The fate of SS Gruppenführer Heinrich Müller continues to attract attention. Did he die or did he survive? If the Gruppenführer remained alive after the war, who helped him escape and escape justice? Who did he start working for?

 

Генрих Мюллер: жизнь после «смерти»[57]

By

 

military.wikireading.ru

7 min

View Original

Судьба группенфюрера СС Генриха Мюллера не перестает привлекать к себе внимание. Погиб ли он или все-таки уцелел? Если группенфюрер остался после войны жив, кто помог ему скрыться и избежать правосудия? На кого он стал работать?

Ответить на эти вопросы в свое время попытался еще бывший шеф внешнеполитической разведки СД бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг. В написанных незадолго до смерти в 1952 году мемуарах гитлеровский разведчик утверждал, опираясь непонятно на какие данные, что Мюллер якобы с конца 1943 года «установил контакт с русской секретной службой», в 1945-м «присоединился к коммунистам» и его будто бы даже видели в 1948 году в Москве. Кому мог понадобиться Мюллер, так это западногерманской разведке и контрразведке, в 1956 году названной БНД (Федеральная разведывательная служба).

«Доктор Шнейдер» (конспиративное имя шефа БНД генерала Гелена) подбирал себе в штат в первую очередь бывших сотрудников абвера. В свою очередь Мюллер, эта «ходячая энциклопедия» Гиммлера, обладавший феноменальной памятью и большим прилежанием в изучении документов, прежде всего личных дел, был в состоянии моментально дать рейхсфюреру подробную информацию почти о любом офицере спецслужб в любое время суток. Коллегами из абвера он занимался, разумеется, не только из патологической «любви к искусству», но и рассматривая их с некоторого времени в качестве подозреваемых. Не случайно после подавления заговора 20 июля 1944 года, едва не завершившегося смертью Гитлера, шеф гестапо по личному поручению фюрера сам проводил следствие.

Абвер, как известно, по решению Гитлера был расформирован еще в феврале 1944 года, и Мюллер организовывал работу по проверке на лояльность его сотрудников, переданных в ведение РСХА. Таким образом, группенфюрер знал о новых соратниках Гелена все или почти все. Поэтому с точки зрения оперативной целесообразности, если не принимать во внимание соображения морали, вербовка этого человека выглядит абсолютно логичным шагом.

Отметать с порога саму вероятность ее нельзя еще и потому, что прецеденты подобного рода имеются. Например, известно, что был завербован штандартенфюрер СС Фридрих Панцингер, заместитель Мюллера по контрразведывательной работе и глава гестаповской зондеркоманды, созданной в 1941 году специально для охоты за советской агентурой. Разгром разведсети СССР во Франции, Бельгии, Германии, увенчанный судебным процессом 1942 года над Арвидом Харнаком, Харро Шульце-Бойзеном и их товарищами, – в большой степени заслуга Панцингера.

К успехам чекистов вербовку штандартенфюрера, увы, отнести нельзя: едва оказавшись на родине, Панцингер, уже в качестве советского агента, явился с повинной в ведомство Гелена. Разумеется, там позаботились придать эту историю гласности и окрасить в соответствующие тона с таким расчетом, чтобы у мировой общественности не оставалось сомнений: Советы пригрели у себя и «папашу Мюллера».

Наверное, так и осталась бы нераскрытой тайна послевоенной судьбы Генриха Мюллера, если бы не ряд сенсационных открытий, сделанных за океаном в последние годы. Как явствует из документов, найденных и опубликованных недавно Грегори Дугласом, Джеттой Серени и некоторыми другими американскими журналистами, Мюллеру действительно удалось вырваться из осажденного Берлина. 29 апреля 1945 года, около 23 часов он якобы взлетел с одной из улиц Тиргартена, где уже начались бои, на легком курьерском самолете «Шторьх», принадлежавшем авиаотряду рейхсфюрера СС, и приземлился в 5 километрах от границы со Швейцарией. В альпийской республике Мюллер обзавелся чужим именем, слегка модифицировал свою внешность и обосновался в одном из тихих уголков на купленной им вилле. Деньги же на покупку снял с секретного счета нацистской партии в одном из швейцарских банков.

