В уривку відео, де Верещук зловили з джерелом інформації, є момент - воно каже: «Я показую, що таке гібридна війна.»

Фейк як інструмент інформаційної війни

«Не руйнувати, а захопити серця і помисли людей».
Сунь Цзи, «Мистецтво війни»

Можна констатувати, що проти України ведеться повноцінна війна: «гібридна» за формою, «асиметрична» за змістом. Варто зазначити, що сутністю будь-якої війни за класичною працею давньокитайського стратега Сунь Цзи «Мистецтво війни» є обман. Тому більшість громадян країни, стосовно яких здійснюється гібридна інформаційна агресія, часто дезорієнтовані великою кількістю суперечливих інформаційних меседжів та не розуміють всіх масштабів і небезпеки, яка нависла над їхньою державою.

Чому саме інтернет став розповсюджувачем фейкової інформації? Слід зауважити, що інші (традиційні) засоби масової інформації також залучалися до дезінформування певної частки населення тих чи інших країн, виправдання тих чи інших дій. Можна навести такі випадки як Глейвицький інцидент (провокація) — операція під кодовою назвою «Консерви», проведена СС гітлерівської Німеччини, що стало приводом для нападу на Польщу 01.09.1939 р. Цей напад вважається початком Другої світової війни.

Цей випадок широко висвітлювався у друкованих виданнях і радіостанціями тих часів (телебачення вже існувало, але було малопоширеним і маловпливовим). Однак друковані видання малопридатні для створення і розповсюдження фейків.

По‑перше, вони не мають високої оперативності — найближчий номер вийде тільки завтра, а електронні ЗМІ можуть повідомити фейкову новину вже сьогодні. По‑друге, публікація у друкованому виданні є документом, а отже, автора та видання можна притягнути до відповідальності. Радіо також малопридатне для поширення такої інформації через свій фоновий характер. Сьогодні телебачення набуло нечуваної сили, але тут фейки можуть з'явитися з двох причин: недбалість, неперевірена інформація, некомпетентність журналістів та вирішальний вплив влади на інформаційну політику електронних медіа країни.

Класичним став фейкрепортаж 1‑го російського телеканалу про начебто розіп'ятого військовослужбовцями ЗСУ хлопчика, але він міг з'явитися лише через цинічну пропагандистську кампанію проти України в ЗМІ Росії, а також за прямим замовленням на такі матеріали з боку вищої влади. Слід зауважити, що фейки активно використовуються багатьма країнами, медіа різних видів.

Наприклад, в Україні існує низка видань, які активно поширюють інформацію сумнівної якості, а іноді абсолютно безглузді дурниці. Прикладом можуть стати такі публікації як фейкова заява командувача військ НАТО в Європі генерала Брідлава про можливість нанесення авіаційного удару по скупченням російських військ в Україні (опубліковано на сторінці так званого Національного антикорупційного порталу).

Однак кількість неправдивих повідомлень-фейків з боку російських телеканалів і веб-ресурсів надзвичайна. Путінський режим за допомогою російських мас-медіа веде справжню інформаційну війну проти України. Ведення інформаційної війни часто спрямовується на молодь. Отже, наголос у розповсюдженні фейкових повідомлень зроблений на соціальні мережі, які є дуже популярними серед молоді. 

Для цього у Санкт-Петербурзі російська влада створила так звану «фабрику інтернет-тролей» — молодих людей, які видають себе за реальних учасників мережі, централізовано та масово розповсюджують провокативну, епатажну інформацію. Мета такої акції — психологічна обробка громадян України та інших країн, включаючи користувачів інтернету Росії.

«Фабрика тролей» діє за принципом «брехня, яку повторюють багато разів, стає правдою». Співпрацівники «фабрики» одержують завдання від «кураторів» створити враження чисельної української спільноти, яка протестує проти «хунти» або додержується альтернативної думки з якого-небудь приводу. Прикладом такої діяльності є фейкова інформація про знесення в Києві велетенського пам'ятника Батьківщині-матері на Печерських пагорбах. Для створення фейку використано фотографію 1980 р. під час монтажу пам'ятника.

