском громадяської думки, яка на цей раз була на боці Дрейфуса, він був помилуваний французьким урядом, а в 1906 році реабілітований рішенням Верховного суду Франції.
Page 5
5 квітня 1951 року одностайним рішенням жюрі присяжник подружжя Юліус і Етель Розенберг були засуджені нью-йоркським судом до смертної кари за передачу Радянському Союзу американських секретних матеріалів щодо створення атомної зброї. Саме завдяки цій інформації в СРСР уже в 1949 році було проведене перше випробування атомної бомби. На обкладинці: Юліус і Етель Розенберг
Справа Розенбергів почалась із арешту Клауса Фукса, американського вченого німецького походження, який передав СРСР секретну інформацію про американську атомну програму, конструктивні і наукові деталі проекту, а також всі дані про заплановану до розробки водневу бомбу. Виявлення шпигуна спонукало американські власті провести детальне вивчення роботи секретного наукового центру в Лос-Аламосі (штат Нью-Мексико), де під час Другої Світової війни працював Фукс. Невдовзі було заарештовано хіміка Гаррі Голда, Давида Грінгласса, що довгі роки проживав поблизу Лос-Аламоса, а у липні 1950-го року — його сестру Етель та її чоловіка Юліуса Розенберга, котрі, за свідченням Гінгласса, передавали Гарі Голду секретну інформацію про атомну зброю.
Під час суду Розенберги заперечували факт своєї шпигунської діяльності, хоча Грінгласс, котрий визнав себе винним, свідчив проти них. За вироком суду Грінгласс отримав 15 років тюрми, Гарі Голд — 30-ть, а подружжя Розенбергів було засуджене до страти. Суд відбувався в період розгару "червоного страху", що охопив американське суспільство, і багато спостерігачів стверджували, що політична атмосфера для проведення об'єктивного розгляду справи була несприятлива, особливо, враховуючи, що всі звинувачення проти Розенбергів базувались на свідченні шпигуна, котрому за співробітництво з властями було обіцяно зменшити термін ув'язнення.
19 червня 1953 року Етель і Юліус Розенберги були страчені на електричному стільці і стали першими цивільними американцями, засудженими до смерті за шпигунство. У одному із своїх останніх листів перед стратою Етель Розенберг писала: "ми повинні бути виправдані історією, ми стали першими жертвами американського фашизму".
Page 6
5 квітня 1242 року відбулася битва на Чудському озері між об'єднаним новгородсько-суздальським військом на чолі з князем Олександром Ярославичем та військом Тевтонського ордену, що у російській історіографії та суспільно-історичній думці отримала назву "Льодове побоїще".
До кінця ХІІ століття землі сучасних Литви, Латвії та Естонії лишалися віддаленою варварською периферією цивілізації. Їх народи робили лише перші кроки на шляху до створення власних держав, тож вони стали легкою здобиччю спершу варягів, а потім і русів, що обкладали їх даниною. Хрестові походи західноєвропейських лицарів на землі балтських та фінських народів, які розпочалися на рубежі ХІІ-ХІІІ століть, хоч і велися під гаслом християнізації, на відміну від завойовницьких походів русів супроводжувалися не лише насильницькою християнізацією, але й колонізацією території і зміною звичного соціального та економічного устрою місцевих племен. До того ж часто траплялося, що псковські та новгородські дружини брали участь у завойовницьких походах хрестоносців, як це було, наприклад, влітку 1236 року, коли військо Ордену мечоносців (Лівонського), до якого приєдналися кілька сотень псковичів та новгородців, зазнало нищівної поразки від жемайтів та земгалів біля Сауле. Внаслідок цієї поразки Орден мечоносців було ліквідовано, а його майно та нечисленні вцілілі лицарі влилися до складу більш могутнього Тевтонського ордену, утворивши його Лівонське ландмейстерство.
Не менш складною була ситуація і по руський бік кордону. Республіка у Новгороді налічувала вже понад 100 років, тож князя тут запрошувало новгородське віче, і він, на відміну від інших земель Русі, лише очолював новгородське військо, а головою Новгородською республіки вважалися архієпископ або посадник. Різні боярські партії змагалися за владу і ця боротьба часто призводила до вигнання старих та запрошення нових князів. В залежності від Новгородської республіки у той час перебував Псков, бояри та купці якого вже тоді змагалися за більшу незалежність від Новгороду. В 1233 році новгородцям вдалося вигнати з Пскова князя Ярослава Володимировича, який у протистоянні з Новгородом спирався на підтримку Ордену. Послаблення династії смоленських Ростиславичів після поразки на Калці, привела до того, що замість них у Новгород стали запрошувати володимиро-суздальських Юрійовичів — спершу Ярослава Всеволодовича, а потім його сина Олександра Ярославича, який через кілька десятиліть після смерті отримав прізвисько Невський.
