Татаро-монгольське іго — міф чи дійсність?
Татаро-монгольське іго — міф чи дійсність?
- Посмотреть оригинал
- июль 20-го, 2017
Що ми знаємо про Татаро-монгольське іго з офіційної російської-радянської історії?
Русь Х – ХІІ століття. На величезних просторах від Карпат до Дінця формується могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об’єднуючись, перетворювалися в горнилі власної творчості. Ця держава мала щільні зв’язки з Заходом, входила в життя Західної Європи як рівноправний її член, як її частина. Це була Русь, – майбутня Україна.
Феномен надзвичайного злету культури Русі пояснюють її щільними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами центральної та Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був досить значним, але не вирішальним. Щоб зерна інших культур могли дати рясні сходи у новому середовищі, вони мали лягти в добре підготовлений ґрунт «східних слов’ян», який увібрав місцеві багатовікові традиції, збагачені культурами сусідніх народів.
Але кочівники зі сходу затримували цей розвиток.
Після половців з’явилися нові косоокі загарбники, які спустошували наші краї, взагалі затримували розвиток державності в Україні.
Видатний історик Росії кінця ХІХ століття В. Ключевський говорив: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не …сумішка старослов’янської та фінської мови, а слов’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».
А далі, зомбуючи, нам розповідають що у 1237 році князь Батий, онук Чингізхана, син Тушихана, удільний хан кипчаківський, покоривши булгар і пограбувавши найпотужніше тоді в Росії велике князівство Володимирське з навколишніми князівствами, повернув свої військо на Південну Росію, де 6 грудня 1240 року підкорив першопрестольний Київ. У 1242 році на Волзі Батий заснував свою державу – Золоту Орду. Таким чином на Русь було надіте монгольське ярмо і наш край, спалений та спустошений, увійшов до складу Золотої Орди. Монголо-татарська навала частину місцевого населення знищила, а частину відтиснула на північ. Міста і села були пограбовані та зруйновані. Вся місцевість разом з суміжними степовими просторами аж до ХVІ ст. являла собою «дике поле» що перетворилося у пасовиська для табунів. За європейськими мірками тут життя не було… Такою, коротко, є офіційна історія Монголо-татарської навали на Русь.
І що ми бачимо? Міти, міти і тільки міти…
Міт перший: Татаро-монголи…
Цікаво, що у загальноприйнятому ужитку в історії як науці використовується термін «монголо-татари», хоча у дійсності таких не було. Отих «монголо-татар» придумав у 1825 році вчитель Наумов, який потім став видатним російським істориком. Але у т.зв. історичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без літери «н»).
На щастя, ця передісторія вступає у протиріччя не тільки зі здоровим глуздом, але й законами Природи.
По-перше, кочівники, що мешкають у сухих степах, просто фізично не мають можливості до концентрації. Адже вся система кочового господарства – це, насамперед, розосередження по території. Будь-яка велика та довготривала концентрація кочівників на певній території одразу призведе до дефіциту корму та води для коней. Цей факт, на жаль, ігнорували російські та радянські історики. Отже, величезна армія монголів, навіть якби й зібралася, одразу б розбіглася у пошуках води і трави для коней. А ця армія мала б ще довго простояти на одному місці, адже її мали згуртувати, призначити командирів, домовитися про взаємозв’язки між підрозділами тощо.
Здоровий глузд та елементарна логіка говорить нам про те, що монголи зібрати таку армію фізично не могли.
По-друге, виникає запитання: А звідки у середньовічній Монголії такий призовний контингент? Так, дійсно, демографічна структура патріархального кочового суспільства відрізняється багатодітністю. За такої ситуації, щоб виставити хоча б 100 тисяч здорових кіннотників призовного віку, треба мати населення країни щонайменше у півмільйона. Сучасна Монголія має населення близько одного мільйона. З того часу населення більшості країн збільшилося у десятки разів. Якщо Монголія не є чудесним винятком, то за часів Чингізхана країна мала населення щонайбільше 100 тисяч людей. Тобто, легенду навіть про 100 тисяч кіннотників треба забути як неприродну. Вже не кажучи про сучасне на той час озброєння цих мітичних кіннотників, якого тоді у слаборозвинутій країні просто не могло бути.