Летом 1948 года у него в гостях побывал некий американский ученый, наделенный особыми полномочиями. Он представлял недавно созданное Центральное разведывательное управление. «Ученый» свободно владел немецким языком и изучал политическую историю Германии. Как утверждает Г. Дуглас, на протяжении трех недель этот человек вел с группенфюрером многочасовые диалоги с глазу на глаз, которые, если верить журналисту, записывались. Именно эти записи якобы попали в руки Дугласа, который опубликовал в США три тома материалов, названных издателем «вербовочными беседами». В ходе конспиративной встречи представитель ЦРУ составил мнение о степени осведомленности и познаниях Мюллера в делах советской разведки и об СССР в целом, удостоверился в объеме и значимости вывезенных группенфюрером секретных архивов.

Американцы разыскали Мюллера (по словам все того же Дугласа) через его бывшего заместителя оберфюрера СС Вилли Крихбаума, после войны подвизавшегося в «Организации Гелена» в качестве главного вербовщика и время от времени тайно навещавшего своего старого патрона. Крихбаум вроде бы довел до сведения американцев, что шефа гестапо, а местонахождение его было известно только оберфюреру, тяготит обеспеченная и спокойная жизнь на «заслуженном отдыхе» и он готов вновь включиться в борьбу с ненавистной ему коммунистической угрозой. Удостоверившись в этом, американская разведка приняла Мюллера на службу в качестве секретного консультанта-советолога.

Переехав в США, группенфюрер, как можно заключить из его дневников, на подлинности которых Дуглас настаивает, быстро сблизился на почве общности взглядов с директором ФБР Эдгаром Гувером, сенатором Полом Маккартни и даже президентом Гарри Трумэном. Мюллер женился на американке из высших кругов вашингтонского общества и много лет счастливо прожил с ней в большом поместье в штате Виргиния. Его дом был полон первоклассных произведений искусства, здесь устраивались пышные приемы для именитых гостей. Умер группенфюрер в 1983 году в возрасте 83 лет…

Разумеется, нельзя исключать, что изданные Дугласом «дневники» Мюллера, равно как и «вербовочные беседы» с ним, – всего лишь литературная мистификация. Однако документы военного ведомства США и американской разведки, копии которых приводят как этот, так и другие авторы, похоже, подтверждают, что высшее военное и государственное руководство заокеанской державы было как минимум в курсе того, где нашел пристанище шеф гестапо, и фактически засекретило всю информацию о его розысках, которые по собственной инициативе вели некоторые не в меру ретивые и чересчур принципиальные офицеры спецслужб.

Американские журналисты обратились к администрации нового президента США с просьбой дать внятный и убедительный ответ: в какой мере соответствует истине опубликованная информация.

* * *

В центре Берлина, на углу улиц Вильгельмштрассе и бывшей Принцальбрехтштрассе, раскинулся обширный пустырь. В годы нацистской диктатуры здесь располагался комплекс строений Главного управления имперской безопасности (РСХА). А сегодня в углу пустыря, над подвалом бывшей кухни штаб-квартиры тайной государственной полиции гестапо, примостилось небольшое светло-серое здание, в котором разместилась выставка «Топография террора», рассказывавшая о нацистских палачах и их жертвах. Среди ее экспонатов – фотография облаченного в черную эсэсовскую форму человека с короткой стрижкой, узким ртом и стальным взглядом близко поставленных глаз. Под фотографией подпись «Генрих Мюллер, группенфюрер СС, шеф IV отдела РСXА (гестапо). 1900–1945 гг.». А на одном из гарнизонных кладбищ в Западном Берлине можно найти и надгробие с надписью: «Наш дорогой папочка Генрих Мюллер. Родился 28.04.1900. Погиб в Берлине в мае 1945».