Відомий український вчений і державний діяч, директор Національного інституту стратегічних досліджень, доктор технічних наук, професор та академік Національної академії наук України Володимир Горбулін, описуючи інформаційний складник «гібридної війни», зазначає, що інформаційний фронт «гібридної війни» розгортається одразу за кількома напрямками. Передусім, серед населення в зоні конфлікту; серед населення країни, проти якої здійснюється агресія, однак територія якої не охоплена конфліктом; серед громадян країни агресора; серед міжнародного співтовариства.
В українському випадку маємо справу не просто з ворожою пропагандою, а з тим, що фахівці-інформаційники слушно характеризують як «війну смислів/сенсів». Для ретрансляції цих смислів використовується вся множина інформаційних комунікацій. Основним структурним елементом у цій війні стають симулякри — образи того, чого не існує в реальності. Прикладами таких симулякрів є «фашисти в Києві», «звірства каральних батальйонів», «розіп'яті хлопчики», використання Україною заборонених озброєнь. Стратегічна мета експлуатації цих симулякрів — замінити об'єктивні уявлення цільових груп про характер конфлікту тими «інформаційними фантомами», які потрібні агресору.
Підміна понять, сенсів, впровадження симулякрів призвело до того, що цей прийом гібридної війни розділяє людей в Україні на анти- та пропутінські сили, хоча перших набагато більше. Певним доказом смислової війни, виграної путінським режимом, стало нагородження закритим указом 300 журналістів «за Крим». Це також підтверджує, що смислова війна — принципово мас-медійна війна. Якщо зазвичай засоби масової інформації супроводжують військові дії, то у війні смислів спостерігається зворотна картина: військові завершують ті дії, які забезпечила їм підготовка ЗМІ. Як результат, громадяни України затримують рух колон ЗСУ в зоні конфлікту, протестуючи проти їхньої участі в бойових діях.
Також цікавим є опис відомого російського журналіста та медіаменеджера Володимира Яковлєва щодо методів спеціальної бойової пропаганди, яку свого часу проходили всі студенти журфаку МДУ. Згідно з його описом, в обставинах секретності студентів вчили бойової спец пропаганди — мистецтву сіяти розбрат у лавах супротивника за допомогою дезінформації та маніпуляції свідомістю. Бойова («чорна») пропаганда допускає будь-яке спотворення реальних фактів задля вирішення пропагандистських завдань. Це ефективна зброя, що використовується з єдиною метою — вибивання мізків противнику.
Метод «гнилого оселедця», метод «перевернутої піраміди», метод «великої брехні», принцип «40 на 60», метод «абсолютної очевидності» — з усіма цими методами й техніками зіштовхувалися всі користувачі інтернету, однак просто цього не усвідомлювали. Майбутніх журналістів вчили використовувати техніки бойової спец пропаганди проти солдатів армії супротивника. Сьогодні вони використовуються проти мирного населення нашої країни. Вже 5 років, читаючи російські газети або переглядаючи телевізійні шоу, Яковлєв з цікавістю наголошує, що люди, які координують у Росії вкидання та інтерпретацію новин, вчилися за тим самим підручником, у того ж бадьорого полковника або його колег.
Наприклад, метод «гнилого оселедця» працює таким чином: підбирається помилкове звинувачення (важливо, щоб воно було максимально брудним і скандальним). Зокрема, добре працює дрібне злодійство, розтління дітей чи вбивство, бажано з жадібності. Мета «гнилого оселедця» зовсім не в тому, щоб довести звинувачення, а в тому, щоб викликати широке, публічне обговорення його несправедливості та невиправданості. Людська психіка влаштована так: щойно обвинувачення стає предметом публічного обговорення, неминуче виникають його «прихильники» та «противники», «знавці» та «експерти», оскаженілі «обвинувачі» та затяті «захисники» обвинуваченого. Однак, незалежно від своїх поглядів, всі учасники дискусії знову й знову вимовляють ім'я обвинуваченого поруч із брудним і скандальним обвинуваченням, втираючи таким чином дедалі більше «гнилого оселедця» в його «одяг», поки нарешті цей «запах» не починає слідувати за ним усюди. При цьому питання «вбив-вкрав-спокусив чи все-таки ні» стає головним при згадці про нього.
Метод «40 на 60» був вигаданий Ґеббельсом. Він полягає у створенні ЗМІ, які подають 60% своєї інформації в інтересах супротивника. Заробивши таким чином його довіру, решту 40% вони використовують для надзвичайно ефективної, завдяки цій довірі, дезінформації.
Дуже ефективним є метод «великої брехні», який дещо схожий на «гнилий оселедець», але працює інакше. Його суть полягає в тому, щоб з максимальною впевненістю запропонувати аудиторії настільки глобальну та жахливу брехню, що майже неможливо повірити, начебто можна про таке брехати. Трюк полягає в тому, що правильно скомпонована і добре продумана «велика брехня» викликає у слухача чи глядача глибоку емоційну травму, яка потім надовго визначає його погляди всупереч будь-яким доводам логіки й розуму.