Поразка володимиро-суздальських князів від монголів та розорення їх володінь, а також вкрай нестабільна політична ситуація у Новгороді зумовили утворення коаліції, до якої увійшли Тевтонський орден, Данія, котра володіла землями сучасної Північної Естонії, а також дружина князя Ярослава Володимировича, що прагнув звільнити від новгородців Псков. Цієї мети союзники досягли наприкінці 1240 року здобувши Ізборськ, а потім і Псков, який сам відкрив їм ворота. У цей же час у Новгороді відбувся черговий переворот, і Олександра Ярославича вигнали з міста. Лише коли в 1241 році лицарі захопили сусідню фортецю Копор'я, новгородці запросили Олександра назад. Звільнивши Копор'я, він разом із суздальською дружиною брата Андрія Ярославича взимку 1241/1242 років вибив Ярослава Володимировича та лицарів зі Пскова, знову приєднавши Псковську республіку до Новгорода.
Вступивши згодом на землі Ордену, новгородське військо почало грабувати місцеве населення, утім, після поразки авангарду змушене було відступити, як стверджують літописи, на лід Чудського озера, де біля Воронячого каменя 5 квітня 1242 року відбулася битва. Якщо щодо місця битви і досі триває суперечка, її перебіг у новгородських та лівонських джерелах описаний приблизно однаково. Лицарі вдарили у центр новгородського війська, намагаючись його розрізати. Новгородці зустріли їх великою кількістю стрільців, стояли міцно (лівонський хроніст із захопленням відзначає їх мужність) і, врешті решт, їм вдалося оточити і знищити значну частину орденського війська.
Новгородські джерела повідомляють про значні втрати з боку Ордену — загинуло понад 400 німців, незліченна кількість чуді (місцеве латиське та естське ополчення), 50 німців потрапили у полон. Лівонська римована хроніка дає інші цифри: Орден втратив 20 лицарів вбитими та 6 полоненими. Утім, така різниця має своє пояснення, адже кожного лицаря супроводжували зброєносці та озброєнні слуги, з військом йшли найманці, тож новгородський літописець порахував не лицарів, як орденський хроніст, а "німців" — усю важко озброєну кінноту та піхоту, яка відрізнялася від легкоозброєного ополчення "чуді".
За кілька місяців Тевтонський орден та Новгород підписали мирну угоду, яка фактично закріпила довоєнний статус-кво. Наступні два з половиною століття, періоди миру і торгівлі між Новгородом і Лівонією перемежовувалися періодами війн, поки наприкінці XV століття Новгородська республіка не була завойована великим князем московським Іваном III.
Битва на Чудському озері, одна з багатьох прикордонних сутичок, що тривали протягом кількох століть з початку хрестоносної експансії на землі балтійських і фінських народів, які мешкали на території нинішніх держав Балтії, що раніше перебували в залежності від Русі — Полоцького князівства та Новгородської республіки, під пером російських істориків з часом перетворилася чи не на вирішальне зіткнення двох цивілізацій, — яке визначила вектор розвитку народів Східної Європи. У той же час, перші повідомлення історичних джерел про "Льодове побоїще", датуються лише 80-ми роками ХІІІ століття ("Житіє Олександра Невського"), а його описи в літописанні Новгорода і Пскова, як і в хроніках Лівонського ордену, — XIV століттям. І все ж, нехай вони і не записані сучасниками і очевидцями битви та подій що їй передували, завдяки критичному порівнянню його описів в історичних джерелах Новгорода, Пскова, Лівонії історики сьогодні можуть відновити його обставини з досить високим ступенем достовірності.
Якщо говорити про поворотний момент в історії цього регіону, ним швидше стало московське завоювання, а не рядова битва на березі Чудського озера. Втім, починаючи з Петра I, який переніс мощі Олександра Невського в новозбудовану столицю на берегах Неви, ця битва обростала освяченими державою міфами, втіленими на екрані у класичному фільмі Сергія Ейзенштейна "Олександр Невський" 1938 року.
