пʼятниця, 30 червня 2017 р.

Більше 75% атак вірусу Petya припали на Україну - Новини України - Від атаки також постраждали Німеччина та Польща, а Росії дісталося менше 1% заражень | СЬОГОДНІ

Від атаки також постраждали Німеччина та Польща, а Росії дісталося менше 1% заражень
За даними компанії ESET, яка розробляє програмне забезпечення для боротьби зі шкідливими комп'ютерними програмами, на Україну припало найбільше атак вірусу Petya - 75,24% від усіх атак.
Також Petya атакував Німеччину (9,06% атак), Польщу (5,81%), Сербію (2,87%), Греції (1,39%), Румунію (1,02%), а також менш одного відсотка від всіх атак вірусу довелося на Росію і Чехію.
В ESET також повідомили, що за їхньою інформацією носієм вірусу стала бухгалтерська програма MEDoc. Вірус проник до неї під виглядом чергового оновлення.
petya_2
Експерти компанії зазначають, що Petya швидко поширювався завдяки "захоплення" комп'ютерних мереж - вірусe досить заволодіти одним комп'ютером у внутрішній мережі для того, щоб врешті-решт швидко поширитися на всі з'єднанні ПК.

Як повідомлялося, 27 червня українські  банки , енергетичні компанії, державні інтернет-ресурси і локальні мережі, українські медіа та інші великі підприємства зазнали масованої хакерської атаки, що розповсюджує вірус Petya.A, який блокує роботу комп'ютерних систем. 
Вірус Petya.А шифрує дані на комп'ютері та вимагає викуп. Фахівці з комп'ютерної безпеки радять нічого не платити - ніяких ключів після виплати грошей власники уражених комп'ютерів не отримують. 
Голова Глобальної програми Організації Об'єднаних Націй по кіберзлочинності Ніл Уолш заявив, що слідчі досі не можуть встановити ініціаторів останньої глобальної кібератаки, але стратегія нападників вказує, що ні гроші були основним мотивом їх дій.
За даними Нацполіціі, за останні дві доби 1508 юридичних і фізичних осіб звернулися до них із заявами про блокування роботи комп'ютерів, які стали жертвами найбільшої хакерської атаки, що розповсюджує вірус Petya.A.
https://youtu.be/wgG7og7I-Bs
https://youtu.be/_DdtDq0KpQs

четвер, 29 червня 2017 р.

Перегляньте твіт користувача @Ray_net_ua: https://twitter.com/Ray_net_ua/status/880027698789326850?s=09

Невозможно планировать точные тактические действия не имея стратегии, не осознавая рисков и не понимая всю картину целиком

Документ без назви - Google Документи:


Едуард Зебін
Невозможно планировать точные тактические действия не имея стратегии, не осознавая рисков и не понимая всю картину целиком
Существует только одна модель которая объясняет все происходящее и соответственно позволяет прогнозировать будущее
В 1991 г советская партийная номенклатура вступив в сговор с красными директорами, цеховиками, криминальными организованными группами решила стать капиталистами, ограбив лохов, то есть нас с вами. Эта "элита" совершенно справедливо хотела грабить себе и не делиться с Москвой. Для этого им пришлось достать из амбаров украинскую национальную идею, стряхнуть с нее пыль, помочь немногочисленным настоящим националистам напомнить украинцам что они народ и должны быть независимы. Договор наверное был такой : "вы занимаетесь языком, шароварами, вышиванками и славной историей, а мы в это время грабим. Мы помогаем вам, вы не мешаете нам." Согласились почти все, кроме Вячеслава Черновола, которого пришлось убить.
Дальше все шло как по писаному. Первоначальное накопление капитала, первые олигархические кланы, связи с кремлевской и международной мафией. Чтобы народ не начал думать и понимать что происходит, все это и дальше пряталось за вышиванками и гимном, тем более что московские опг быстро набрали силу и в любой момент могли отжать отжатое местными кланами. А так вроде независимость и хоть какие то гарантии самостоятельности.
Но случилась беда. Годы пропаганды идей настоящей независимой и свободной Украины дали свои плоды. Многие вспомнили и узнали что украинцы - действительно большой народ, с действительно славной историей. И действительно имеют право на свою страну, сильную и справедливую.
Опустим события 2004 г, все эти годы была задействована классическая схема развода лохов, когда попередники сменяли один другого, валя все друг на друга, воюя в телевизоре и вместе от души смеясь ужиная в одних и тех же ресторанах. Основные игроки не менялись, менялась лишь колода крапленых карт для развода электората. Перейдем к 2014, когда кланы, контролирующие Украину и доведшие ее до нищеты, сначала организовали и спровоцировали Майдан против доставшего всех жадного идиота Януковича, а потом действительно испугались. Народ, вернее незначительная, но активная его часть, 1-2 %, был в шаге от того чтобы начать восстанавливать справедливость и называть вещи соими именами. Ахметов, Ефремов, Медведчук, Фирташ могли потерять все. Если бы получилось в Киеве, то следующей против кланов могла восстать Москва. Что было делать?
Все старо как мир. Внешний враг. Крым Война. Тысячи ушли из Киева на войну. Голые, босые, безоружные, с горящим сердцем. Из того костяка в живых нет уже более половины. Похоже чо Илловайск действительно был спланированной мясорубкой.
Но было важно убить не только этих конкретных людей, нужно было убить саму веру в победу и перемены, мало того, нужно было сделать так чтобы этих людей ненавидели и плевали им вслед, чтобы никто и никогда уже не посмел восстать против Системы. Как? Очень просто.
Нужно демонстративно воровать во время войны, довести население Украины до нищеты, ведь все будут помнить одно - до Майдана не было войны и жить было лучше. Кроме этого нужно под предлогом "вам же нужны деньги на свои подразделения" втянуть максимальное количество активных людей в мелкие криминальные схемы, контрабанду, янтарь, торговлю наркотой, рейдерские захваты. Замешанного в криминале героя можно не бояться, он уже на крючке. Многие яркие персонажи, которых проявились на огненном майдане, были просто проектами СБУ-КГБ, многие скурвились в процессе, многие настоящие просто убиты.
Сейчас операция вступает в завершающую стадию. Коррупция сохранена и выросла, Европа и США уже плюнули, настоящих лидеров почти нет, на арену вышли те кого готовили 2 года, в том числе плену, демобилизованные бухают, народ доведен до скотского состояния, ненавидят "тех кто это все начал", то есть не олигархов а майданутых нас с вами, с Россией было хорошо, заводы работали.
Прогноз? Крестный ход за мир, изменения в Конституцию,разгром последних идейных организаций (компромата хватает), досрочные выборы, победа Оппоблока, Петя Порошенко и Юля Тимошенко - единственная оппозиция, возвращение под протекторат Москвы, олигархи уже выторговали у Москвы гарантии сохранения своих активов и влияния, утрата реальных шансов на независимость еще лет на 100. Очередная руина. Ну может быть в книжках напишут что то, как раньше про козаков и про УПА.....
Нравится? Мне нет.
Так может быть все таки Марш Добровольцев и Съезд Солдатских Делегатов? День Независимости,Кровавый парад, годовщина Илловайска....

'via Blog this'

субота, 24 червня 2017 р.