Однак найбільше наш бадьорий полковник шанував метод «абсолютної очевидності», що дає хоча нешвидкий, але надійний результат. Замість того щоб щось доводити, ви подаєте те, в чому хочете переконати аудиторію, як щось очевидне, саме по собі зрозуміле, а тому безперечно підтримуване більшістю населення. Незважаючи на свою зовнішню простоту, цей метод неймовірно ефективний, оскільки людська психіка автоматично реагує на думку більшості, прагнучи до неї приєднатися. Проте важливо пам'ятати, що більшість обов'язково має бути переважною, а її підтримка — абсолютною та безумовною. В іншому випадку не виникає ефекту приєднання. Однак якщо ці умови дотримуються, то кількість прихильників «позиції більшості» починає поступово, але впевнено зростати, а з часом збільшується в геометричній прогресії (переважно завдяки представникам нижчих соціальних верств, які найбільш схильні до «ефекту приєднання»).
Одним з класичних способів підтримки методу «абсолютної очевидності» є публікація результатів різноманітних соціологічних опитувань, які демонструють абсолютну суспільну одностайність з того чи іншого питання. Методики «чорної» пропаганди не вимагають, щоб ці звіти хоча б якимось чином стосувалися реальності. Про всі ці методи можна багато розповідати, адже їх список достатньо великий. Однак важливим є зовсім інше. Методи «чорної» пропаганди впливають на аудиторію на рівні глибоких психологічних механізмів таким чином, що наслідки цього впливу неможливо зняти звичайними логічними аргументами. Загалом, інакше не може бути.
Всі методи бойової спец пропаганди об'єднує єдина мета. Вона полягає в тому, щоб послабити армію супротивника шляхом внесення в її лави внутрішньої ворожнечі, взаємної ненависті та недовіри одне до одного. Сьогодні ці методи застосовуються проти нас. Результат, до якого вони призводять, є таким, для досягнення якого вони були створені. Однак взаємна ненависть та внутрішня ворожнеча виникають не в армії противника, а в наших будинках і сім'ях. Просто можна вийти на вулицю і подивитися, як змінилася країна за останні 5 років. Здається, проти власного населення бойова спец пропаганда працює навіть ефективніше, ніж проти солдатів противника. Напевно, тому що мирне населення, на відміну від солдатів противника, не може себе захистити.
До успіхів, що підтверджують ефективність російської гібридної пропаганди, окрім території України, варто віднести багаторазові повідомлення і розслідування спецслужб європейських країн та США щодо результативного втручання Росії у вибори Президента США, голосування щодо Брекзиту у Великій Британії, вибори Президента Франції, референдум у Нідерландах щодо вступу України до Асоціації між ЄС та Україною, виборах в інших європейських країнах.
Якщо аналізувати внутрішню ситуацію в Україні, то цікавим прикладом впливу фейків на свідомість громадян є нещодавні президентські вибори. Експерти Інституту масової інформації (ІМІ), що є незалежною, неприбутковою, недержавною громадською організацією, яка входить до громадських рад Комітету ВР з питань свободи слова та інформаційної політики, Нацради з питань телебачення та радіомовлення, Міністерства Інформації та діє у громадському секторі з 1995 р., здійснили аналіз перебігу президентських виборів (https://imi.org.ua/monitorings/khto-mochyt-kandydativ-nehatyv‑v‑onlayn-media/).
Загалом, до вибірки потрапило 6918 текстів, які були окремо проаналізовані експертами ІМІ на предмет позитивної, негативної чи нейтральної тональності, присутності ознак чорного піару чи контрагітації. До текстів з негативною тональністю належали всі тексти, де критика діяльності кандидата не супроводжувалася відповіддю іншої сторони, коментарями експертів з іншою позицією, використовувалися негативні оціночні судження щодо кандидата, маніпуляції тощо.
Найбільше новин з негативною тональністю було спрямовано проти Петра Порошенка — 77,7% (234 тексти), проти Володимира Зеленського — 22,3% (67 текстів). Окрім кількості, характер таких новин також відрізнявся. Якщо проти Зеленського поширювалася різноманітна аргументація, чому цей кандидат є некомпетентним, не готовим до посади Президента, подекуди трапляються звинувачення у проросійськості чи зв'язках з олігархом Ігорем Коломойським, то проти Порошенка окремі сайти поширювали відверті фейки, звинувачення у фальсифікаціях чи підготовці зриву виборчого процесу, миттєвому збагаченні та створенні ще одного «Межигір'я».
В цьому випадку необхідно звернути увагу, як на певний маркер ефективності інформаційної війни та розповсюдження фейків, фактично абсолютний збіг підсумкових результатів виборів у другому турі з кількістю негативної інформації щодо кандидатів, а також тривалість 5‑річної інформаційної війни путінської держави проти української влади, яка проводила курс на євроінтеграцію.
Способи боротьби з фейковими новинами