Сьогодні день перемоги Олександра Невського в битві на Чудському озері офіційно відзначається в Росії як "День військової слави Росії". Правда, і тут не обійшлося без курйозу — при установці свята дату юліанського календаря перерахували на григоріанський з двома помилками: додали 13 днів (як для дат ХХ, а не ХІІІ століття) замість 7 (тому це свято й відзначається 18 квітня і забули, що для дат до введення Григоріанського календаря перерахунок дат робити не треба.
Page 7
У Великдень 5 квітня 1722 року до острова Рапа-Нуї у Тихому океані прибула голландська експедиція Якоба Роггевена. Названий на честь свята островом Пасхи, європейцями він почав колонізувуватись через півстоліття, пережив занепад і демографічну катастрофу, яку вдалось зупинити лише на початку XX століття завдяки інтересу до культури «людей-птахів».На обкладинці: Кам'яні статуї моаї на острові Пасхи в кратері вулкана Рано-Рараку
Для європейців Тихий океан відкрив іспанський конкістадор Васко Нуньєс де Бальбоа, який восени 1513 року досягнув його східного узбережжя в районі Панамського перешийку. Назване ним Південним морем (Mar del Sur — іспанською), через сім років воно було підкорене португальцем Фернаном Магелланом, котрий першим з європейців перетнув його під час кругосвітнього плавання. Після штормів у 600-кілометровій протоці на півдні Американського континету, що сьогодні називається Магеллановою, води нового моря видались напрочуд спокійними, за що воно було назване Мирним або Тихим (Mar Pacifico), хоча до XVIII століття багатьма картографами часто називалось і Магеллановим.
На цей час вже було очевидним, що водні простори на захід від Америки насправді є не морем, а гігантським океаном, що на півдні омиває ще невідкритий материк. У пошуках таємничої Південної землі Тихий океан активно досліджувався, здебільшого іспанцями або португальцями на службі короні Кастилії, котра практично монополізувала водний шлях з Атлантики через Магелланову протоку. Ними були відкриті архіпелаги Піткерн і Вануату, протока між Австралією та Новою Гвінеєю і численні полінезійські острови в південній частині океану. У пошуках Невідомої Південної землі, починаючи з XVII століття, його південно-західна акваторія стала активно освоюватися і голландцями, які відкрили Австралію, Тасманію і Нову Зеландію.
У 1676 році викладач математики і навігатор-любитель Арент Роггевен з Міделбурга подав до нідерландської Вест-Індської компанії проект з пошуку нового шляху до Невідомої Південної землі з Атлантики, оминаючи Магелланову протоку. Він був відхилений практично розореною після втрати Нових Нідерландів у Північній Америці і бразильських володінь у Південній компанією і залишався нереалізованим до 1717 року, коли за його втілення взявся син Арента Роггевена. На цей раз проект зацікавив керівництво Вест-Індської компанії — за плечами 58-річного нотаріуса Якоба Роггевена була багаторічна служба на конкуруючу, Ост-Індську, компанію у її штаб-квартирі в Батавії (нині — Джакарта, Індонезія), і загалом успішні справи самої Вест-Індської компанії, яка після реорганізації займалась работоргівлею у Західній Африці.
1 серпня 1721 року експедиція з трьох кораблів "Аренд", "Тінховен" і "Африканський Галей" та командою з 223-х чоловік відплила з Амстердама. Проминувши Фолклендські острови, які Роггевен, не знаючи, що це саме вони, назвав Південною Бельгією, він продовжив шлях на південь, 21 грудня увійшов у протоку Ле-Мер, де течією флотилію віднесло на широту 62°30', і, оминувши мис Горн, 24 лютого 1722 року досягнув архіпелагу Хуана Фернандеса в Тихому океані біля берегів Чилі.
До скаду архіпелагу Хуана Фернандеса входить острів Робінзона Крузо, де з 1704 року 4 роки та 4 місяці на самоті провів моряк Александр Селкірк, прототип головного героя роману Даніеля Дефо
17 березня експедиція вирушила на захід і на Великдень 5 квітня 1722 року прибула до острова Рапа-Нуї, названий Роггевеном на честь свята островом Пасхи. Голландців вразили величезні, понад 10 метрів, кам'яні статуї, що задрапіровані довгими смугами матерії стояли вздовж моря. Зустріч з тубільцями, яких на узбережжі зібралось близько 2-3 тисяч, вийшла недружелюбною і в ході конфлікту голландцями було застрелено кількадесят чоловік.