Появилась могила осенью 1945 года – после того, как в берлинских развалинах был найден труп в генеральской форме СС с многочисленными орденами. Тогда тело опознали как Генриха Мюллера и похоронили. Однако несколько лет спустя некоторые соратники палача, в частности руководитель отдела внешней разведки РСХА группенфюрер Вальтер Шелленберг, стали высказывать предположение, что Мюллер на самом деле жив, что он вовремя «перебежал к Красной Армии». Даже знаменитый охотник за нацистскими преступниками Симон Визенталь с начала 60-х годов не исключал возможности, что руководителю гестапо в 1945 году удалось скрыться. В результате в сентябре 1963 года предполагаемую могилу Мюллера вскрыли и обнаружили в ней три скелета, ни один из которых не мог принадлежать палачу. В том же году административный суд берлинского района Тиргартен выдал официальный ордер на арест Мюллера. Однако к тому времени гестаповец был уже недосягаем для немецкой юстиции.

«В 1955 году, – рассказывает бывший шеф чехословацкой разведки Рудольф Барак, – меня вызвали в Москву и дали задание поймать Мюллера. У КГБ была информация, что он живет в Латинской Америке, в Аргентине. Однако Серов (в то время руководитель КГБ) ни словом не упомянул, зачем ему понадобился Мюллер. Сегодня я убежден, что они, вероятно, сами хотели использовать его как агента».

В 1956 году, вспоминает Р. Барак, его люди обнаружили Мюллера на северо-западе Аргентины. Он жил в Кордобе под видом предпринимателя. Вел себя как европеец и почти не говорил по-испански. У него не было постоянного адреса, он жил в гостиницах. Судя по всему, он находился в постоянном страхе, что его обнаружат.

Чешские агенты установили контакт с Мюллером: гуляли с ним по ночам в ресторанах и тайно его фотографировали. Снимки изучались в пражской штаб-квартире разведчиком ЧССР и предъявлялись для опознания бывшим сотрудникам гестапо. Вывод был сделан однозначный: человек на фото – это Генрих Мюллер, руководитель IV отдела РСХА.

Через 11 месяцев после получения приказа из Москвы операция по похищению Мюллера вступила в заключительную фазу. Р. Барак так описывает происшедшее: «Это случилось во время обеда с чешскими «собутыльниками», к которым Мюллер успел проникнуться доверием. Он был усыплен порошком, подсыпанным в бокал с вином. Затем его доставили на машине в аэропорт. Там уже наготове стоял самолет, на котором без особых проверок он в большом ящике был вывезен в Прагу. На борту самолета груз поджидали четыре сотрудника КГБ, которые во время длительного перелета пресекали любые контакты чешских коллег с Мюллером. После прибытия в Прагу и короткой ночевки в тюрьме, продолжает Р. Барак, в аэропорту состоялась примечательная встреча. «Среди офицеров КГБ, которые должны были доставить Мюллера в Москву, был Александр Коротков. Когда Мюллер увидел этого человека, он явно испытал большое облегчение. У меня тогда сложилось впечатление, что Мюллер и Коротков были знакомы». Такое вполне могло быть. А. Коротков в 1940 году был заместителем резидента советской разведки в Берлине. В то время между советскими спецслужбами и гестапо существовали легальные контакты. Однако Р. Барак не знает, принесли ли эти прежние контакты Мюллера пользу в Москве.

«В 1958 году, – говорит бывший разведчик, – я встретил Короткова в Сочи. Он поблагодарил меня за помощь. Большего он о Мюллере сказать не захотел». В 1959 году Р. Барак попытался расспросить о судьбе Мюллера Хрущева. «Никита Сергеевич также поблагодарил за помощь в поимке Мюллера. Большего товарищ генеральный секретарь не рассказал».

Рудольф Барак убежден, что Мюллера в Советском Союзе не ликвидировали. «Я совершенно уверен, что «Гестапо-Мюллер» после ареста стал информатором русских». Однако подобное сотрудничество с одной из главных фигур гитлеровского террористического аппарата «для Москвы до сих пор крайне неприятно». Поэтому папку с делом Мюллера, вероятно, продолжают хранить под замком.