Що ж необхідно робити громадянам в умовах інформаційної війни? Особливу увагу слід приділяти чотирьом аспектам роботи: перевірці інформації (верифікації), розвінчуванню фейкових історій, підвищенню інформаційної грамотності.

• Верифікація. Щоб зберегти довіру до офіційних або визнаних ЗМІ, користувачам інтернету потрібно вживати превентивних заходів, щоб не стати жертвами фейків або дезінформації. Необхідно перевіряти будь-який контент, отриманий онлайн, якщо вони збираються його використовувати. Дедалі популярнішими стають технології верифікації, засновані на допомозі користувачів-добровольців. Такі спільноти як Bellingcat і #DigitalSherlocks, Stopfake ставляться до перевірки та геолокації як до командного виду спорту.
• Викриття. Одна з проблем, яку потрібно враховувати користувачам, полягає в «роздмухуванні» неправдивих історій — чи не поширюються фейки ще далі та ще більше в результаті їх розвінчання і публікації результатів, чи не надає їм це зайвого розголосу?
• Перевірка на відповідність дійсності. Аналізувати статті журналістів, які вивчають підозрілі заяви та перевіряють факти, відповідаючи на питання аудиторії.
• Медійна грамотність. Один з найкращих способів зупинити поширення дезінформації — це розповсюдження інформації, що допомагає аудиторії критично оцінювати інформацію, яку вона бачить у соціальних мережах. Пояснення того, як та чи інша фальшива історія була розвінчана, може підвищити обізнаність аудиторії про ризики дезінформації та проблеми пошуку правди.

Загалом, можна підсумувати, що наразі демократичне суспільство змушене балансувати між двома (щонайменше) крайнощами. З одного боку, без свободи слова немає демократії, а з іншого — існує небезпека використання свободи слова для маніпулювання масовою свідомістю. Для вироблення ефективних механізмів протидії важливо проаналізувати потреби громадян, яку інформацію вони обирають, з яких джерел, критерії достовірності, який це має вплив на свідомість, емоційний прояв, як громадяни ставляться до медіа, урядових інституцій тощо. Серед таких документів у цій ситуації важливою є Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 29.12.2016 р.
Щоб вистояти в таких умовах перед дезінформацією та маніпуляціями, яку вміло застосовують, насамперед, російські ЗМІ, яка розповсюджується за допомогою соцмереж та інших комунікаційних каналів, кожній державі необхідна консолідація, довіра до влади, а з боку держави — широкомасштабна інформаційна політика швидкого реагування із застосуванням сучасних технологій. При цьому громадяни повинні правильно фільтрувати інформацію, критично мислити, аналізувати, звертати увагу на джерела інформації, власників медіа, оскільки в міру збільшення усвідомлення маніпуляція зменшується.

