Держава на Русі підкорялося тим же соціальним законам розвитку, що й інші країни. А тому раби представляли собою звичайне явище на землях Давньої Русі.
Але Русь, відрізняється від багатьох інших країн, невільник міг згодом стати повноправним членом суспільства, і навіть взяти в дружини місцеву дівчину. Але з таким же успіхом можна було потрапити на жертовний вівтар, своєю смертю добуваючи для господарів удачу в бою і рясний урожай на полях.
У давнину слов’яни, будучи язичниками, вели себе надзвичайно войовничо і часто робили набіги на сусідні території. У разі успішного походу захоплювали багато полонених. Їх робили рабами або челядинами.
Такі люди не мали ніяких прав; їх могли купити і продати. Починаючи з IX століття, все залежне населення почали називати челяддю. До цього розряду потрапили і ті особи, які відпрацьовували позику.
Якщо на Русі когось хотіли образити, то говорили: “Ти як розмовляєш зі мною, холоп!”
Даний термін увійшов в ужиток в XI столітті. За правовим нормам Стародавньої Русі холоп був не суб’єктом, а об’єктом. Грубо кажучи, він прирівнювався до худоби, дворовим будівлям, предметів домашнього ужитку. За вбивство чужого холопа покладався штраф, як за вбивство чужого коня або за псування чужого дорогого жупана. А якщо господар вбивав свого холопа, то не ніс ніякого покарання, так як зі своєю власністю він міг робити абсолютно все.
Як вже говорилося вище, приносити в жертву богам раба це було звичайне явище. Так солом’яне опудало, яке розривають на частини або спалюють під час “проводів весни” – це не що інше, як відгомін звичаю ритуального жертвопринесення. Але в давно минулу епоху місце опудала займала жива людина.
Матеріалом для ритуальних жертвоприносин часто ставали полонені, захоплені слов’янами в ході вдалих військових походів. Багато нещасних відправлялися на жертовний вівтар відразу ж після битви.
Відомо, що, по закінченню битви князя Святослава з греками при Доростоле (971 рік) для проведення поховального обряду власних загиблих воїнів умертвили безліч полонених. Лев Диякон, який писав про ці події, стверджував, що для обряду використовувалися жінки, чоловіки і діти.
Головною метою слов’ян залишалася нагорода за рабів, що не потрапили за жеребом на жертовний вівтар.
Раби стали частіше залишатися працювати у нового пана після утворення великих княжих дворів. Але навіть залишившись працювати на чужині, без прав і майна, раби мали реальну перспективу здобути свободу.
В середньому київська ціна чоловіка – 45-90 грамам золота, а ось жінки були значно дешевше – їх вартість була нижчою на 50-70%, за старого або дитину давали не більше 10 грамів золота. Це пов’язано з тим, що здоровий чоловік зможе працювати довше і більше.
На константинопольському рабовласницькому ринку ціна на живий товар збільшувалася вдвічі, так само справа йшла в середземноморських мегаполісах, що спеціалізуються на работоргівлі.
Хоча работоргівля і була справою прибутковою, вона не стала одним із значущих напрямків економіки в Давньоруській державі.