ЯНИЧАРСТВО ЯК ПСИХІЧНА ХВОРОБА
Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва.
Нiкому так не шкодить демократiя, як тим, хто до
неї дорiс.
(Щось подiбне казав Вацлав Гавел)
Якщо говорити про Україну, то слова Гавела стосуються не окремих осiб чи верств, а всього народу. Українцi доросли до демократiї так давно, що одержанi за неї кривди вже не вмiстити нi в який перелiк. Демократiя породжується здоровим трудовим способом життя а iншого життя на нашiй землi могли бажати тiльки загарбники. Демократичнi форми урядування, виробництва, торгiвлi i навiть вiйськового устрою завжди були питомими, природними для України.
Уже князiвськi чвари примусили українцiв задуматися над необхiднiстю демократичного суспiльного ладу як логiчного продовження всього попереднього iсторичного шляху. Задуматися – одне, а додуматися – iнше. Першою довiдкою про те, що українцi думали недарма, стала «Руська правда».
Подiбне просвiтлення зiйшло й на американцiв пiсля їхньої громадянської вiйни. Власне, всi захiднi народи наблизилися до iдеї демократiї через смугу громадянських воєн; далi у них почалась епоха реального демократичного будiвництва, яка триває й сьогоднi. Американцям у цьому взагалi нiхто не заважав, а європейцi трохи погризлися; ображенi нiмцi навiть улаштували пару свiтових воєн, але зрештою всi залишилися живi й дiйшли згоди. Принаймнi, у них там є досить тривкi орiєнтири, встановленi Великою французькою революцiєю.
А що ж українцi?
Усвiдомлення того, що демократiя необхiдна для побудови мiцної української держави, почалося ще в перiод розпаду Київської Русi, а в конституцiї Пилипа Орлика воно знайшло своє завершене вираження. І це не було схоластичне мудрування окремих просвiтителiв – за законами демократiї розвивалася вся країна. Досить згадати демократичний устрiй козацького вiйська, судових органiв, чумацьких та iнших промислiв, масову освiченiсть, високу побутову та звичаєву культуру, високу моральнiсть – цi соцiальнi риси українцiв завжди вражали наших гостей, навiть незваних.
Та, на жаль, ще бiльше вражали їх нашi багатства – родюча земля, багатi надра, роботящi довiрливi люди.
Українi не повезло з сусiдами. Саме в ту добу, коли конституцiя Орлика мала б знайти своє державне втiлення i стати реальним взiрцем для Європи, всi нашi сусiди палали священним вогнем загарбання. Їх теж можна зрозумiти. Нi такої багатющої природи, нi тисячолiтньої звички працювати й ладувати з нею їм Бог не дав. Їм просто нiчого iншого не залишалося, як їсти Україну поїдом. Що вони й робили. Дарма билися в їхнiх тенетах нашi провiдники, дарма намагались укласти спiлку з одними сусiдами проти iнших, дарма сподiвалися на допомогу вiддаленiших шведiв, чи нiмцiв, чи французiв… Окупацiя була неминучою, i пiсля Полтави вона вже не припинялась. І не припиняється.
Перспективи окупацiї складають окрему iнтригу, але зараз нас цiкавлять її поточнi наслiдки.
Наслiдки тривалого панування одного народу над iншим досить добре вивченi, оскiльки iсторiя дає на це безлiч прикладiв. Серед тих наслiдкiв є, так би мовити, класичнi – руйнацiя нацiональної економiки i встановлення колонiальної, приниження нацiональної гiдностi, пониження морального й культурного рiвня народу i т. д.; але є й специфiчнi для кожного конкретного випадку. Українi не повезло й тут: її окупант мало вiдрiзнявся мовою й релiгiєю вiд окупованого народу, що створило iлюзiю «возз’єднання» i прирекло пiдкорених на особливо тяжку й глибоку психiчну травму, вiдому як комплекс «меншовартостi», або «меншого брата». Найтяжчим виявом цiєї травми є яничарство.
Яничарство як хворобу, здається, нiхто не вивчав. І це не диво, бо психiчнi хвороби взагалi неохоче усвiдомлюються: сам душевнохворий (п’яниця, наркоман, релiгiйний фанатик i т. iн.) нiзащо не визнає себе хворим, оскiльки сам же вибрав собi цей спосiб втечi вiд страждань i повертатися до них йому немає резону; а ближнiм значно простiше трактувати його як злочинця та iзолювати або самим iзолюватися, нiж лiкувати.
Я дозволю собi запропонувати визначення сутi сучасного яничарства, розумiючи, що ця суть нiколи не дає себе побачити без машкари.
Яничарство – це свiдомий перехiд на бiк противника, але з пiдсвiдомим багажем своєї первинної (рiдної, природної) культури і вiдповiдним комплексом вини перед нею.
Конфлiкт свiдомостi з пiдсвiдомiстю в душi яничара породжує алогiчну жорстокiсть та низку iнших психiчних вiдхилень, до яких ми всi так звикли, що вважаємо їх нормою, хоча, скажiмо, європейцям вони впадають в око моментально, шокують i вiдштовхують. Визначальнi патологiчнi риси гомо совєтiкуса – брехливiсть, заздрiсть, злодiйкуватiсть i постiйний страх (що другим боком свiтиться як агресивнiсть) – стали нашими майже нацiональними ознаками. Мало хто з українцiв сьогоднi й помiчає їх. Звикли. Велика рiч звичка. Як тут не згадати вiдомий бiологiчний експеримент: якщо швидко пiдiгрiвати басейн, у якому живуть жаби, то нормальнi, здоровi тварини зразу-таки повискакують; якщо ж пiдiгрiвати поволi, то звикатимуть… аж доки й виздихають усi вiд перегрiвання.
Нас «пiдiгрiвали» довго, повiльно й грамотно. Хто пробував вискочити, тих убивали. А тепер уже й убивати не треба. Кiлькiсть яничарiв перевищила критичну масу i разом iз окупацiйним контингентом забезпечує достатню безпораднiсть пiдкореного народу.
Полiтична консервативнiсть України та її вiрнiсть iдеалам старшого брата вражають нинi цiлий свiт. І мусимо визнати, що центральним стабiлiзуючим чинником українського суспiльства є потужний яничарський рух. В ньому запорука подальшого утвердження й змiцнення колонiального способу життя. Але в ньому ж таїться й небезпека: яничарство за своєю природою – хвороба не спадкова, отже потребує постiйного й досить розумного культивування. Інакше – дестабiлiзацiя з усiма наслiдками.
Яничарство – хвороба
Яничарство зазвичай тлумачиться й трактується як зрада, грiх, злочин, словом – ганьба. Таке ставлення до нього природне i в первiсному суспiльствi цiлком виправдане; навiть у тваринному свiтi калiк iзолюють або вбивають.
Людська спiльнота, взагалi кажучи, теж iзолює душевно хворих, не дуже вiдрiзняючи їх вiд злочинцiв. Це нормальна захисна реакцiя здорового суспiльства.
Але коли психiчна хвороба набуває характеру епiдемiї, то всiх хворих iзолювати неможливо; прикладiв аж надто багато – пияцтво, наркоманiя, сексуальна стурбованiсть, булiмiя, клептоманiя, релiгiйний, полiтичний та нацiональний фанатизм i т. iн. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх iзолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, i не будь таким. А тепер п’яниць стiльки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який iдiот, не п’є навiть у свято. Це нормальна захисна реакцiя нездорового суспiльства.
Критична маса яничарiв – це така їх кiлькiсть, коли їм уже нiхто не дивує, а далi суспiльство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальнi, повноправнi люди. Та вiд того яничар не перестає бути тяжко хворою iстотою, страждання якої вдається хiба що притупити наркотиками, розвагами та iншими втiхами загальної деградацiї.
Патогенез
Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела цi два твердження в одну систему рiвнянь, i вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку вiд страждань, слабка людина вiдкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростiше зробити це – перейти на бiк противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частiше й не пiдозрює) про iснування пiдсвiдомостi. Яничар, коли перейде в табiр ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рiдної культури нiкуди не дiвся – це частина його душi, та ще й значно багатша й потужнiша, нiж свiдомiсть. Слабкiсть (але й пiдступна сила) цiєї пiдводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомiтною, нiколи не усвiдомлюється до кiнця. Та йде час, i пiд тиском реальних обставин з пiдсвiдомостi, з найглибших глибин душi яничара починають зринати й обзиватися до нього якiсь неяснi, незрозумiлi потреби, почуття, мрiї, образи, спогади, бажання, мелодiї, сни… Вiн нiчого вдiяти з ними не може, бо вони непiдвладнi логiчному осмисленню, аналiзу й запереченню; вони просто є. І допiкають. А дiйшовши чiткого усвiдомлення, входять у непримиренну суперечнiсть iз усталеним ладом душi, з наявною свiдомiстю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.
Боротьба, вiд якої тiкав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнiшнього свiту у внутрiшнiй. Суб’єкти цiєї боротьби – двi етнiчнi культури; як природнi компоненти етноценозу, вони аналогiчнi видам у бiоценозi i, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змiшувати й перебовтувати їх, але й у суспензiї вони залишаються кожна собою i за стабiльних умов роздiляються. Мiжкультурний покруч (тобто, iндивiд, в якому вже закiнчилася боротьба двох рiзних культурних природ i утворилася якась стiйка сумiш) – явище таке ж неймовiрне, як i покруч мiжвидовий, i таке ж безплiдне й безперспективне. Хоча хто його знає… он же iснують чудовi робочi створiння – мули, що силою й витривалiстю значно перевершують i осла, й коня! От якби ще й розумом…
Клiнiчна картина
Конфлiкт, боротьба мiж двома культурами, тобто мiж свiдомою й несвiдомою частинами душi яничара, викликає в ньому специфiчну муку, «ломку», тим страшнiшу, чим сильнiшi цi два «противники». Ломка, в свою чергу, породжує позiрно алогiчнi форми поведiнки – жорстокiсть, агресивнiсть, авантюризм, саморуйнування, цинiзм, фаталiзм або й просто втечу в якесь традицiйне божевiлля.
Немає з чим порiвняти пекло в душi справжнього яничара, свiдомо, iнтелектуально переконаного в своєму виборi: вiн має скiльки завгодно аргументiв на користь переходу в стан ворога, та все одно йому щось муляє, щось пече, i пече тим страшнiше, чим бiльше первинного українського залишилося в його душi. Якщо вiн не бачить повороту назад, то йому залишається одне – витiснити з свiдомостi всi тi «атавiзми». Для цього, чи через це, вiн мусить зненавидiти все, що з ними пов’язане, – а це дуже багато! Починається жорстока внутрiшня вiйна, часто на все життя. Звiсно, вона вихлюпується на зовнiшнiй свiт, у першу чергу на головну причину страждань яничара – зраджених ним носiїв його первинної, рiдної культури; вiн шукає способiв навернути їх на свiй шлях; вiн знаходить однодумцiв, знаходить «сенс життя», вiн може отримати безлiч перемог (наприклад, розстрiляти сотнi бандерiвцiв i знедолити тисячi їхнiх нащадкiв), але не може видужати, бо внутрiшнiй конфлiкт залишається й загострюється.
Деякi яничари присвячують усе життя iнтелектуальному самовиправданню. Та найчастiше для полегшення своїх мук яничар знаходить рiзноманiтнi засоби притлумлення власної свiдомостi: вiн може замiнити або заглушити свою хворобу iншою – розпустою, кар’єризмом, боротьбою за владу, релiгiйним блюзнiрством – це буде обмiн шила на швайку; а вже що найлегше, то це просто уникати знання – ось чому найкращi яничари самi неосвiченi i так пильно пiдтримують масову неосвiченiсть населення.
Найзатишнiше почувається, зрозумiло, масове яничарство. Як i будь-яка масова психiчна хвороба, воно знаходить або створює собi колективну систему виправдання й захисту, iлюзiю своєї природностi й законностi (пор. товариства анонiмних алкоголiкiв, асоцiацiї сексуальних меншин, релiгiйнi секти i т. iн.). Маємо й приклади цiлих держав-яничарiв – скажiмо, Росiйську iмперiю: «нормальний» росiянин не може позбутися нi своєї очевидної культурної приналежностi до слов’ян i до Європи взагалi, анi своєї темної пiдсвiдомостi азiйського кочiвника-загарбника. Називає себе народом-воїном, але без горiлки вже давно не воює. Агресивний, безжалiсний, iстеричний. Не зважаючи на очевиднi патологiчнi ознаки, почувається майже самовпевнено – саме завдяки тому, що патологiя носить масовий характер, реалiзуючись, зрештою, в державнiй полiтицi. Щоб переконатись у цьому, досить придивитися до чеченської вiйни.
Недалеко вiд Росiї втекла й Україна, бо з ким поведешся, од того наберешся. Але видимiсть тотальної перемоги росiйської культури, як це вже не раз бувало, залишається видимiстю. Схрещення не вiдбувається, вiдбувається лише потужне пригноблення однiєї сили iншою. Часом здається, що сила силу ломить i українська культура приречена. Та це телевiзiйна iлюзiя людей, котрi нiколи не заглядали в саму глибину етнiчної культури i не пiдозрюють про пiдводну частину айсберга.
Дiагностика
Яскравими, хоча й не дуже певними ознаками яничарства є згаданi вище форми алогiчної поведiнки; але їх слiд розглядати лише як орiєнтовнi, бо вони можуть бути викликанi й зовсiм iншими причинами. Значно надiйнiшим симптомом є глибинна вiдраза до освiти («Вiк живи, вiк учись – i дураком умрешь»), особливо коли вона спостерiгається на тлi нормальної або й пiдвищеної загальної бiологiчної активностi. У кожному разi остаточний дiагноз можна поставити лише по ретельному аналiзу взаємодiї свiдомого й пiдсвiдомого у психiцi iндивiда.
Дiагностика та лiкування яничарства, як і бiльшостi масових психiчних хвороб, не тiльки не розробленi, але навiть не усвiдомлюються як суспiльна проблема. Може, це було б i не страшно, якби не тяжкi соцiальнi наслiдки яничарства.
Тут доречно зауважити, що сила-силенна фiзичних хвороб не пiддаються лiкуванню саме тому, що вони є симптомами або прямими наслiдками хвороб психiчних, особливо масових i тому не визнаних. Виявити, якi саме фiзичнi хвороби породжує яничарство – велика й непочата проблема серйозної медицини.
Якщо в очах українця сексуальнi збочення є самоочевидною хворобою, бо вони для нього не характернi й протиприроднi, то для окремих дуже вже цивiлiзованих народiв це нiякi не збочення й не хвороби, а спосiб життя так званих сексуальних меншин, що їх цi народи не тiльки терплять, але й забезпечують усіма правами й захистом.
Так самiсiнько, якщо для француза чи датчанина яничарство є рiдкiсною й огидною
душевною патологiєю, то для гомо совєтiкуса це нормальна форма iснування, освячена вiками, прикладами пращурiв i прекрасно розбудованими iнституцiями. У нас нiкому й у голову не прийде, що Соломiя Крушельницька була типовим яничаром (чи ж одна вона так вірно служила чужiй європейськiй культурi!), а Миколу Гоголя згадують скорiш вiд заздростi на велич росiйської лiтератури i малюють як сирiтку безборонного, що його переманили й переiнакшили клятi москалi.
Яничарство рiдко набуває чiтких однозначних форм.
Ускладнюється дiагностика ще й тим, що надто часто яничарством здається несвiдомий перехiд на бiк ворога, а то й узагалi просто бiологiчне походження. Пушкiн не був яничаром, бо в його пiдсвiдомостi не було жодних залишкiв жодної семiтської чи ефiопської культури. Це був чистий, стовiдсотковий, дуже гармонiйний росiянин – наскiльки взагалi може бути гармонiйною росiйська душа, – i загинув вiн аж нiяк не вiд яничарських комплексiв; скорiш там можна запiдозрити патологiю мiжрасового покруча, але то зовсiм iнша проблема.