Натомість допустимо невірогідне і банда монголів кількістю у 300 тисяч шабель завоювала півсвіту. І як співають батири Чингізхана у мітичній фентезі В.Яна: «Піски сорока пустель за нами кров’ю боягузів обагрені». І ось скарби половини світу зібрані до казни завойовника. Десятки тисяч рабів розбудовують міста і палаци завойовника, територія імперії пронизана мережею гарних, побудованих тими ж рабами, доріг.
Ну й де це все, дозвольте запитати?
Дороги та акведуки Римської імперії ми можемо бачити навіть сьогодні. Сліди більш скромних скарбів також. Про палаци, цирки та храми – немає про що говорити. А від імперії Чингізхана всього цього не залишилося. Жодного сліду. Не залишилося, бо за логікою речей від мітичних імперій залишаються хіба-що міти.
Стосовно татар, то тут справа є хитро заплутаною. Назву «татари» Європа знала ще до Батиєвого нашестя. Крім того, казанські татари на той час називали себе «булгарами». Російський історик Андрій Лизлов («Скіфська історія» М. Наука, 1990.) ще у ХVІІ ст. стверджував, що татари та мешканці казанського ханства не є однаковим етносом. Адже велика історія волзьких булгар була забута саме в результаті набігів татар. І сьогодні булгари (казанські та астраханські татари) мають докорінно різні мови з кримчаками. Натомість А. Лизлов у своїй книзі надає великий перелік «татар» від кримських до …білгородських, тобто всі тюркські народи Російської імперії називалися «татарами».
Таким чином, давно пора відкинути брехню на цивілізований та трудолюбивий, європейський булгарський народ, котрий за підлою підступністю російських істориків, охрестили збірним ім’ям «татари».
Міт другий: Святий Олександр Невський – «собіратєль землі русской».
Російською історією Олександр Невський подається великим полководцем, який брав участь у Невській битві зі шведами 1240 року і з лицарями Тевтонського ордену на Чудському озері 1242 року. Цікавим є той факт, що «герой» народився напередодні цих дат. І про це у своїх щоденниках написала Катерина ІІ: «Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому у 1237 році було не більше 5-6 років». Між іншим, битва Невського зі шведами є збіркою алогічних, брехливих байок. А щодо битви з Тевтонськими лицарями, то історія нам говорить, що у 1242 році Тевтонський орден ще не був поєднаним з Лівонським і його лицарів у Лівонії на кордоні з Руссю бути не могло. Таким чином – версія «захист від тевтонської агресії» є також брехливою байкою, не кажучи вже про вік «героя».
Сам Олександр Невський був спорідненим братом Сартака – він породнився з ним у 11 років і поклявся на крові про вічну дружбу та допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 році у аманати (заручники) – там Олександр пробув до 1252 року. То ж в Золотій Орді Олександр вважався за Чингізида, тобто за свого, рідного.
У 1252 році Олександр став «Великим князем Володимирським» ціною зради рідного брата Андрія, за що й отримав від Хана великокняжий стіл. У 1257 році він допоміг татарам у Володимиро-Суздальській землі здійснити перепис населення і встановити на нього данину. У 1259 році те саме він разом з татарами зробив у Псковській та Новгородській землях. Саме цими діями Олександр заслужив у російських державників титул «собіратєль». Цей татарський подушний перепис прив’язав населення щодо стягнення податків спочатку до татарських ханів, а згодом – до московських князів.
Виникає запитання: А чим тоді Олександр заслужив, щоб століття поспіль церква назвала його святим?