Investigation: among the Belarusian riot police identified Berkut fighters who fled Ukraine from the investigation

 

Розслідування: серед білоруських омонівців впізнали бійців «Беркута», які втекли з України від слідства

Автор

 

kyky.org

2 хв

Переглянути оригінал

Видання «Нови час» провело розслідування і виявило серед співробітників ОМОНу «беркутівців» - бійців українського розформованого спецпідрозділу. Саме воно в 2013-2014 роках жорстоко розганяла протести на Майдані в Києві. Після зміни влади багато бійців «Беркута» бігли від слідства в інші країни: в тому числі і в Білорусь.

Завдяки розслідуванню ще 2017 року серед омонівців журналісти впізнали Сергія Панасенка . Нове розслідування дозволило уточнити інформацію про нього. Панасенко колись був прийнятий в роту «Беркута» при МВС України в Миколаївській області, в 2013-му був направлений до Києва, а після перемоги революції втік до Білорусі - і зараз знаходиться на службі в мінському ОМОН. 

У 2016 році він свідчив на суді у справі одного з лідерів національно-демократичного руху Білорусі Дмитра Дашкевича, після чого обвинувачений отримав штраф в 50 базових величин нібито за непокору міліції. А 15 липня 2020 Панасенко був одним з тих, хто в центрі Мінська затримував братів Олександра і Віктора Кувшинова, які хотіли подати скарги на нереєстрацію кандидатів в президенти. Відомо, що проти Олександра Кувшинова Панасенко застосовував фізичну силу. 

Після розслідування 2017 року Сергій Панасенко почистив свої соціальні мережі і видалив деяких користувачів з друзів, але інформація залишилася в сервісах веб-архіву, і «Нови час» її проаналізував. Так був знайдений  Анатолій Примак  - також працівник ОМОНу і екс- «беркутівець» з Миколаївської області. Він навчався в Національній академії внутрішніх справ України. 

Вдалося знайти фото Примака зі змагань з рукопашного бою серед міліціонерів в Мінську в січні 2017 року. Тоді президентська газета «СБ» написала про нього як про омонівців.

Цікаво, що 6 березня 2020 року Примак був викликаний до суду в якості свідка по адміністративній справі відомого білоруського анархіста Миколи Дід. Але на засідання свідок не з'явився - нібито через хворобу.

Серед контактів Примака в соцмережах увагу журналістів привернув  Дмитро Анцупов , уродженець Саратовської області РФ, який проживав в Миколаєві, - як з'ясувалося, це ще один «беркутівець», що ховається в Білорусі і прийнятий в ОМОН.

Фото Анцупова на нараді мінських силовиків опублікувала в 2018 році президентська «Совбелка». На тій нараді обговорювалися успіхи роботи обласної ОМОНу. Анцупов також був присутній на іспиті на право носіння чорного берета бійцями ОМОНу - боєць потрапив в кадр сюжету «СТВ» від 2019 року.

26 жовтня 2020 року Анцупов згадувався як інспектор відділу спеціальної підготовки ОМОН в Мінську. Його посада відповідає тій, яку він займав у миколаївському спецназі. У соцмережах Дмитро Анцупов прославляє загарбників України та їх спільників.

Також журналістам стали відомі додаткові подробиці про колись Миколаївське «беркутівців», а нині - мінському омонівців  Сергія Гавриляку . Він народився в Миколаївській області, після проходження строкової військової служби був прийнятий в РМАПО «Беркут», в 2013 році був відправлений до Києва, а потім втік разом з сім'єю в Білорусь.

Встановлено, що у 2017 році Гавриляк і ще один мінський омоновец, Денис Шарец, брали участь в затриманні анархіста Романа Халілова. За словами Халілова, омонівці зупинили його на вулиці для встановлення особи, проте не дивлячись на те, що Роман дав їм свій паспорт, його затримали і доставили в РУВС.

Гавриляк і Шарец розповідали на суді, що Халілов нібито хапався за їх форму, чинив опір і намагався влаштувати бійку. Ці показання послужили підставою для звинувачення Халілова в непокорі вимогам міліції і присудження йому адміністративного штрафу в розмірі 15 базових величин.

Обкладинка: ТАСС.

 

Something on the information agenda has recently become bigger than Belarus. And under a completely different sauce and serving. But, for starters, a little foreword.