Не можна вважати яничаром i українця, який вирiс, наприклад, у росiйському культурному середовищi, – навiть якщо вiн усвiдомлює своє українське походження i думає, що щось знає про українську культуру. Нiчого він про неї не знає, державна система освiти забезпечила йому глибоку темряву в цьому питаннi, ба навiть спокiйне наївне переконання, що такої культури не iснує. Такий «українець» – цiлком здорова iстота i, до речi, завдяки своєму душевному здоров’ю, не переживає звiрячої ненавистi до української культури, коли раптом виявляє її iснування. Він не мучиться, це нормальна людина iншої нацiї, хоча й українського походження. Вiн, правда, може тимчасово захворiти яничарством – якщо йому почнуть розказувати, хто вiн такий, збудять цiкавiсть до власного походження, примусять справдi вивчити, взяти до душi вагому частину української iсторiї, релiгiї, мистецтва, звичаїв – словом, культури. Тодi зiткнення двох культур у його душi неминуче, i клiнiчно це еквiвалентно яничарству, тiльки з протилежним знаком. Таке явище зараз спостерiгається часто, але це не справжня хронiчна хвороба, бо проходить на свiдомому рiвнi, а отже закiнчується свiдомим i вільним вибором – тобто видужанням.
Найчисленнiший, найскладнiший для дiагностики i найтяжчий для лiкування контингент становлять мiжкультурнi покручi (не плутати з бiологiчними, мiжрасовими покручами). В їхнiх душах є i яничарство, i здоровий, усвiдомлений компонент кожної з культур, i, звичайно ж, дуже мало бажання розбиратися в цьому складному калейдоскопi. Та й навiщо. Розбиратися важко й боляче. Нехай уже так якось. Так якось цi люди й живуть – як тi жаби в пiдiгрiтiй водi, в’ялi, безпомiчнi й культурно безплiднi. Справжнього схрещення культур не буває, i душа яничара завжди схожа на посудину, в якiй перебовтанi двi субстанцiї різної природи. Навiть при наявностi потужного iнтелекту, здатного вмiстити та впорядкувати дві рiзнi культури (ой, яке ж це рiдкiсне явище…), перед яничаром постають нерозв’язнi проблеми самоiдентифiкацiї, виховання власних дiтей та багато iнших.
Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва. Пiдкреслюю, мiжкультурнi покручi – це не тiльки i не стiльки дiти змiшаних шлюбiв; це передусiм дiти штучно змiшаних, загнаних в один хлiв етнiчних культур.
Лiкування й прогноз
Сама собою яничарська хвороба не така вже й страшна: якщо вона не дiйшла найвищої, незворотної стадiї (що трапляється досить рiдко), то покруча можна вилiкувати освiтою, апелюючи при цьому до автентичних глибин його душi. Тiльки повне й несилуване усвiдомлення тих глибин вiдкриває йому дорогу до вiльного вибору, а значить i до одужання.
Потужний i яскравий ефект дає шокова терапiя (наприклад, переляк), але результати її нетривкi й ненадiйнi, а рецидиви хвороби тяжкi. Переконливий приклад – еволюцiя нашої полiтичної номенклатури за останнi пiвтора десятка рокiв.
Зрозумiло, що серйозне лiкування не може бути нi швидким, нi простим, навiть у тому разi, коли освiта забезпечена. Але фактично освiта не забезпечена, а масовий характер покруцтва породжує пiдсвiдому впевненiсть, що вона й не потрiбна. Неосвiченi, неграмотнi й незлiченнi яничари-покручi створюють дику антисанiтарiю в культурi, тобто всi передумови для ще серйознiших психiчних епiдемiй, що роз’їдають духовну структуру суспiльства.
Чим далi заходить цей процес, тим стiйкiшим i незворотнiшим вiн стає, бо опiр покруча освiтi прямо пропорцiйний його заяничаренню. Разом iз тим, послiдовне i все глибше заяничарення нiколи не веде до видужання, бо первiсний багаж пiдсвiдомостi не пiдлягає вилученню. Небажання вчитися, небажання знати – закономiрна психiчна реакцiя на непримиренний внутрiшнiй конфлiкт.
Цей показник – опiр освiтi – може бути критерiєм доцiльностi лiкування. Сильний опiр не означає невилiковностi, але вказує на нерентабельнiсть масового лiкування. І якщо йдеться про суспiльний ресурс освiтянських сил, то краще спрямувати його на перспективнiший людський матерiал, який потiм мiг би утворити лiкувальне середовище для тяжко хворих.
Таким перспективнiшим матерiалом є дiти. Свiдоме й розумне виховання дитини забезпечує достатнiй iмунiтет проти яничарства, але до такого виховання суспiльство сьогоднi не здатне. Якщо й трапляється розумне виховання дiтей, то не стiльки завдяки свiдомостi вихователiв, скiльки силою iнерцiї давньої, традицiйної, налагодженої до автоматизму етнічної педагогiки. Втрата, точнiше, невжиток народом своєї культури спричинює, серед інших деградацiй, i байдужiсть до виховання та освiти дiтей. Безпритульних дiтей сьогоднi значно бiльше, нiж ми бачимо; мiльйони батькiв, вдягнувши й нагодувавши дитину, виганяють її з хати – здають у тюрму пiд назвою «школа»; а багатьом цього не досить, i вони ту дитину ще засилають у рiзнi гуртки, секцiї, студiї, курси – куди завгодно, аби воно на головi не сидiло. А там – у школi, гуртку i т. д. – на дитину вже чекають не дочекаються професiонали, якi люблять її ще палкiше, нiж батьки… Дітям справдi немає куди притулитися. Безпритульнi. Неосвiченi, привченi до брехнi й не привченi до роботи, хiба ж не пiдуть вони в яничари?
Нашi старшокласники у величезнiй масi своїй на диво страшнi: вiд них фактично немає жодної користi, жодного продукту, якщо не рахувати слину, жуйку й недопалки по всьому шкiльному подвiр’ї та матюки, вiд яких повітря гiркне; вони нiколи нiчого путнього не зроблять за власним бажанням – тiльки з-пiд палицi; вони нi на що не годяться, крiм як на гарматне м’ясо та на гареми для передових арабських країн. Чому нiхто не кричить, не плаче, не шукає порятунку?
Звикли.
Усвiдомлення масштабiв руїни виховної та освiтньої культури має стати першочерговим духовним подвигом українцiв, бо без цього – найважчого – кроку не буде дороги нагору.
Висновки
Епоха iмперiй, колонiй, прямих брутальних загарбань доходить кiнця. Це не означає, що не буде бiльше грабунку, визиску, паразитизму. Навпаки, християнська цивiлiзацiя досягла таки того рубежу, коли дармоїдiв стало бiльше, нiж виробникiв, i комусь треба буде їх годувати, бо працювати вони не хочуть, не вмiють i не будуть. Вони прекрасно засвоюють принципи демократiї, а тому не вимруть нi від голоду, нi вiд сорому. Зупинити їх розмноження неможливо, а вбивати негуманно.
Це означає, що свiт мусить переходити до воєн безкровного типу. Починається така собі гуманна епоха глобального соцiалiзму, коли народи пiдiгрiватимуть i пiдсмажуватимуть однi одних на повiльному вогнi – щоб, не дай Боже, не проливати кров людську…
Якi шанси України у цьому грядущому всесвiтньому соцзмаганнi?
Дуже високi шанси:
1. Ми ще й досi не втратили того розуму й таланту, який формувався протягом кількох тисяч рокiв напруженої й рiзноманiтної працi, що її вимагала наша земля.
2. Ми одержали грандiозний досвiд виживання – лицемiрства, тихої наполегливостi, пристосування до нестерпних умов. (дуже хуйова мода: ред.)
3. Нас перестали вiдстрiлювати, механiчно й масово знищувати. І, схоже, це вже не повернеться???
4. Ми маємо – юридично – територiю й державу. (по факту окуповані! :ред.)
Як реалiзувати цi шанси?
Передовсiм – здихатися найтяжчої масової психiчної хвороби – яничарства. Тобто, усвiдомити й вирiшити проблему національної освiти. Тобто, розiрвати зачароване коло – а iнакше не буває. Лише пiсля цього можна буде всерйоз говорити про феномен українства i свiтову мiсiю української культури. Говорити можна й тепер, та немає кому слухати.
Василь Триліс