Вирушивши далі, експедиція Роггевена відкрила острови Туамоту і Товариства (нині — Французька Полінезія), чотири острова архіпелагу Самоа, біля якого "Африканський Галей" розбився об підводні камені. Біля острова Макатеа з архіпелагу Туамоту голландці знову обстріляли туземців, що зібрались на узбережжі, після чого зав'язався бій, в результаті якого загинуло десять членів експедиції. Продовживши плавання, 10 вересня 1722 року вона кинула якір у Батавії, де негайно разом із суднами була затримана представниками голландської Ост-Індської компанії за порушення монополії на торгівлю. Звільнений у листопаді з-під арешту, Якоб Роггевен був примусово відправлений до Голландії, куди прибув 11 липня 1723 року. Після тривалих судових процесів між Ост-Індською і Вест-Індською компаніями Роггевен отримав належні виплати для себе і членів експедиції, після чого повернувся до рідного Міделбурга, де й помер 31 січня 1729 року.
Острів Пасхи є одним з найвіддаленіших стровів: відстань до найближчої населеної території (острів Піткерн) складає 2075 км, до найближчого континенту (Чилі) — 3512 км
Втрачений під час арешту щоденник Якоба Роггевена був віднайдений лише в 1836 році в архіві Вест-Індської компанії і був опублікований через два роки, ставши першим вагомим документом, що описував подробиці його експедиції. На цей час острів Пасхи вже належав Перу, куди у 1862 році в якості рабів було вивезено кілька тисяч острів'ян. Після активного міжнародного втручання рапануйці були репатрійовані на батьківщину, однак через хвороби, в основному туберкульоз і віспу, додому за кілька років повернулося лише 15 чоловік. Через інфекційні хвороби чисельність населення Рапа-Нуї почала різко скорочуватись і в 1877 році склала 111 осіб, з яких лише 36 були тубільцями.
Після перемоги в Тихоокеанській війні 1879—1883 років, у 1888 році острів Пасхи був анексований Чилі, у складі якого він знаходиться й до сьогодні. У 2017 році на його території проживало майже 7,8 тисяч чоловік, 60% яких складали нащадки корінного населення. Створений у 1935 році Національний парк Рапа-Нуї, що займає більшу частину острова, у 1995 році став об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.
Page 8
5 квітня 1919 року після п'ятимісячного перебування на півдні України французькі окупаційні війська залишили Одесу. Заплутавшись у місцевих політичних хитросплетіннях та не знайшовши порозуміння з іншими антибільшовицькими силами, союзники так і не допомогли побороти більшовизм у Росії й ганебно евакуювалися на батьківщину.На обкладинці: Одеса під час французької інтервенції, початок 1919 року
Згідно угоди від 23 (10) грудня 1917 року сфери дій союзників по Антанті на півдні колишньої Російської імперії у боротьбі з більшовиками були поділені між Францією, яка зосереджувалася на Україні, та Великобританією, котра планувала розмістити війська на Кавказі. Проте за умовами підписаного 3 лютого 1918 року Брестського мирного договору на територію України вступили німецькі та австро-угорські війська й втілення домовленостей союзниками почалось лише після поразки Центральних держав: 4 грудня 1918 року до Одеси на зміну німецьким прибули перші французькі війська, втрутившись у боротьбу за місто між Директорією УНР та прихильниками Білого руху.
Станом на лютий-березень 1919 року сили союзників в Одесі налічували до 35 тисяч осіб, у тому числі по 2 французькі та грецькі дивізії, загони поляків та сербів. Білогвардійці, які мали політичну підтримку Антанти і претендували не лише на військову, а й на цивільну владу, розраховували використати сили Антанти винятково для внутрішніх операцій і контролю над захопленими територіями, тоді як визволення Москви мало відбутися руками росіян, котрі, за свідченнями сучасників, вже у січні 1919 року планували наступ на столицю широким фронтом від "Волги до німецького кордону".