В уривку відео, де Верещук обгидили з джерелом інформації, є цікавий момент - вона каже: «Я показую, що таке гібридна війна.». Верещук дійсно трохи розуміє що таке гібридна війна. Хоча б тому, що була безпосереднім учасником деяких гібридних операцій агресора.
 Гібридні технології - це не тільки запуск брехливої ​​інформації в потрібне інформаційне поле. Спектр цих технологій дуже широкий. І один з таких - це створення необхідної ситуації для «віддзеркалювання» і запуск його в інформаційне поле.
 Створення ситуації для «віддзеркалювання» - це дуже тонка гібридна технологія, кінцевий результат якої спрямований на зародження думки «якщо можна одним, значить можна і іншим». Російські для такої технології завжди використовують свої «консерви».
 Грані цієї технології практично невловимі. І для звичайного, нейтральну людину складні в розумінні. При такій технології дуже важливо звертати увагу на саму суть події і звертатися до закону.
 Одну з таких технологій запустили російські через Верещук в 2013 році.
 22 листопада 2013 року його письмово звернулася до Європейського Рада із закликом приєднати Рава Руську тер громаду до ЄС.
Цитата:
 «Відповідно до Європейської Хартії місцевого самоврядування, заходів звернули до Заради Європи, до Урядів європейськіхдержав и попросила вважаті офіційну позицию правительства України относительно прізупінення євроінтеграції такою, что НЕ відповідає и не відстоює Захоплення територіальних громад.
"ВРАХОВУЮЧИ це, просимо вас укласті догоду про асоціацію между Європейськім Союзом та теріторіальною громадою міста Рава-Руська" ».
 23 листопада ще не було розгону студентів. Протести тільки починалися. А основна маса проєвропейських політиків України виступали за асоціацію з ЄС всієї країни.
 Зверніть увагу на ось це «згідно з Європейською Хартією місцевого самоврядування». Росіяни дуже люблять перекручувати саме це в своєму обгрунтуванні «відділення територій». І в подальшому, вони не одноразово на це посилаються.
 Сенс цієї «операції» полягав у фіксуванні реакції ЄС на таке звернення. Російські розраховували на м'який відповідь Європи, який в подальшому вони б використовували для вимоги дзеркальної реакції в відділенні інших територій України.
 Розберемо наслідки такого звернення для самої України:
1. Природно ЄС не могло підписати асоціацію з окремим українським містом. Тому це звернення ніколи б не дало результату, який декларує підписант.
2. Жителі інших регіонів України отримують прецедент наміри відділення території. І найголовніше, воно залишається караним. У підсумку, ми отримуємо: «якщо можна комусь звертатися про відділенні території до ЄС, то чому ми не можемо звернутися до рф?»
 А тепер важливий момент:
 З точки зору Закону України - це чиста 110 стаття. «Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.»

 Загалом-то, чому Верещук не притягли тоді до відповідальності виразно зрозуміло. Медаль від януковича, людина Медведчука, консерва рф - надійний оберіг від будь-якої відповідальності до 2014 року.

 Але зараз вже інші часи, і ДБР точно (не) відкриє на цю консерву справу.

The fate of SS Gruppenführer Heinrich Müller continues to attract attention. Did he die or did he survive? If the Gruppenführer remained alive after the war, who helped him escape and escape justice? Who did he start working for?

 

Генрих Мюллер: жизнь после «смерти»[57]

By

 

military.wikireading.ru

7 min

View Original

Судьба группенфюрера СС Генриха Мюллера не перестает привлекать к себе внимание. Погиб ли он или все-таки уцелел? Если группенфюрер остался после войны жив, кто помог ему скрыться и избежать правосудия? На кого он стал работать?

Ответить на эти вопросы в свое время попытался еще бывший шеф внешнеполитической разведки СД бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг. В написанных незадолго до смерти в 1952 году мемуарах гитлеровский разведчик утверждал, опираясь непонятно на какие данные, что Мюллер якобы с конца 1943 года «установил контакт с русской секретной службой», в 1945-м «присоединился к коммунистам» и его будто бы даже видели в 1948 году в Москве. Кому мог понадобиться Мюллер, так это западногерманской разведке и контрразведке, в 1956 году названной БНД (Федеральная разведывательная служба).

«Доктор Шнейдер» (конспиративное имя шефа БНД генерала Гелена) подбирал себе в штат в первую очередь бывших сотрудников абвера. В свою очередь Мюллер, эта «ходячая энциклопедия» Гиммлера, обладавший феноменальной памятью и большим прилежанием в изучении документов, прежде всего личных дел, был в состоянии моментально дать рейхсфюреру подробную информацию почти о любом офицере спецслужб в любое время суток. Коллегами из абвера он занимался, разумеется, не только из патологической «любви к искусству», но и рассматривая их с некоторого времени в качестве подозреваемых. Не случайно после подавления заговора 20 июля 1944 года, едва не завершившегося смертью Гитлера, шеф гестапо по личному поручению фюрера сам проводил следствие.

Абвер, как известно, по решению Гитлера был расформирован еще в феврале 1944 года, и Мюллер организовывал работу по проверке на лояльность его сотрудников, переданных в ведение РСХА. Таким образом, группенфюрер знал о новых соратниках Гелена все или почти все. Поэтому с точки зрения оперативной целесообразности, если не принимать во внимание соображения морали, вербовка этого человека выглядит абсолютно логичным шагом.

Отметать с порога саму вероятность ее нельзя еще и потому, что прецеденты подобного рода имеются. Например, известно, что был завербован штандартенфюрер СС Фридрих Панцингер, заместитель Мюллера по контрразведывательной работе и глава гестаповской зондеркоманды, созданной в 1941 году специально для охоты за советской агентурой. Разгром разведсети СССР во Франции, Бельгии, Германии, увенчанный судебным процессом 1942 года над Арвидом Харнаком, Харро Шульце-Бойзеном и их товарищами, – в большой степени заслуга Панцингера.