By

 

casbt-ua.blogspot.com

8 min

View Original

Щось останнім часом в інформаційній порядку денному стає знову все більше Білорусі. Причому під абсолютно різним соусом і подачею. Але, для початку, невелика передмова.

Багато років тому в Росії існував чудовий рок-фестиваль "Нашестя". Він збирав на своїй сцені десятки груп з усього колишнього СРСР, які виконують рок музику самих різних жанрів, від поп і фолк-року, до панку і hard & heavy. Але цей фестиваль, який пропагує свободу і відсутність обмежень, дуже швидко став елементом кремлівської пропаганди і зараз є ура-патріотичне гіпертрофоване шоу, з виставкою військової техніки і записом добровольців в ВС РФ.

Це передмова було потрібно для того, щоб внести ясність у те, що навіть така музика як рок, завжди уособлювала свободу і непокірність, в такій країні як РФ перетворюється в елемент гноблення і примусу в інтересах реваншистських настроїв неототалітарного ладу.

А тепер до теми дня - російська реп група "Каста" зняла в Києві кліп на пісню 2019 року, про знущання правоохоронних органів в Білорусі над демонстрантами.

Ще раз ... Російська реп-група, знімає кліп в Києві, про звірства в Білорусі, на тухлу пісню 2019 року.

Не буду в черговий раз нагадувати феєричну фразу адмірала Колчака, що увійшла в століття: "Не чіпайте артистів, повій і кучерів. Вони служать будь-якої влади! " Адже вона як не можна точно характеризує російську естраду в масі своїй, незалежно від жанру. І якщо вже зайшла мова про реп, який, з одного боку по суті своїй завжди протиставляв себе закону і влади, то в Росії реп зовсім інший. Згадати хоча б як російський репер Баста відчайдушно і несамовито підтримував пенсійну реформу, нахвалюючи російська влада за це корисне і потрібне країні нововведення.

Але той факт, що даний кліп вийшов під акомпанемент наміри Світлани Тіхановском відвідати Київ, а потім відбути на інавгурацію новообраного президента США, нібито за його особистим запрошенням, а так само ведеться гри про якийсь втручанні в справи Білорусі України, Польщі та Литви, змушує задуматися про не випадковість, що відбувається.

Та й той факт, що в піарі даного кліпу бере участь ряд інформаційних ресурсів і журналістів, з неоднозначною репутацією, та ж Ірина Ромалійская, що з'являється завжди там, де є слід ІПСОА ГУ ГШ ЗС РФ, наштовхує на думку про закручуванні українського фактора в спіраль російської пропаганди ще тугіше.

Наприклад, саме Ромалійская розкручувала відео з "визнанням" Володимира Цемаху в приховуванні ЗРК "Бук" збив малайзійський Боїнг рейсу МН-17, хоча як такого визнання від нього не звучало. Вона ж є автором циклу статей про причетність України до постачання ІГІЛ бойовиками як перевалочну базу міжнародного тероризму, що не було підтверджено жодної міжнародною організацією. І саме Ромалійской пощастило взяти інтерв'ю у Юрія Мацарський, який відразу після повернення в Україну з Москви в 2014 році так само став ретранслятором фейків про те, як США створило ІГІЛ і як для цієї терористичної організації вербують в Україні бойовиків.

До речі, саме Мацарський один з небагатьох журналістів, якого допустили до інтерв'ювання батька помічника Володимира Путіна Владислава Суркова в 2013 році.

Власне, це все я до чого? Так, мабуть, до того, що такий збіг, задіяння тих чи інших дійових осіб, в рамках певної події і, я б навіть сказав, акції, не може бути простим збігом. І цей банальний кліп, з підв'язаними до нього наративами і персонажами, це складова частина тієї гри, що ведеться з початку цього року, з розігрівом в липні і піком в серпні, але поки ще має довгограюче крапки ...

Something has recently become more and more Belarus on the information agenda. Moreover, under a completely different sauce and presentation. But, first, a little preface.