Проте справжній розвиток подій довкола Одеси був далекий від очікувань головнокомандувача Збройних сил півдня Росії генерала Антона Денікіна. Війська союзників не бажали проливати кров у міжусобиці на території колишньої імперії й не поспішали вести наступальні бойові дії проти більшовиків, перешкоджаючи робити це і наявним тут білогвардійським силам. Лише у кінці січня 1919 року вони просунулися на лінію Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Новий Буг — Олешки — Берислав, згодом захопили Херсон, а 2 лютого війська союзників зайняли Миколаїв, витіснивши звідти українські та більшовицькі сили, що боролися за контроль над містами.
Командуючий союзних військ на півдні Росії генерал Філіп Генрі Д'Ансельм (другий справа), Одеса, 1919 рік
Залишаючись відданими ідеї "великої, єдиної і неподільної Росії", французи спробували залучити до антибільшовицької боротьби усіх можливих союзників, зокрема, війська Директорії УНР, котра, прагнучи налагодити взаємодію з Антантою, погодилася на вимогу командира союзних військ на півдні Росії генерала Філіпа Генрі Д'Ансельма відвести свої війська північніше Одеси. Проте переговори французів з делегаціями УНР наприкінці січня — в лютому 1919 року закінчилися безрезультатно: оминаючи політичну вимогу визнання суверенітету УНР, французи зажадали змін у складі Ради народних міністрів УНР, схиляючи її виключно до військової співпраці. На знак протесту проти французького ультимативної вимоги усунення Володимира Винниченка і Симона Петлюри група політиків-соціалістів вийшла зі складу уряду й Директорії. До цих спроб досягти порозуміння ревниво ставилися білогвардійці, які не визнавали суб'єктності Директорії, хоча і в їхньому таборі не було злагоди через амбіції, розбіжності в поглядах на характер відносин з наявними тут союзниками, ускладнені труднощами телеграфного зв'язку зі штабом Денікіна в Катеринодарі.
На початку березня 1919 року почався широкомасштабний наступ на південь Українського радянського фронту. В результаті атаки отамана Ничипора Григор'єва, який лише в лютому перекинувся з армії УНР до більшовиків й очолив 1-шу бригаду Задніпровської радянської дивізії, союзницькі війська зазнали поразки під Херсоном, залишивши його 10 березня, а 15 березня раптово здали Миколаїв і повернулися до Одеси.
Прагнучи підпорядкувати собі цивільне управління регіоном, 20 березня французи запровадили посаду Головнокомандувача Одеським районом, на яку призначили російського генерала Олексія Шварца, а представника Добровольчої армії генерала Олексія Грішина-Алмазова, 15 березня призначеного Денікіим губернатором Одеси, того ж дня вислали з міста
Так і не розібравшись у хитросплетіннях місцевої політики й не зумівши налагодити ефективну взаємодію ні з білогвардійцями, ні з місцевим населенням, ні з просоціалістичною міською думою командування Антанти в Одесі не могло дати ради і розагітованим більшовиками французьким військам, які поступово втрачали боєздатність. З військової точки зору ситуацію ускладнювали невдачі Добровольчої армії на Донбасі і проголошення 21 березня 1919 року радянської республіки в Угорщині, що загрожувало походом Червоної армії на Будапешт через Румунію.
17 лютого 1919 року про намір вивести всі свої військові контингенти з території колишньої Російської імперії заявили США, 4 березня 1919 року рішення про виведення військ з Півночі Росії і Закавказзя прийняв уряд Великобританії
Через два дні після прийняття 27 березня "Радою чотирьох" Паризької мирної конференції рішення про невтручання у російські справи прем'єр-міністр й за сумісництвом міністр оборони Франції Жорж Клемансо видав директиву про залишення Одещини і відведення військ союзників на лінію Дністра, на підставі якої 2 квітня генерал Д'Ансельм віддав наказ про евакуацію, котра мала відбутись протягом 48 годин. Місцевій владі офіційно про неї було оголошено наступного дня.
Вступ в Одесу бригади отамана Ничипора Григор'єва, 6 квітня 1919 року
Ускладнена страйком моряків російських комерційних суден, поспішна і хаотична евакуація завершилась в основному 5 квітня 1919 року — більша частина військ Антанти була передислокована до Румунії, а штаб російського командування регіону, французьке командування і цивільне населення загальною кількістю близько 2 тисяч чоловік — до Константинополя. Залишена напризволяще Одеська стрілкова бригада Добровольчої армії, яка з початку березня утримувала фронт в районі Очакова, вранці 6 квітня почала відступ у Бесарабію, звідки через Румунію 12 квітня була відправлена до Новоросійська. До середини травня французький військовий флот, евакуйований в Галац і Севастополь, був повністю відведений з Чорного моря через заколоти пробільшовицьки налаштованих моряків.