К успехам чекистов вербовку штандартенфюрера, увы, отнести нельзя: едва оказавшись на родине, Панцингер, уже в качестве советского агента, явился с повинной в ведомство Гелена. Разумеется, там позаботились придать эту историю гласности и окрасить в соответствующие тона с таким расчетом, чтобы у мировой общественности не оставалось сомнений: Советы пригрели у себя и «папашу Мюллера».

Наверное, так и осталась бы нераскрытой тайна послевоенной судьбы Генриха Мюллера, если бы не ряд сенсационных открытий, сделанных за океаном в последние годы. Как явствует из документов, найденных и опубликованных недавно Грегори Дугласом, Джеттой Серени и некоторыми другими американскими журналистами, Мюллеру действительно удалось вырваться из осажденного Берлина. 29 апреля 1945 года, около 23 часов он якобы взлетел с одной из улиц Тиргартена, где уже начались бои, на легком курьерском самолете «Шторьх», принадлежавшем авиаотряду рейхсфюрера СС, и приземлился в 5 километрах от границы со Швейцарией. В альпийской республике Мюллер обзавелся чужим именем, слегка модифицировал свою внешность и обосновался в одном из тихих уголков на купленной им вилле. Деньги же на покупку снял с секретного счета нацистской партии в одном из швейцарских банков.

Летом 1948 года у него в гостях побывал некий американский ученый, наделенный особыми полномочиями. Он представлял недавно созданное Центральное разведывательное управление. «Ученый» свободно владел немецким языком и изучал политическую историю Германии. Как утверждает Г. Дуглас, на протяжении трех недель этот человек вел с группенфюрером многочасовые диалоги с глазу на глаз, которые, если верить журналисту, записывались. Именно эти записи якобы попали в руки Дугласа, который опубликовал в США три тома материалов, названных издателем «вербовочными беседами». В ходе конспиративной встречи представитель ЦРУ составил мнение о степени осведомленности и познаниях Мюллера в делах советской разведки и об СССР в целом, удостоверился в объеме и значимости вывезенных группенфюрером секретных архивов.

Американцы разыскали Мюллера (по словам все того же Дугласа) через его бывшего заместителя оберфюрера СС Вилли Крихбаума, после войны подвизавшегося в «Организации Гелена» в качестве главного вербовщика и время от времени тайно навещавшего своего старого патрона. Крихбаум вроде бы довел до сведения американцев, что шефа гестапо, а местонахождение его было известно только оберфюреру, тяготит обеспеченная и спокойная жизнь на «заслуженном отдыхе» и он готов вновь включиться в борьбу с ненавистной ему коммунистической угрозой. Удостоверившись в этом, американская разведка приняла Мюллера на службу в качестве секретного консультанта-советолога.

Переехав в США, группенфюрер, как можно заключить из его дневников, на подлинности которых Дуглас настаивает, быстро сблизился на почве общности взглядов с директором ФБР Эдгаром Гувером, сенатором Полом Маккартни и даже президентом Гарри Трумэном. Мюллер женился на американке из высших кругов вашингтонского общества и много лет счастливо прожил с ней в большом поместье в штате Виргиния. Его дом был полон первоклассных произведений искусства, здесь устраивались пышные приемы для именитых гостей. Умер группенфюрер в 1983 году в возрасте 83 лет…

Разумеется, нельзя исключать, что изданные Дугласом «дневники» Мюллера, равно как и «вербовочные беседы» с ним, – всего лишь литературная мистификация. Однако документы военного ведомства США и американской разведки, копии которых приводят как этот, так и другие авторы, похоже, подтверждают, что высшее военное и государственное руководство заокеанской державы было как минимум в курсе того, где нашел пристанище шеф гестапо, и фактически засекретило всю информацию о его розысках, которые по собственной инициативе вели некоторые не в меру ретивые и чересчур принципиальные офицеры спецслужб.

Американские журналисты обратились к администрации нового президента США с просьбой дать внятный и убедительный ответ: в какой мере соответствует истине опубликованная информация.