Many years ago in Russia there was a wonderful rock festival "Invasion". He collected on his stage dozens of bands from all over the former USSR, performing rock music of various genres, from pop and folk rock to punk and hard & heavy. But this festival, which promotes freedom and the absence of restrictions, very quickly became an element of Kremlin propaganda and now is a jingoistic hypertrophied show, with an exhibition of military equipment and a record of volunteers in the RF Armed Forces.

This preface was needed in order to clarify that even such music as rock, which always personified freedom and rebelliousness, in a country like the Russian Federation turns into an element of oppression and coercion in the interests of a revanchist neo-totalitarian system.

And now to the topic of the day - the Russian rap group "Kasta" shot a video in Kiev for the song of 2019, about the abuse of demonstrators by law enforcement agencies in Belarus.

Once again ... Russian rap group, filming a video in Kiev, about atrocities in Belarus, for the rotten song of 2019.

I will not once again recall the enchanting phrase of Admiral Kolchak, which went down in centuries: “Don't touch the artists, prostitutes and coachmen. They serve any authority! ” After all, it most accurately characterizes the Russian stage for the most part, regardless of the genre. And if we are talking about rap, which seems to be in essence always opposed to the law and power, then in Russia rap is completely different. Just remember how Russian rapper Basta desperately and passionately supported the pension reform, praising the Russian authorities for this useful and necessary innovation for the country.

But the fact that this video was released to the accompaniment of Svetlana Tikhanovskaya's intention to visit Kiev and then leave for the inauguration of the newly elected US president, allegedly at his personal invitation, as well as the ongoing game about some kind of interference in the affairs of Belarus, Ukraine, Poland and Lithuania, makes us think about not an accident of what is happening.

And the fact that a number of information resources and journalists with an ambiguous reputation take part in the PR of this video, the same Irina Romaliyskaya, who always appears where there is a trace of the IPSO of the Main Directorate of the General Staff of the Armed Forces of the Russian Federation, suggests the idea of ​​twisting the Ukrainian factor into a spiral of the Russian propaganda is even tighter.

For example, it was Romaliyskaya who promoted the video with Vladimir Tsemakh's “confession” of concealing the Buk air defense missile system that shot down the Malaysian Boeing flight MH-17, although there was no such recognition from him. She is also the author of a series of articles on Ukraine's involvement in supplying ISIS with militants as a transshipment base for international terrorism, which has not been confirmed by any international organization. And it was Romaliyskaya who was fortunate enough to interview Yuri Matsarsky, who immediately after returning to Ukraine from Moscow in 2014 also became a relay of fakes about how the United States created ISIS and how militants are recruited in Ukraine for this terrorist organization.

By the way, it is Matsarsky who is one of the few journalists who was allowed to interview the father of Vladimir Putin's assistant Vladislav Surkov in 2013.

Махровая расійская ИПСО ва Украіне пад шыльдай "беларускага пратэсту"

Аўтар

uc.od.ua

2 мін

Паглядзець арыгінал

Нешта ў апошні час у інфармацыйнай парадку дня становіцца зноў ўсё большая за Беларусь. Прычым пад цалкам розным соусам і падачай. Але, для пачатку, невялікае прадмову.

Шмат гадоў таму ў Расіі існаваў выдатны рок-фэст "Нашэсце". Ён збіраў на сваёй сцэне дзесяткі групаў з усяго былога СССР, якiя выконваюць рок музыку самых розных жанраў, ад поп і фолк-рока, да панка і hard & heavy. Але гэты фестываль, які прапагандуе свабоду і адсутнасць абмежаванняў, вельмі хутка стаў элементам крамлёўскай прапаганды і цяпер уяўляе сабой ура-патрыятычнае гіпертрафаванае шоу, з выставай ваеннай тэхнікі і запісам добраахвотнікаў у ВС РФ.

Гэтую прадмову было трэба для таго, каб унесці яснасць у тое, што нават такая музыка як рок, заўсёды ўвасабляе свабоду і непакорлівасць, у такой краіне як РФ ператвараецца ў элемент прыгнёту і прымусу ў інтарэсах рэваншысцкае неататалітарны ладу.