«Звістка про евакуацію справила у місті неописувану паніку. Якщо взагалі становище на фронті, де проти чотирьох сильних дивізій наступало не більше 6-8 тисяч (в Одесу вступило не більше 2 тисяч більшовиків) нікчемних у бойовому і моральному відношенні полків, не давало жодних приводів до евакуації, то 2-денний строк її виявився цілковито незбагненним і невиконувананим. Це вже була не евакуація, а утеча, що прирікала десятки тисяч людей і що викликала мимоволі в їх свідомості думку про зраду» — "Нариси російської смути" головнокомандувача Збройних сил півдня Росії генерала Антона Денікіна
Вранці 6 квітня, коли останні кораблі залишали Одесу, у місто увійшла кількатисячна бригада отамана Григор'єва. Наступного дня він наклав на місцеву буржуазію багатомільйонну контрибуцію, санкціонував реквізиції майна буржуазії і відправку в тил численного військового майна, залишеного військами Антанти.
22 квітня 1919 року без наказу командування з'єднання Григор'єва залишили Одесу, відправившись "на відпочинок" у Єлизаветград (нині — Кропивницький). Попри це, за бойові заслуги Ничипір Григор'єв був представлений до нагородження орденом Червоного прапора і 25 квітня очолив створену на основі його бригади 6-у стрілецьку дивізію Української Червоної армії. Невдоволений політикою більшовиків на селі, на початку травня він підняв повстання, чим фактично зірвав наказ наркомвійськмора Української СРР Володимира Антонова-Овсієнка наступати на Румунію "для звільнення пригнобленої Бесарабії і допомоги Угорській революції".
Page 9
9 лютого 1918 року російські радянські війська під командуванням російського лівого есера Михайла Муравйова після кількаденного артилерійського обстрілу захопили столицю Української Народної Республіки Київ та влаштували у місті терор, жертвами якого стали кілька тисяч осіб.На обкладинці: Герберт Агрікола «Більшовизм без маски», 1937 рік © Бібліотека Конгресу США
18 грудня 1917 року, після відмови Української Центральної Ради виконати умови ультиматуму, Раднарком ухвалив рішення "Вважати Раду у стані війни з нами". Того ж дня Володимира Антонов-Овсієнка було відправлено до Ставки Верховного головнокомандуючого Росії в Першій світовій війні, яку на той час вже очолював більшовик Микола Криленко, з метою "чіткого з'ясування організації і складу бойового центру, діючого проти контрреволюції". У цьому ж рішенні зазначалося і про те, куди спрямовувати першочергові зусилля такого центру: "…Прямим же завданням тов. Антонова має бути організація боротьби та бойових дій з Радою". У свою чергу Антонов-Овсієнко вже у січні 1918 року "головнокомандувачем усіма військами, що діють проти Центральної Ради" призначив Михайла Муравйова (йшлося про безпосереднє підпорядкування загонів Рейнгольда Берзіна, Павла Єгорова, Г. Кудинського), про що повідомив йому саме під час бою під Крутами. Після цього бою Муравйов дав наказ про загальний наступ на Київ.
Успішному просуванню російських радянських військ сприяв організований більшовиками заколот у Києві, який українцям вдалося приборкати з допомогою відряджених із фронту військ лише 4 лютого. А вже наступного дня Муравйов дав наказ про штурм Києва.
Жорстокі бої, у ході яких червоногвардійці активно використовували артилерію, тривали до 9 лютого.
Зокрема, 7 лютого він видав розпорядження Єгорову "посилити канонаду, громлячи нещадно місто". Згідно безпосереднього наказу Муравйова того ж дня цілеспрямованим вогнем з керованого більшовиком Андрієм Полупановим бронепотягу, який перебував на залізничній колії між товарною станцією і пасажирським залізничним вокзалом, запальними снарядами було знищено прибутковий будинок родини Грушевських. У полум'ї пожежі згоріли безцінні колекції українських старожитностей, що зберігались у помешканні голови УЦР та у розташованому у цьому ж будинку музеї-майстерні українського художника Василя Кричевського. Муравйов вихвалявся цим перед Антоновим-Овсієнком: "Я спалив великий будинок Грушевського і він протягом трьох діб палав яскравим полум'ям".