Олександр стає відомим перш за все тим, що зумів закріпити наслідки підкорення Русі Батиєм. Він зробив усе, щоб ці зміни стали незворотними. Історія говорить нам про двох таких осіб – Олександра Невського та Івана Калиту. Знаковим є той факт, що ці дві фігури прославляються також і московською церквою.
І це є закономірним, адже захопити владу набагато легше, ніж її утримувати. Але це стосується не тільки захоплення влади, а й встановлення нової політичної моделі взагалі. Саме тому заслуги Невського та Калити із закріплення іга, з точки зору адептів цього іга, є вагомішими заслуг самого Батия.
Істотним моментом цього закріплення режиму іга та зламу опору було знамените «неврюєве нашестя», в процесі якого якийсь Олекса Неврюй (так називають його історичні джерела, що надають імена татарських завойовників), між іншим, християнин, але «татарський царевич», а у дійсності Олександр Невський, розгромив антиординське повстання брата Андрія, зятя лідера антиординського опору у масштабах всієї Русі князя Данила Галицького.
Міт третій: Росія є спадкоємцем Русі.
Росія – штучна назва, котра була нав’язана ортодоксальним (юдо-християнським) візантійським духовенством замість органічної національної назви Русь. І це не просто зміна назви – це зміна самої суті країни, її душі.
Адже Русь зі столицею в Києві відрізнялася від Росії як небо і земля…
Русь до татарської навали мала одне з найм’якіших законодавств. «Руська Правда» Ярослава Мудрого була найгуманнішим кодексом у світі. Можна сумніватися в автентичності «Руської Правди», як й інших літописних джерел, але факти говорять самі за себе. Публічні, а тим більше масові катування з’явилися саме у Росії. На Русі їх просто не було (військові ексцеси на полі бою (краще: до уваги не беруться) до розрахунку не беруться (калька з російської).
На Русі було міське самоврядування більш розвинуте ніж у Європі. Вічові дзвони були у кожному великому руському-українському місті. Але у Росії вічові дзвони згодом були знищені, а будь-яке самоврядування – задушене.
На Русі були розповсюджені Відичні духовні знання, котрі не забороняли будь-яке релігійне сповідування, і ці знання ще довгий час зберігалися у тих частинах Русі, котрі не потрапили під владу Росії-Орди – у землях Великого князівства Литвинського, Руського та Жемайтського. У Росії цієї свободи не було, там панувала візантійська ортодоксія.
Русь була частиною Європи, частиною невід’ємною та органічною. Більш того, саме на Русі зародилися ті цивілізаційні тенденції, котрі потім стали базовими для сучасної європейської цивілізації. Натомість Росія стала вічним ворогом та опонентом Європи, а у цивілізаційному плані – країною з постійними циклами «доганяючої» модернізації. Росія стала духовною спадкоємницею здохлої без слави Візантійської імперії. За посередництвом Росії старезні антицивілізаційні імперські традиції намагаються знову прийти у світ за кожної цивілізаційної кризи світового масштабу. -
http://www.forum.vosvoboda.info/viewtopic_11537.php
Русь мала династичні, шлюбні звязки саме з Європою. Варто згадати найвідоміші факти, наприклад, дружину Ярослава Мудрого – шведську принцесу Інгігерду. У Європі було за честь мати за дружину дочку руських князів. Найвідомішими прикладами є Анна Ярославна – королева Франції, дружина Анрі І, Євпраксія – дружина німецького імператора Генріха ІV тощо. Такий стан не міг бути випадковим. Русь була частиною Європи, а руська-українська знать була частиною загальноєвропейської знаті.
Росія-Орда перестала бути частиною Європи і кількість шлюбів представників російської знаті та знаті європейської докорінно скоротилася.
Після мітичного Батиєвого нашестя а згодом і дійсного варварського спалення Києва у 1482 року та знищення частини України, коли Європейську Русь було убито, на її місці почала свою розбудову Візантійська Росія, котра не може вважатися спадкоємицею Русі.
Адже не може убивця вважатися законним спадкоємцем пограбованого та убитого…