ПМ: Дуже здається на те, що написано було то ще забагато до 2010 року, не те що до 13/14-го… але слушна думка є в тексті, хоча постфактум… мабуть це вже не так і актуально, але в ретроспективі цікаво.


Дама с Тигипко

Сегодня утром на "5 канале" Виктория Тигипко выступила в качестве президента Одесского международного кинофестиваля, стартующего в середине июля. Она анонсировала мастер-классы от метров кино, которые будут сопровождать фестиваль. Если бы жена вице-премьера Сергея Тигипко сама дала мастер-класс, поверьте, мало бы никому не показалось.
Деньги не пахнут


Вита Лопатецкая с раннего детства была совершенно уверенной девчонкой, заводной и весёлой. Жила в малюсенькой однокомнатной квартире на Березняках в Киеве, с золотой медалью закончила СШ № 191, отличалась недетской целеустремлённостью, большими способностями и особой жизнерадостностью. Умела быть душой компании, играя на гитаре. Это был ребёнок с амбициями: быть лучшей! И всем доказать, что в жизни всего добьётся только сама, без помощи папы и мамы. Но без помощи все же не получилось. По некоторым данным, отец Виктории контролировал рынок биотуалетов. Она тоже участвовала в семейном бизнесе, а деньги, по меткому замечанию римского императора Веспасиана, не пахнут.
Бизнес-карьера

Основной миф, активно поддерживаемый самой Лопатецкой, — в бизнесе она себя сделала сама. "Мой первый бизнес-опыт начался с итальянской компании, с представителями которой я познакомилась на выставке в 16 лет, работая переводчиком. Они предложили мне представлять их интересы в Украине. Так я начала заниматься системами безопасности", — рассказывала она в интервью украинским журналистам.
Ну а бизнесвумен (и миллионером в 25 лет) она стала благодаря знакомству с тогдашним министром транспорта Георгием Кирпой. Неизвестно за какие заслуги, Кирпа сделал Лопатецкой предложение — поставлять по госзаказу стиральные машинки для прачечных железной дороги.
Тогда практически любой околожелезнодорожный бизнес строился, мягко говоря, по не очень прозрачным схемам.
По данным Генпрокуратуры, только в 2004 году из-за финансовых махинаций вокруг "Укрзалізниці" у государства через подставные фирмы украли 299 100 000 гривен. Эти цифры приведены в ответе Генпрокуратуры на запрос одного из народных депутатов.
В начале 2005 года министр транспорта Георгий Кирпа погиб. Сколько бизнес-карьер спасла эта смерть, можно только догадываться.