Михайло Муравйов (1880-1918). Убитий (за деякими джерелами — застрелився) під час антибільшовицького заколоту у Симбірську
Поведінка переможців цілком відповідала настанові, виголошеній Муравйовим напередодні у Бахмачі: "Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені".
Київ накрила хвиля небаченого раніше терору, напрямок якого було визначено ще в наказі Муравйова від 4 лютого: "Військам обох армій наказую нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Під таке означення міг потрапити багато хто. Загинуло чимало відомих офіцерів. Найбільш резонансним стало вбивство митрополита Київського Володимира, яке трапилося ше 7 лютого у захопленому червоними військами районі Києва. Щоправда, воно було публічно засуджене Муравйовим, який навіть пообіцяв покарати винних, але реально нічого зроблено не було.
Із записки про хід взяття радянськими військами Києва, яку 9 лютого 1918 року Микола Скрипник передав по прямому проводу Леву Троцькому у Брест. У записці, про зміст якої планувалося повідомити інших учасників переговорів у Бресті, йшлося також про те, що Київ захоплювали «радянські війська на чолі з головнокомандувачем військами радянської України Юрієм Коцюбинським»
Відсутність чітко визначених критеріїв терору звела його до погромів. Один із свідків тих подій, більшовик Сергій Мойсеєв, за свіжим слідом подій розповідав: "У саду палацу (Маріїнінського, там розташувався штаб окупантів — Авт.), — що був названий "штабом Духоніна" (евфемізм, що означав "місце розстрілу" — Авт.), розстрілювалося дуже багато людей без всяких підстав. Розстріли були представлені на розсуд самих червоногвардійців; розстрілювалися і солдати, які вийшли з госпіталю і не мали посвідчень... Усі трупи були роздягнуті і все зняте з них тут же розподілялося між розстрільниками на очах у натовпу. Коли ж на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп озвірілих червоногвардійців з награбованим майном, він нічого не казав про те, щоб не грабували, а навпаки закликав їх до подальших розстрілів, говорячи, що передусім і головне тепер бути нещадними".
Розповідаючи про терор, Микола Скрипник, який у ті дні обіймав посаду народного секретаря праці в уряді радянської України, згадував: "Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою, так що складалося враження у населення, що ремньовці (за прізвищем командира одного із загонів Муравйова — Авт.) борються взагалі з українцями". Якщо самому Скрипнику, як й іншому члену Народного секретаріату — Володимиру Затонському, таки вдалося врятуватися від загибелі завдяки наявності поряд із україномовними виданих у Петрограді посвідчень, то кількох відомих українців було все ж розстріляно. Серед них був і член Центральної Ради Олександр Зарудний, який незадовго перед тим вийшов із в'язниці, де перебував через підтримку тієї частини есерів — членів Центральної Ради, які планували здійснити пробільшовицький переворот.
Жертвами терору Муравйова стали тисячі осіб, однак встановити точну кількість немає можливості: помірковані оцінки коливаються у межах 2-3 тисяч чоловік
Щоб прикрити окупаційний характер нової влади, через кілька днів після захоплення Києва управління містом було передано Народному секретаріату та Київській раді робітничих та солдатських депутатів. Цікаво, що про перехід влади до Народного секретаріату та про захоплення Києва (військами під керівництвом Юрія Коцюбинського) Ленін заявив у Петрограді ще 5 лютого, в перший день штурму, тобто коли складені у Петрограді плани були переплутані з реаліями.
Між формальним урядом радянської України і муравйовцями одразу почалися конфлікти, оскільки перші усвідомлювали вкрай негативний вплив червоногвардійського терору на киян та намагалися його обмежити чи навіть покарати винних, тоді як другі і надалі вважали себе головними. Згодом Муравйова, якого після Києва було відправлено до Одеси, навіть заарештували і провели слідство з приводу тих безчинств, що творилися при ньому у Києві, однак слідство його виправдало.
Терор лютого 1918 року став першим більшовицьким терором у Києві. На той час він ще не був централізованим державно і викликав осуд багатьох більшовиків. Та незабаром офіційне ставлення до терору змінилося — його було узаконено постановою РНК РСФРР від 5 вересня 1918 року "Про червоний терор", якою "забезпечення тилу шляхом терору" було названо "прямою необхідністю" більшовицької влади. З того часу терор став одним із ключових методів управління компартійно-радянського керівництва опанованою ним країною .