А цяпер да тэмы дня - расійская рэп гурт "Каста" зняла ў Кіеве кліп на песню 2019 года, пра здзекі праваахоўных органаў у Беларусі з дэманстрантаў.

Яшчэ раз ... Расійская рэп-гурт, здымае кліп у Кіеве, пра зверствы ў Беларусі, на тухлую песню 2019 года.

Не буду ў чарговы раз нагадваць феерычную фразу адмірала Калчака, якая ўвайшла ў стагоддзя: "Не чапайце артыстаў, прастытутак і фурманаў. Яны служаць любой улады! " Бо яна як нельга дакладна характарызуе расійскую эстраду ў масе сваёй, па-за залежнасцю ад жанру. І калі ўжо зайшла гаворка пра рэп, які, накшталт як па сутнасці сваёй заўсёды супрацьпастаўляў сябе закону і ўлады, то ў Расіі рэп зусім іншы. Успомніць хоць бы як расійскі рэпер Баста адчайна і апантана падтрымліваў пенсійную рэформу, нахвальваючы расейскія ўлады за гэта карыснае і патрэбнае краіне новаўвядзенне.

Але той факт, што дадзены кліп выйшаў пад акампанемент намеры Святланы Ціханоўскі наведаць Кіеў, а затым адбыць на інаўгурацыю новаабранага прэзідэнта ЗША, нібыта па яго асабістым запрашэнні, а так жа вядзецца гульні аб нейкім ўмяшанні ў справы Беларусі Украіны, Польшчы і Літвы, прымушае задумацца пра не выпадковасці таго, што адбываецца.

Ды і той факт, што ў піяры дадзенага кліпа прымае ўдзел шэраг інфармацыйных рэсурсаў і журналістаў, з неадназначнай рэпутацыяй, тая ж Ірына Ромалийская, якая з'яўляецца заўсёды там, дзе маецца след ИПСО ГУ ГШ ВС РФ, напіхвае на думку аб закручванні ўкраінскага фактару ў спіраль расійскай прапаганды яшчэ тужэй.

Напрыклад, менавіта Ромалийская раскручваць відэа з "прызнаннем" Уладзіміра Цемах ва ўтойванні ЗРК "Бук" які збіў малазійскі Боінг рэйса МН-17, хоць як такога прызнання ад яго не гучала. Яна ж з'яўляецца аўтарам цыклу артыкулаў пра дачыненне Украіны да забеспячэнні ИГИЛ баявікамі як перавалачнай базы міжнароднага тэрарызму, што не было пацверджана ні адной міжнароднай арганізацыяй. І менавіта Ромалийской пашчасціла ўзяць інтэрв'ю ў Юрыя Мацарского, які адразу па вяртанні ў Беларусь з Масквы ў 2014 годзе так жа стаў рэтранслятарам Фейк пра тое, як ЗША стварыла ИГИЛ і як для гэтай тэрарыстычнай арганізацыі вярбуюць ва Украіне баявікоў.

Дарэчы, менавіта Мацарский адзін з нямногіх журналістаў, якога дапусцілі да інтэрв'юіраванне бацькі памочніка Уладзіміра Пуціна Уладзіслава Суркова ў 2013 годзе.

Уласна, гэта ўсё я да чаго? Так, мабыць, да таго, што такое супадзенне, задзейнічання тых ці іншых дзеючых асоб, у рамках пэўнага падзеі і, я б нават сказаў, акцыі, не можа быць простым супадзеннем. І гэты банальны кліп, з падвязанымі да яго наратыву і персанажамі, гэта складовая частка той гульні, што вядзецца з пачатку гэтага года, з разаграваннем ў ліпені і пікам ў жніўні, але пакуль яшчэ якая мае доўгайграючыя шматкроп'е ...

Actually, this is all I need? Yes, perhaps, to the fact that such a coincidence, the involvement of certain actors, within the framework of a certain event and, I would even say, an action, cannot be a simple coincidence. And this banal clip, with narratives and characters tied to it, is an integral part of the game that has been going on since the beginning of this year, with an opening in July and a peak in August, but still has a long-playing ellipsis ...