Загадочная встреча

С Тигипко Лопатецкую, по слухам, познакомил Леонид Юрушев — совладелец российского "Альфа-Банка" и бывший основной собственник банка "Форум".
Знакомство состоялось по традиционной схеме — якобы случайная встреча на мальчишнике в бане. Однако злые языки утверждают, что знакомство было тщательно спланированным. Якобы "операция по внедрению" стала хитроумным ответным ходом Юрушева, которого группа "Приват" незадолго до этого вынудила продать акции Кременчугского сталелитейного завода.
Надо сказать, что новая женщина Сергея Леонидовича вызвала опасения у его близких соратников. В частности, неизменная личная секретарша, надежная помощница и член семейной команды (ещё со времен днепропетровского этапа деятельности Тигипко) пыталась донести имеющуюся в её распоряжении информацию, что "случайная встреча" — не что иное, как хитрая комбинация недоброжелателей. Безуспешно.
Среди своих многочисленных откровений в интернете г-н Тигипко весьма трогательно сообщает электорату историю ухода от первой жены. Кризис, мол, переходного возраста, приблизительно после сорока появляется гигантский комплекс… "Не потому, что первая жена была плохой, а жизнь не удалась. Нет, всё у нас было хорошо. Но это чувство после сорока — как, уже всё?! Вот это и есть моя жизнь? Больше ничего не будет? — толкает мужчин на разрушение того, что есть, и создание нового". "И я могу сказать, что такие ожидания оправдываются… рядом другая женщина, ты переживаешь новые эмоции…".
Как метко заметила гениальная Фаина Раневская, "оптимизм — это недостаток информации".
Кривая семейного бизнеса

В 2005 году Сергей Тигипко начинает вкладывать деньги в непрофильные для себя сферы, создавая совместный бизнес с новой спутницей жизни, бизнесвумен Викторией Лопатецкой.
Во всех интервью — как журналу "Публичные люди", так и телепередаче "Светская жизнь" — г-жа Лопатецкая-Тигипко подчёркивает, что у неё своя территория, и она никак не пересекается с бизнесом супруга. Но это не соответствует действительности.
Пристальное изучение учредительных документов показывает, что именно инвестиции в бизнес новой спутницы жизни подорвали финансовую устойчивость Тигипко ещё до кризиса.
На момент их знакомства у Виктории Лопатецкой было несколько предприятий, в том числе и обанкротившаяся "Техносила". Ныне она представляется как собственница крупнейшего завода по производству CD и DVD-дисков "Медиа парк", производственные мощности которого позволяют тиражировать более 2,5 млн дисков в месяц.
Предприятие создано в 2004 году. На момент регистрации у него было два учредителя: ООО "Вектор-Вега" (его доля перешла к Лопатецкой) и ЗАО "ТЕКО-ДНIПРОМЕТИЗ". Последнее — и это общеизвестно — принадлежало Сергею Тигипко. Таким образом, якобы самостоятельный бизнес жены на самом деле создан на деньги мужа.
Следующий прокол связан с недвижимостью. Фирма, несколько раз менявшая название и остановившаяся на "Гудвіл-груп", появилась в середине 2007 года. Это одна из компаний, куда была вложена выручка от продажи банка. Соучредителем фирмы выступило одно физлицо — Виктория Лопатецкая — и одно юрлицо — "ТАС-Інвестбуд".
На тот момент инвестиции в недвижимость казались весьма надежными вложениями. Когда наступил кризис, стало ясно — эта часть инвестиций закопана в песок.
Дальше — больше. В 2007 году в газете "Экономические известия", в то время принадлежащей Сергею Тигипко, появляется информация, что он намерен инвестировать часть средств, полученных от продажи банковского холдинга "ТАС", в развитие сети общественного питания под собственным брендом. Об этом рассказал один из приближенных к г-ну Тигипко менеджеров.
"Насколько мне известно, планы достаточно серьёзные, и Сергей Леонидович готовится вкладывать в этот бизнес значительные средства", — отметил он.
Сергей Тигипко официальные комментарии не предоставил, отделавшись фразой: "Пока рано что-то рассказывать".
По нашей информации, деньги были вложены, но проект так и не вышел на стадию финальной реализации. То есть его тоже смело можно списывать.

Политпроект "Сделай сам"

На последних президентских выборах Виктория активно участвовала в избирательной кампании своего мужа. Насколько велик её взнос в результат — вопрос, но финансирование избирательной кампании Сергея Тигипко осуществлялось только через Викторию Лопатецкую. Любопытна неофициальная характеристика Лопатецкой, которую она получила от сотрудников избирательного штаба: "Умеет ловить мышей и умеет торговаться".
В настоящее время, по информации из штаба, она фактически единолично руководит партийным проектом Сергея Тигипко, подмяв под себя не только финансовую, но и организационную сторону.
Дилетантство становится фирменной, отличительной чертой украинской политики. Никому из успешных украинских бизнесменов и чиновников, прошедших жестокий отбор в девяностые и жёсткий в двухтысячные годы, даже в голову не приходит заниматься самолечением. Или лично пилотировать самолёт. Или сесть за рояль в зале консерватории. Будучи вполне разумными людьми, они лечатся у врачей, летают с пилотами и на концертах слушают звезд.
Как только дело доходит до политики, мы с изумлением наблюдаем, как очень и очень серьёзные люди превращаются… как бы помягче выразиться… в объект для насмешек.
Но семейный бизнес берёт своё…
30.06.2010
iReader



Комсомольський злодій в законі вартий серіалу Х-файли | Сергій Тігіпко

Сергій Тігіпко: комсомольський олігарх замітає сліди

Сергій Тігіпко
Сергій Тігіпко

Ця людина страшенно не любить платити за рахунками, навіть якщо вони копійчані на тлі його величезного стану. Але ще більше він не любить розкривати секрети свого феноменального успіху, а замість цього розповідає про себе журналістам казки. Успішний бізнесмен при будь-якій владі, Сергій Тігіпко навіть сьогодні примудряється виводити з України на Кіпр свої капітали, не побоюючись ні суспільного розголосу, ні оголошеної урядом антиоффшор-компанії.
"Помилки" метрики
Офіційно вважається, що Сергій Леонідович Тігіпко народився 13 лютого 1960 року в селищі Драгонєшти Лазовского (тепер Синжерейський) району Молдавської РСР, в сім'ї завідувача пасікою і медсестри місцевої лікарні. Сергій - другий син, однак про його старшого брата Валерії та молодшому Олександрі практично нічого не відомо. Але вже перший день його життя ознаменувався непорозумінням: за словами самого Тігіпка, він народився в ніч на 14 лютого, але вранці під час перезміни лікарі щось наплутали, і в документах записали 13-е. Помилку чомусь виправляти не стали, і тому він святкує свій день народження двічі: офіційно 13 лютого, приймаючи вітання від колег і підлеглих, а потім 14 лютого в колі рідних. Вельми дивна історія, враховуючи, що його мама Юлія Тігіпко все-таки була працівником цієї лікарні!
Друга неточність пов'язана з місцем його народження. Насправді сімейство Тігіпко жило в маленькому селі Миколаївка, що знаходиться в парі кілометрів від Драгонєшти. Воно було засноване в 1902 переселенцями з Вінниччини, в числі яких був і його дід Сазон Тігіпко. Тому вельми поширені припущення про те, що Сергій Тігіпко є молдаванином (або молдавським євреєм) нічим не підтверджуються. По крайней мере, так стверджує його біографія, відредагована в 2008-2010 році перед президентськими виборами, на яких Тігіпко виставляв свою кандидатуру. До того дуже не публічний, він сам зайнявся уточненням свого минулого перед ЗМІ, щоб журналісти не стали копатися в ньому за власною ініціативою.
Сазон Тігіпко і його сімейство
Сазон Тігіпко і його сімейство
А ось прізвище «Тігіпко» нібито походить від якогось суржикового вираження «тигипнути», що в перекладі нібито означає «огортає по голові». Так це чи ні, але філологи лише розводять руками, нічого не знаючи ні про яке «тигипнути».
У 1970 році відбулася ще одна дивна історія. Його батько Леонід Тігіпко - той, що завідував пасікою, вмирає чи то від гострого апендициту (версія сусідів), то чи від проривної виразки шлунка (версія Сергія Тігіпка). Їх односельці пізніше розповідали, що просто не розуміють, як це могло статися. Адже його дружина Юлія не просто була медсестрою Драгонештской лікарні, будинки в Миколаївці надавала медичну допомогу всім односельцям: до неї ходили, немов до фельдшера. Чому вона не звернула уваги на хворого чоловіка, і чому не змогла організувати його перевезення і термінову операцію, залишилося невідомим. Після цього вона з дітьми покинула Драгонєшти, продавши будинок, і переїхати на околицю Кишинева, в якому у неї жили родичі. Влаштувалася медсестрою в міську лікарню, знімала квартиру в старому будинку недалеко від міського звалища, де Сергій Тігіпко провів подальші сім років свого життя.
У 1977 році, після другого заміжжя Юлії Тігіпко, їх сім'я розлетілася. Вона з молодшим сином Олександром переїхала до Одеси, а ось Сергій поїхав поступати в Дніпропетровський металургійний інститут. Пізніше ходили чутки, що такий вибір місця навчання був не випадковим: нібито вітчим Сергія Тігіпка свого часу працював в Дніпропетровському міськкомі КПУ.
Тігіпко в молодості
Танці і танки
В інституті Сергій Тігіпко виділити не круглої успішністю, а великий громадською активністю, до третього курсу ставши членом вузівських комітету комсомолу. Але замість того, щоб морочити товаришам голови ідеями онанізму (марксизму-ленінізму), Тігіпко використовував свою посаду в практичних інтересах: організував відкриття студентського диско-клуба (дискотеки), ставши його «керуючим». Незабаром до сцени з підсилювачами і реве колонками додався невеликий кафетерій, в якому можна було купити не тільки «лимонад», а й дефіцитне «пепсі».
Подібні клуби в той час були не просто мега-популярним місцем молодіжної тусовки, а й залучали «бомонд», неформалів, фарцовщиків, інших “цікавих і корисних” людей. Одним із завсідників тігіпкінского дискоклуба став першокурсник того ж Дніпропетровського металургійного Ігор Коломойський, дуже швидко зблизився з Сергієм. Так вперше зустрілися майбутні стратегічні бізнес-партнери, яких об'єднав спільний інтерес зовсім не до музики.
У 1982 році, після закінчення інституту, Сергій Тігіпко виявляється в армії. Його офіційна автобіографія говорить, що він служив під Новомосковськом в танкових частинах на посаді замкомроти по Техчастині, а заодно ставши комсоргом полку. Стверджується також, що Тігіпко пішов у армію добровільно, нібито за офіцерської зарплатою - а то на заводі молодим інженерам платили мало. Тим часом є інша інформація: його просто закликали після інституту лейтенантом «дволітків», яких тоді гребли в Радянську Армії через брак кадрових «лейтьох». Акцент на його військову службу бравим танкістом робився на противагу не служившому в армії (з відомих причин) Віктору Януковичу. І хоча тоді на публіку витягали людей, що представляються його колишніми однокурсниками і товаришами по службі, що розповідають яким працьовитим, активним і чуйною людиною був молодий Тігіпко, вони часто плуталися в своїх «свідченнях».
Питання викликають і фотографії з «армійського альбому» Сергія Тігіпка, які він тоді він сам виклав в інтернеті. Справа в тому, що там він чомусь одягнений в стару польову форму (гімнастерка і шаровари) зразка 1946-68 років, яка на час його служби була давно списана і її вже не видавали навіть “зцапаним” на перепідготовку «партизанам». Танкісти ж тоді носили комбінезони зразка 1970 року народження, з погонами іншої форми і знаком роду військ над правим клапаном нагрудної кишені.