* * *

В центре Берлина, на углу улиц Вильгельмштрассе и бывшей Принцальбрехтштрассе, раскинулся обширный пустырь. В годы нацистской диктатуры здесь располагался комплекс строений Главного управления имперской безопасности (РСХА). А сегодня в углу пустыря, над подвалом бывшей кухни штаб-квартиры тайной государственной полиции гестапо, примостилось небольшое светло-серое здание, в котором разместилась выставка «Топография террора», рассказывавшая о нацистских палачах и их жертвах. Среди ее экспонатов – фотография облаченного в черную эсэсовскую форму человека с короткой стрижкой, узким ртом и стальным взглядом близко поставленных глаз. Под фотографией подпись «Генрих Мюллер, группенфюрер СС, шеф IV отдела РСXА (гестапо). 1900–1945 гг.». А на одном из гарнизонных кладбищ в Западном Берлине можно найти и надгробие с надписью: «Наш дорогой папочка Генрих Мюллер. Родился 28.04.1900. Погиб в Берлине в мае 1945».

Появилась могила осенью 1945 года – после того, как в берлинских развалинах был найден труп в генеральской форме СС с многочисленными орденами. Тогда тело опознали как Генриха Мюллера и похоронили. Однако несколько лет спустя некоторые соратники палача, в частности руководитель отдела внешней разведки РСХА группенфюрер Вальтер Шелленберг, стали высказывать предположение, что Мюллер на самом деле жив, что он вовремя «перебежал к Красной Армии». Даже знаменитый охотник за нацистскими преступниками Симон Визенталь с начала 60-х годов не исключал возможности, что руководителю гестапо в 1945 году удалось скрыться. В результате в сентябре 1963 года предполагаемую могилу Мюллера вскрыли и обнаружили в ней три скелета, ни один из которых не мог принадлежать палачу. В том же году административный суд берлинского района Тиргартен выдал официальный ордер на арест Мюллера. Однако к тому времени гестаповец был уже недосягаем для немецкой юстиции.

«В 1955 году, – рассказывает бывший шеф чехословацкой разведки Рудольф Барак, – меня вызвали в Москву и дали задание поймать Мюллера. У КГБ была информация, что он живет в Латинской Америке, в Аргентине. Однако Серов (в то время руководитель КГБ) ни словом не упомянул, зачем ему понадобился Мюллер. Сегодня я убежден, что они, вероятно, сами хотели использовать его как агента».

В 1956 году, вспоминает Р. Барак, его люди обнаружили Мюллера на северо-западе Аргентины. Он жил в Кордобе под видом предпринимателя. Вел себя как европеец и почти не говорил по-испански. У него не было постоянного адреса, он жил в гостиницах. Судя по всему, он находился в постоянном страхе, что его обнаружат.

Чешские агенты установили контакт с Мюллером: гуляли с ним по ночам в ресторанах и тайно его фотографировали. Снимки изучались в пражской штаб-квартире разведчиком ЧССР и предъявлялись для опознания бывшим сотрудникам гестапо. Вывод был сделан однозначный: человек на фото – это Генрих Мюллер, руководитель IV отдела РСХА.

Через 11 месяцев после получения приказа из Москвы операция по похищению Мюллера вступила в заключительную фазу. Р. Барак так описывает происшедшее: «Это случилось во время обеда с чешскими «собутыльниками», к которым Мюллер успел проникнуться доверием. Он был усыплен порошком, подсыпанным в бокал с вином. Затем его доставили на машине в аэропорт. Там уже наготове стоял самолет, на котором без особых проверок он в большом ящике был вывезен в Прагу. На борту самолета груз поджидали четыре сотрудника КГБ, которые во время длительного перелета пресекали любые контакты чешских коллег с Мюллером. После прибытия в Прагу и короткой ночевки в тюрьме, продолжает Р. Барак, в аэропорту состоялась примечательная встреча. «Среди офицеров КГБ, которые должны были доставить Мюллера в Москву, был Александр Коротков. Когда Мюллер увидел этого человека, он явно испытал большое облегчение. У меня тогда сложилось впечатление, что Мюллер и Коротков были знакомы». Такое вполне могло быть. А. Коротков в 1940 году был заместителем резидента советской разведки в Берлине. В то время между советскими спецслужбами и гестапо существовали легальные контакты. Однако Р. Барак не знает, принесли ли эти прежние контакты Мюллера пользу в Москве.

«В 1958 году, – говорит бывший разведчик, – я встретил Короткова в Сочи. Он поблагодарил меня за помощь. Большего он о Мюллере сказать не захотел». В 1959 году Р. Барак попытался расспросить о судьбе Мюллера Хрущева. «Никита Сергеевич также поблагодарил за помощь в поимке Мюллера. Большего товарищ генеральный секретарь не рассказал».

Рудольф Барак убежден, что Мюллера в Советском Союзе не ликвидировали. «Я совершенно уверен, что «Гестапо-Мюллер» после ареста стал информатором русских». Однако подобное сотрудничество с одной из главных фигур гитлеровского террористического аппарата «для Москвы до сих пор крайне неприятно». Поэтому папку с делом Мюллера, вероятно, продолжают хранить под замком.

Investigation: among the Belarusian riot police identified Berkut fighters who fled Ukraine from the investigation

 

Розслідування: серед білоруських омонівців впізнали бійців «Беркута», які втекли з України від слідства

Автор

 

kyky.org

2 хв

Переглянути оригінал

Видання «Нови час» провело розслідування і виявило серед співробітників ОМОНу «беркутівців» - бійців українського розформованого спецпідрозділу. Саме воно в 2013-2014 роках жорстоко розганяла протести на Майдані в Києві. Після зміни влади багато бійців «Беркута» бігли від слідства в інші країни: в тому числі і в Білорусь.

Завдяки розслідуванню ще 2017 року серед омонівців журналісти впізнали Сергія Панасенка . Нове розслідування дозволило уточнити інформацію про нього. Панасенко колись був прийнятий в роту «Беркута» при МВС України в Миколаївській області, в 2013-му був направлений до Києва, а після перемоги революції втік до Білорусі - і зараз знаходиться на службі в мінському ОМОН. 

У 2016 році він свідчив на суді у справі одного з лідерів національно-демократичного руху Білорусі Дмитра Дашкевича, після чого обвинувачений отримав штраф в 50 базових величин нібито за непокору міліції. А 15 липня 2020 Панасенко був одним з тих, хто в центрі Мінська затримував братів Олександра і Віктора Кувшинова, які хотіли подати скарги на нереєстрацію кандидатів в президенти. Відомо, що проти Олександра Кувшинова Панасенко застосовував фізичну силу. 

Після розслідування 2017 року Сергій Панасенко почистив свої соціальні мережі і видалив деяких користувачів з друзів, але інформація залишилася в сервісах веб-архіву, і «Нови час» її проаналізував. Так був знайдений  Анатолій Примак  - також працівник ОМОНу і екс- «беркутівець» з Миколаївської області. Він навчався в Національній академії внутрішніх справ України. 

Вдалося знайти фото Примака зі змагань з рукопашного бою серед міліціонерів в Мінську в січні 2017 року. Тоді президентська газета «СБ» написала про нього як про омонівців.

Цікаво, що 6 березня 2020 року Примак був викликаний до суду в якості свідка по адміністративній справі відомого білоруського анархіста Миколи Дід. Але на засідання свідок не з'явився - нібито через хворобу.

Серед контактів Примака в соцмережах увагу журналістів привернув  Дмитро Анцупов , уродженець Саратовської області РФ, який проживав в Миколаєві, - як з'ясувалося, це ще один «беркутівець», що ховається в Білорусі і прийнятий в ОМОН.

Фото Анцупова на нараді мінських силовиків опублікувала в 2018 році президентська «Совбелка». На тій нараді обговорювалися успіхи роботи обласної ОМОНу. Анцупов також був присутній на іспиті на право носіння чорного берета бійцями ОМОНу - боєць потрапив в кадр сюжету «СТВ» від 2019 року.

26 жовтня 2020 року Анцупов згадувався як інспектор відділу спеціальної підготовки ОМОН в Мінську. Його посада відповідає тій, яку він займав у миколаївському спецназі. У соцмережах Дмитро Анцупов прославляє загарбників України та їх спільників.

Також журналістам стали відомі додаткові подробиці про колись Миколаївське «беркутівців», а нині - мінському омонівців  Сергія Гавриляку . Він народився в Миколаївській області, після проходження строкової військової служби був прийнятий в РМАПО «Беркут», в 2013 році був відправлений до Києва, а потім втік разом з сім'єю в Білорусь.

Встановлено, що у 2017 році Гавриляк і ще один мінський омоновец, Денис Шарец, брали участь в затриманні анархіста Романа Халілова. За словами Халілова, омонівці зупинили його на вулиці для встановлення особи, проте не дивлячись на те, що Роман дав їм свій паспорт, його затримали і доставили в РУВС.

Гавриляк і Шарец розповідали на суді, що Халілов нібито хапався за їх форму, чинив опір і намагався влаштувати бійку. Ці показання послужили підставою для звинувачення Халілова в непокорі вимогам міліції і присудження йому адміністративного штрафу в розмірі 15 базових величин.

Обкладинка: ТАСС.