Сергій Тігіпко (ліворуч) і радянські танкісти 80-х (праворуч)
Дніпропетровський клан і золото партії
Демобілізувався з армії в 1984 році Сергій Тігіпко влаштувався на досить скромну посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму. Заодно, вже звично, він стає комсоргом цього технікуму. Але через два роки Тігіпко кидає безперспективна викладання, і переходить на основну роботу в Дніпропетровський обком ЛКСМУ, стрибнувши одразу в крісло другого секретаря. Для тих, хто не пам'ятає: тоді другі секретарі комітетів партії і комсомолу також були завідувачами відділу агітації і пропаганди. Таким чином, під керуванням Сергія Тігіпка перебувала вся система промивання мізків молоді Дніпропетровщини в період початку «перебудови», коли влада в останній раз намагалася повернути інтерес населення до цінностей радянської ідеології.
У жовтні 1989 року Тігіпко піднімається до першого секретаря Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, а крісло заввідділу агітації передає іншому палкому комсомольцю - Олександру Турчинову ( докладніше про нього читайте в статті Олександр Турчинов. Скелети в шафі «кривавого пастора» Україн и ).
Кінець 80-х був золотим Часом  для комсомольських лідерів, масово відкривають всілякі «молодіжні кооперативи» і курирували будівництва МЖК. У своїй роботі вони тісно співпрацювали з усіма гілками влади (партійної, державної та господарської), знайомилися з багатьма початківцями «кооператорами». Так складався впливовий «дніпропетровський клан», пізніше розколовся на конкуруючі угрупування. І Сергій Тігіпко, не просто займав керівне крісло першого секретаря обкому ЛКСМУ, а й розпоряджався «комсомольської касою», грав у цих процесах одну з головних ролей.
Тігіпко зблизився з тодішнім головою Дніпропетровської облради Павлом Лазаренко, першим секретарем обкому КПУ Миколою Омельченко, головою міськвиконкому Володимиром Яцубою і його заступником Валерієм Пустовойтенком. Ще в 1988 році через свого колегу, керівника відділу партійно-ідеологічної роботи Кіровського райвиконкому Геннадія Тимошенко, Тігіпко знайомиться з його сином Олександром та невісткою Юлією Тимошенко, яким незабаром допомагає відкрити мережу відеосалонів, а потім молодіжний центр «Термінал». Однак згодом, «уточнюючи» свою біографію перед виборами 2010 року, Тігіпко заперечив цю співпрацю, запевняючи, що вперше зустрівся з Юлією Володимирівною лише в 90-х суто в формальній обстановці.
Через численних «кооператорів», які працювали з найбільшим підприємством міста «Південмаш», Тігіпко вийшов на пряме знайомство з його директором Леонідом Кучмою. Подальші ділові контакти звели його з Віктором Пінчуком ( докладніше про нього читайте в статті Віктор Пінчук: найбагатший зять України ), ще в 1990 році відкрив свою фірму «Інтерпайп». Але найбільш тісними стали зв'язку Сергія Тігіпка з його давнім знайомим Ігорем Коломойським, на той час став активним бізнесменом, які займаються ввезенням і продажем імпорту: оргтехніки, ширвжитку та ін.
Успішна кар'єра першого секретаря обірвалася після ГКЧП і скасування партійно-комсомольських органів. У жовтні 1991 року Сергій Тігіпко, який не має ніякого економічного освіти, перекваліфікувався в банкіри - ставши заступником голови правління комерційного банку «Дніпро». Подейкували, що в цей банк були злиті «каси» Дніпропетровських обкомів КПУ та ЛКСМУ, а також активи залежних від них «малих підприємств». Подібні банки восени-взимку 1991 року створювалися у всій Україні, в кожній області, і цілком ймовірно, що саме в них і пішло зникле «золото партії».
Комбінації групи «Приват»
На початку 1992 року банк «Дніпро» струсонули внутрішні чвари його співвласників. Сергій Тігіпко залишає його, після чого відразу ж зустрівся з Леонідом Милославським - сином дніпропетровського «цеховика» Аркадія Милославського, з яким він познайомився через спільного знайомого Ігоря Коломойського. Тігіпко запропонував Милославському відкрити власний банк, а не користуватися послугами чужих. Той загорівся ідеєю, яку підтримали інші партнери Коломойського - Геннадій Боголюбов ( докладніше про нього чітайе в статті Геннадій Боголюбов: про що мовчить друга половинка «Привату» ? ) І Олексій Мартинов, але от тільки не він сам. Коломойський упирався і торгувався, заявляючи, що не бачить сенсу витрачати гроші на власний банк, поки Тігіпко і Милославський не запропонували йому компроміс: внесені в статутний капітал банку гроші тут же повернуться йому у вигляді кредиту. Так 19 березня 1992 був заснований «Приватбанк», головою правління якого і став Сергій Тігіпко.
Про особисті вкладеннях Тігіпко в статутний капітал в «Приватбанк» не повідомлялось нічого конкретного. Спочатку вважалося, що це «банк чотирьох»: Милославського, Коломойського, Боголюбова і Мартинова, яким нібито належало по 25% акцій. Однак одним із співзасновників банку була фірма «Віст ЛТД», пізніше засвітилася в активах Тігіпко. У 2001 році з'явилася інформація, що Тігіпко продав Коломойському свою частку акцій «Приватбанку» - тобто він таки був його співвласником, але потім вийшов зі справи. Але в будь-якому випадку за час керівництва Тігіпко «Приватбанком» (1992-97) склад його власників змінився. У 1997 році в Австрії нібито від серцевого нападу помер Леонід Милославський, чиї акції дісталися його дочки Маріанни. Через кілька років стало відомо, що частка акція Маріанни Милославської становить лише трохи більше 3%, а частка Мартинова «скукожілась» до 1,23%. Таким чином, «Приватбанк» став власністю двох давніх партнерів: Коломойського і Боголюбова, в яких зосередилися приблизно по 40% (точна цифра змінювалася від року до року) акцій банку.
Але зв'язку Тігіпко були набагато ширше групи «Приват». Коли в 1994 році його давній знайомий Леонід Кучма був обраний президентом, то він дарував Сергію Тігіпку почесний титул позаштатного консультанта з питань монетарної політики. У 1995-97 роках в економічному департаменті «Приватбанку» працювала випускниця Дніпропетровського державного університету Олена Кучма, влаштована туди Сергієм Тігіпком. І так вийшло, що в 1997 році Олена зблизилася з ще одним близьким знайомим Тігіпко - початківцям олігархом Віктором Пінчуком, який став потім її чоловіком (після розлучення з Ігорем Франчуком - мажором і «хлюпиком» - сином кримського комуністичного функціонера, прем'єра і голови Радміну АР Крим Анатолія Франчука в 1992-98 рр, який контролював Чорноморнафтогаз. до речі, вона залишила прізвище «Франчук» після одруження на Пінчука).
Настільки корисні знайомства допомогли Тігіпко захистити інтереси групи «Приват» в 1994-97 р.р. від невгамовних апетитів Дніпропетровського губернатора (1992-1996), а потім українського прем'єра (травень 1996 - липень 1997) Павла Лазаренка, який вимагав собі частку в капіталах «Привату». Коли вимоги Лазаренко виходили за рамки здорового глузду, Тігіпко апелював до Кучми - що внесло свою лепту в розкол дніпропетровського клану на «кучмівських» і «лазаренківських». У квітні 1997 року Кучма робить хід конем: за порадою Олександра Розумкова, він ставить Тігіпка віце-прем'єром з питань економічних реформ. Призначення банкіра-любителя на цю посаду тоді сильно образило доктора економічних наук Віктора Пинзеника, який займався в 90-х реформами української економіки. Але говорили, що таким чином Кучма приставив Тігіпко до Лазаренка щоб «наглядати» за виходять з-під контролю прем'єром.
Як би там не було, але щойно призначена позбавило Сергія Тігіпка від арешту. У 1997 році в Києві раптом сильно зацікавилися справою про зв'язок «Приватбанку» з латвійськими банками, через які відбувалося відмивання грошей. З Києва до Дніпропетровська вже була послана спеціальна група МВС для «масштабної перевірки» діяльності «Приватбанку» і затримання його керівництва. І це однозначно була ініціатива не президента.
1
Цементний пил в коридорах влади
Скандальна відставка Павла Лазаренка ніяк не позначилася на кар'єрі Сергія Тігіпка: він залишився працювати в уряді ще одного свого давнього знайомого Валерія Пустовойтенка на посаді віце-прем'єра з економічних питань. І одним з його перших «досягнень» став фактично рейдерське захоплення іноземцями найбільшого підприємства цементної промисловості.
Навесні 1997 року в Україні розгортає бурхливу діяльність французька компанія «Lafarge», членом правління якої була Бернадет Ширак - дружина президента Франції Жака Ширака. «Lafarge» активно цікавилася українськими цементними і гіпсовими заводами, проте не бажала платити за них повну вартість. Щось було приватизовано за копійки, а ось з ВАТ «Миколаївцемент» сталася заминка: їм уже володів «Градобанк» - один з найбільших українських банків того часу. І раптом по «Градобанку» б'є оглушливий скандал про махінації з валютними середовищами (дойчмарками), які уряд ФРН виділив для компенсації українським остарбайтерам. Главу «Градобнка» Жердицького заарештували, а до його наступника Ігорю Діденку приходили «делегати» з пропозицією «залагодити проблему» за умови продажу акцій «Миколаївцемент» на умовах «Lafarge». Спроби знайти захист в Києві не увінчалися успіхом: на стороні «Lafarge» виступили Сергій Тігіпко, новий прем'єр Пустовойтенко і, стоячи в тіні, Леонід Кучма. Угода відбулася, хоча «Градобанк» після цього вже не зміг піднятися.
Після Сергій Тігіпко продовжив надавати «Lafarge» всіляке заступництво. За словами екс-глави Фонду Держмайна Валентини Семенюк ( убитої в серпні 2014 року, докладніше про неї читайте в статті «Фатальний» Турбоатом: які таємниці довели Семенюк-Самсоненко до могили ), наслідком це стала приватизація «КИЇВЦЕМЕНТ», «Балаклеяцемента» і ряду інших підприємств галузі. На знак подяки за що Тігіпко був обдарований вищої французької нагородою - орденом Почесного легіону, який він отримав прямо з рук Бернадет Ширак. Писали, що одним орденом не обійшлося: у Франції у Тігіпка нібито з'явився невеликий банк, який пізніше був проданий їм за непотрібністю. Замовкнути в Україні, в Європі ця справа набула широкий скандальний резонанс через роздачу високих нагород «українським корупціонерам». Сам же Тігіпко ніколи не міг до ладу пояснити, за які саме заслуги він став кавалером ордена Почесного легіону: спочатку розповідав про укріплення французько-українських відносинах, потім про демократію і євроінтеграції. Але факт залишається фактом: орден отримав саме він, а не Пустовойтенко або Кучма.
3
Вдалий період тріумвірату Тігіпко-Пустовойтенко-Кучма, який приніс чимало дивідендів і групі «Приват», закінчився в грудні 1999 року з формуванням нового уряду. З Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко у Тігіпка стосунки не склалися відразу, в силу протистоянь інтересів бізнес-груп, інтереси яких вони захищали. З взаємних звинувачень можна було зрозуміти, що мова йшла про перерозподілу паливно-енергетичного ринку України, причому Тігіпко «кришував» інтереси не тільки своїх підприємств і «Привату», а й компаній Григорія Суркіса ( докладніше про нього читайте в статті Григорій Суркіс: як поділити Україна по-братськи  ) і Віктора Медведчука ( докладніше про нього читайте в статті Віктор Медведчук. Кум Путіна на сторожі інтересів РФ в Україні ) 5 липня 2000 року Тігіпко пішов у відставку з поста міністра економіки.
Пізніше, в 2001 році, після загострення відносини Сергія Тігіпка і прем'єра Віктора Ющенка, у Верховній Раді групою депутатів (Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак, Віктор Шишкін) було ініційовано продовження розслідування діяльності Сергія Тігіпка в якості глави «Приватбанку» і віце-прем'єра уряду Пустовойтенка . Зокрема, порушувалося питання про походження величезних сум готівки, які Тігіпко «розкладав» в статутні капітали безлічі компаній.
2
Один на крижині
2000-2001 рік ознаменувалися відходом Тігіпко не тільки з влади, а й зі спільного бізнесу: він покинув групу «Приват». У 2001 році Тігіпко продав свою акцій Коломойському і Боголюбову (не уточнивши кому скільки), а на виручені гроші викупив для себе невеликий столичний банк «Київ-Приват» (колишній банк «Інтелект», куплений «Приватбанком» в 1996 році). Тігіпко перейменував його в «ТАС-Комерцбанк», залучивши до своєї створеної ще в 1998 році групі «ТАС», яка включала в себе страхові компанія і ряд підприємств промисловості: ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», ЗАТ «СК« ТАС », ЗАТ« СК «ТАС-Капітал», ЗАТ «СГ« ТАС », ВАТ« Торговий дім «ТАС», ЗАТ ХК «ТЕКО-Дніпрометиз», ВАТ «Камет-ТАС», ВАТ «Шхуна» і багато інших. З цього моменту він стає олігархом-одинаком, який, втім, не втрачав зв'язків ні з владою, ні з іншими олігархічними угрупуваннями.
А 21 червня 2000 року Тігіпко створив власну партію «Трудова Україна», чия назва було приводом для багатьох жартів і дотепів - з огляду на те, що її власник є мультимільйонером. Тігіпко пробує себе в політиці, намагаючись повернути собі владу не тільки за рахунок зв'язків, не чекаючи призначення, а беручи участь у виборах. Це йому не вдалося до цих пір, зате він регулярно отримував пропозиції на різні посади від політичних сил, до яких набивався в союзники.
Отримати крісло нового прем'єра після відставки Ющенка йому не вдалося: Кучма абсолютно несподівано віддав цей ключовий пост Анатолію Кінаху, а в 2002 році Віктору Януковичу. Проте, в парламентських виборах 2000 року «Трудова Україна» бере участь у складі пропрезидентського боки «За ЄдУ» (рейтинг 11,77%), в списку якого Тігіпко йде під №7. Його підтримка була винагороджена: 17 грудень 2002 року Верховна Рада призначає Сергія Тігіпка головою Національного банку України. При цьому через місяць його заступником став 28-річний Арсеній Яценюк, якого повернули з «кримської посилання»: його кандидатуру лобіював власник банку «Аваль» Олександр Деркач, у якого Яценюк колись працював заступником голови правління.
перемога-на-виборах-2000-року-700x468
В силу своїх давніх тісних зв'язків з Леонідом Кучмою, Тігіпко бачив себе основним кандидатом в його наступники, причому в цьому він мав підтримку президентського зятя Пінчука і глави Адміністрації Медведчука. У жовтні 2003 року Тігіпко навіть поквапився публічно заявити, що буде балотуватися на виборах. Існувала думка, що він спеціально дистанціювався від усіх олігархічних угруповань України, щоб наблизитися до Кучми як не пов'язаного ні з ким, крім нього і Пінчука, «спадкоємця». Однак на той час Кучма вже не міг самостійно протистояти ні тиску з боку угруповання Віктора Ющенка (що має підтримку Заходу), ні натиску «донецьких», на яких зробила ставку Росія. До речі, шанс отримати підтримку Москви Тігіпко втратив в 2003-му, коли виступив проти валютного союзу з РФ. При цьому він не стільки керувався інтересами держави, як намагався підняти свій політичний рейтинг в західних областях країни і побоювався потрапити під прямий вплив Кремля.
Кучма Тігіпко Яценюк
Яке ж було засмучення, коли офіційним наступником був названий Віктор Янукович, а Тігіпко, немов у насмішку, призначили керівником його виборчого штабу. Дотримуючись закону, Тігіпко довелося тимчасово залишити Нацбанк, передавши його в розпорядження Яценюка. Але про його роботі в штабі Януковича після сказали лише одне: Тігіпко зробив все можливе, щоб Віктор Федорович не став президентом України. Втім, говорили і інше: в разі перемоги Януковича, Тігіпко був обіцяний пост глави уряду. Так це чи ні, але в листопаді 2004 Тігіпко буквально втік, зникнувши з політичного горизонту України. А в квітні 2005-го він поступився свою «Трудову Україну» Валерію Коновалюку, фактично віддавши партію в користування регіоналам - негайно присовокупили її до стрімко зростаючої ПР.
Як кинути всіх
У 2005-2008 роках Тігіпко «пішов в депресії» - якщо так можна було назвати його дистанціювання від бурхливих політичних процесів в країні і зосередження на управлінні своєю імперією «ТАС». При цьому він захоплено прокручував якусь одному йому відому хитру схему. Одним із прикладів цього є історія про те, як Сергій Леонідович свої банки шведам продавав.
У 2005 році у Сергія Тігіпка було три банки: «ТАС-Комерцбанк», «ТАС-Інвестбанк» і «ТАС-Бізнесбанк» (колишній «Муніципальний»). В цей час, після оголошення Віктором Ющенком курс на євроінтеграцію і відкриття економіки для Заходу, європейські партнери раптом сильно зацікавилися українськими банками. Почали відбуватися дуже цікаві угоди: наприклад, банк «Аваль» був куплений австрійцями у Олександра Деркача і став називатися «Райффайзен Банк Аваль». І Тігіпко теж задумався про вигідну угоду - вигідною, звичайно, для себе. Почав з набивання ціни: спочатку консолідував капітали «ТАС-Комерцбанк» і «ТАС-Інвестбанк» (подвоївши їх вартість), потім почав охмурять потенційних покупців. Ціна росла: в 2006-му угорський OTP Bank запропонував за ТАС-Комерцбанк »255 млн доларів (набагато більше його капіталу). Тігопко лише посміхався. Потім були пропозиції від італійського «UniCredit», грецького «Alpha Bank», американського «GE Money». Тігіпко влаштувала ціна, запропонована шведським «Swedbank» в 2007 році за «ТАС-Комерцбанк» і «ТАС-Інвестбанк»: 735 мільйонів доларів, плюс додатковий бонус у 250 мільйонів доларів, які Тігіпко отримав би через три роки в разі успішного розвитку банків. А головне, шведи запропонували йому посаду керівника «ТАС-Комерцбанку», перейменованого після продажу в «АТ Сведбанк».
Угода була укладена, Тігіпко отримав свої 735 мільйонів доларів, не сплативши при цьому в скарбницю ні цента податків - оскільки продаж здійснювався через його кіпрську компанію «ТАС Оверсіз Івестментс Лімітед». Він зайняв пост керівника «АТ Сведбанку» і почав його активно розвивати, захоплено роздаючи валютні кредити (в тому числі для своїх компаній) і іпотеки. А на хвилі цього успіху ще й прийняв від Тимошенко запрошення стати економічним радників прем'єр-міністра. І ось грянула криза 2008 рік. Ясна річ, що більшу частину валютних кредитів «АТ Сведбанку» ніхто повертати не поспішив - частка проблемних активів банку досягла 63%. А Тігіпко, замість того щоб рятувати банк, в квітні 2009-го розірвав договір і пішов з поста його керівника - розуміючи, що обіцяний бонус у 250 мільйонів він в будь-якому випадку не отримає. В результаті шведам довелося вливати в банк ще 749 мільйонів доларів, але це його не врятувало: до 2013 року від «АТ Сведбанку» залишилася одна назва, багатомільярдні борги і розлючені вкладники. А ось Тігіпко, зберігши свої мільйони, став розвивати третій «ТАС-Бізнесбанк», перейменувавши його в «ТАСкомбанк». На кінець 2009 року стан олігарха оцінювалося в 6,35 мільярдів доларів - непогано, враховуючи як важку економічну кризу пережили і Україна, і весь світ.
За словами самого Тігіпка, він знову пішов в політику. У березні 2009-го він ще підтримував Юлію Тимошенко, заявляючи, що не стане складати їй конкуренцію в майбутніх президентських виборах. У квітні, будучи звільненим з посади її радника, він змінює своє рішення і заявляє про включення виборчі перегони. Тігіпко вибрав собі імідж «нового молодого політика», для чого старанно почистив свій минуле і відредагував біографію. Але це не допомогло: з 13% голосів у першому він став лише третім. У нього був вибір, кому подарує голоси своїх виборців - Тимошенко чи Януковичу. Він вибрав останнього, в обмін на обіцянки поста прем'єр-міністра.
В ході «причісування» свого передвиборчого іміджу, Сергій Тігіпко постарався вирвати зі своєї біографії ще одну сторінка: зв'язок з Ігорем Марковим ( докладніше про нього читайте в статті Ігор Марков. Уголовник і сепаратист  ), одеським бізнесменом і проросійським політиком, лідером нині забороненої партії « Родина », в 2002-2003 роках очолював Одеське відділення« Трудової України ». Після побиття у 2007 році учасника мітингу націонал-патріотів (ВО «Свобода»), проти Маркова порушувалася кримінальна справа, його навіть оголошували в розшук, але він так і не з'явився перед судом.
Але в березні 2010-го вже кинули самого Сергія Тігіпка: він став всього лише віце-прем'єром в уряді Миколи Азарова. Пізніше йому додали портфель міністра соціальної політики, в якості якого Тігіпко вже кинув українських пенсіонерів. Його варіант пенсійної реформи був настільки непопулярний у суспільстві, що викликав бурю протестів і серйозне зниження рейтингу влади. Але ж крім цього він санкціонував в 2011-2012 р.р. підвищення комунальних тарифів, що теж додало ложку дьогтю в бочку невдоволення населення.
При цьому людина, чий капітал оцінювали в сотні мільйонів доларів, пошкодував 250 тисяч гривень на офіційне розмитнення автомобіля Merсedes Benz SL 550 (VIN: WDBSK71F89F145570), який він купив своїй дочці Анні Тігіпко. Ввезення і оформлення автомобіля здійснювалися за допомогою аташе ізраїльського посольства, на Київській центральній спеціалізованій митниці. Причому контролювала весь процес аж до видачі документів Олександра Кужель ( докладніше про неї читайте в статті ОЛЕКСАНДРА КУЖЕЛЬ. ДОСЬЄ НА ЖІНКУ-СКАНДАЛ ), на той момент є партійною соратницею Тігіпко (пізніше перебралася в «Батьківщину»).
-
Після парламентських виборів 2012 року Тігіпко розсудливо пішов до Верховної Ради, де тихо просидів до самого євромайдан. Мабуть, не без користі для себе діє до: 2014 році журнал «Forbes-Україна» включив Тігіпко в число найбагатших людей України, оцінивши його стан в мільярд доларів! Але вже тоді значна частина активів Тігопко перебувала за переділами України - переважно в Кіпрському офшорі. Цим копіткою працею Сергій Леонідович зайнятий досі: так, 12 липня 2016 року розпорядженням № тисячі шістсот шістьдесят сім Нацкомфінпослуг України, кіпрської компанії «Bailican Limited» було дано дозвіл на придбання 99,955 9% статутного капіталу ВАТ «Страхова група« ТАС »і 99,976 4% статутного капіталу ВАТ «Страхова компанія« ТАС ». При цьому угода здійснюється через кіпрську ж компанію «TAS Overseas Limited», яка є мажоритарним акціонером обох компаній. Традиційна для Тігіпка хитромудра, заплутуюча сліди схема.
Сергій Варіс, для SKELET-info
iReader



Рекомендована публікація

Допомога Чорним Трояндам

Допомога Чорним Трояндам Допомога Чорним Трояндам У нас нема грошей. працювати ми не можемо і не хочем...