ЯНИЧАРСТВО ЯК ПСИХІЧНА ХВОРОБА
Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва.
Нiкому так не шкодить демократiя, як тим, хто до
неї дорiс.
(Щось подiбне казав Вацлав Гавел)
Якщо говорити про Україну, то слова Гавела стосуються не окремих осiб чи верств, а всього народу. Українцi доросли до демократiї так давно, що одержанi за неї кривди вже не вмiстити нi в який перелiк. Демократiя породжується здоровим трудовим способом життя а iншого життя на нашiй землi могли бажати тiльки загарбники. Демократичнi форми урядування, виробництва, торгiвлi i навiть вiйськового устрою завжди були питомими, природними для України.
Уже князiвськi чвари примусили українцiв задуматися над необхiднiстю демократичного суспiльного ладу як логiчного продовження всього попереднього iсторичного шляху. Задуматися – одне, а додуматися – iнше. Першою довiдкою про те, що українцi думали недарма, стала «Руська правда».
Подiбне просвiтлення зiйшло й на американцiв пiсля їхньої громадянської вiйни. Власне, всi захiднi народи наблизилися до iдеї демократiї через смугу громадянських воєн; далi у них почалась епоха реального демократичного будiвництва, яка триває й сьогоднi. Американцям у цьому взагалi нiхто не заважав, а європейцi трохи погризлися; ображенi нiмцi навiть улаштували пару свiтових воєн, але зрештою всi залишилися живi й дiйшли згоди. Принаймнi, у них там є досить тривкi орiєнтири, встановленi Великою французькою революцiєю.
А що ж українцi?
Усвiдомлення того, що демократiя необхiдна для побудови мiцної української держави, почалося ще в перiод розпаду Київської Русi, а в конституцiї Пилипа Орлика воно знайшло своє завершене вираження. І це не було схоластичне мудрування окремих просвiтителiв – за законами демократiї розвивалася вся країна. Досить згадати демократичний устрiй козацького вiйська, судових органiв, чумацьких та iнших промислiв, масову освiченiсть, високу побутову та звичаєву культуру, високу моральнiсть – цi соцiальнi риси українцiв завжди вражали наших гостей, навiть незваних.
Та, на жаль, ще бiльше вражали їх нашi багатства – родюча земля, багатi надра, роботящi довiрливi люди.
Українi не повезло з сусiдами. Саме в ту добу, коли конституцiя Орлика мала б знайти своє державне втiлення i стати реальним взiрцем для Європи, всi нашi сусiди палали священним вогнем загарбання. Їх теж можна зрозумiти. Нi такої багатющої природи, нi тисячолiтньої звички працювати й ладувати з нею їм Бог не дав. Їм просто нiчого iншого не залишалося, як їсти Україну поїдом. Що вони й робили. Дарма билися в їхнiх тенетах нашi провiдники, дарма намагались укласти спiлку з одними сусiдами проти iнших, дарма сподiвалися на допомогу вiддаленiших шведiв, чи нiмцiв, чи французiв… Окупацiя була неминучою, i пiсля Полтави вона вже не припинялась. І не припиняється.
Перспективи окупацiї складають окрему iнтригу, але зараз нас цiкавлять її поточнi наслiдки.
Наслiдки тривалого панування одного народу над iншим досить добре вивченi, оскiльки iсторiя дає на це безлiч прикладiв. Серед тих наслiдкiв є, так би мовити, класичнi – руйнацiя нацiональної економiки i встановлення колонiальної, приниження нацiональної гiдностi, пониження морального й культурного рiвня народу i т. д.; але є й специфiчнi для кожного конкретного випадку. Українi не повезло й тут: її окупант мало вiдрiзнявся мовою й релiгiєю вiд окупованого народу, що створило iлюзiю «возз’єднання» i прирекло пiдкорених на особливо тяжку й глибоку психiчну травму, вiдому як комплекс «меншовартостi», або «меншого брата». Найтяжчим виявом цiєї травми є яничарство.
Яничарство як хворобу, здається, нiхто не вивчав. І це не диво, бо психiчнi хвороби взагалi неохоче усвiдомлюються: сам душевнохворий (п’яниця, наркоман, релiгiйний фанатик i т. iн.) нiзащо не визнає себе хворим, оскiльки сам же вибрав собi цей спосiб втечi вiд страждань i повертатися до них йому немає резону; а ближнiм значно простiше трактувати його як злочинця та iзолювати або самим iзолюватися, нiж лiкувати.
Я дозволю собi запропонувати визначення сутi сучасного яничарства, розумiючи, що ця суть нiколи не дає себе побачити без машкари.
Яничарство – це свiдомий перехiд на бiк противника, але з пiдсвiдомим багажем своєї первинної (рiдної, природної) культури і вiдповiдним комплексом вини перед нею.
Конфлiкт свiдомостi з пiдсвiдомiстю в душi яничара породжує алогiчну жорстокiсть та низку iнших психiчних вiдхилень, до яких ми всi так звикли, що вважаємо їх нормою, хоча, скажiмо, європейцям вони впадають в око моментально, шокують i вiдштовхують. Визначальнi патологiчнi риси гомо совєтiкуса – брехливiсть, заздрiсть, злодiйкуватiсть i постiйний страх (що другим боком свiтиться як агресивнiсть) – стали нашими майже нацiональними ознаками. Мало хто з українцiв сьогоднi й помiчає їх. Звикли. Велика рiч звичка. Як тут не згадати вiдомий бiологiчний експеримент: якщо швидко пiдiгрiвати басейн, у якому живуть жаби, то нормальнi, здоровi тварини зразу-таки повискакують; якщо ж пiдiгрiвати поволi, то звикатимуть… аж доки й виздихають усi вiд перегрiвання.
Нас «пiдiгрiвали» довго, повiльно й грамотно. Хто пробував вискочити, тих убивали. А тепер уже й убивати не треба. Кiлькiсть яничарiв перевищила критичну масу i разом iз окупацiйним контингентом забезпечує достатню безпораднiсть пiдкореного народу.
Полiтична консервативнiсть України та її вiрнiсть iдеалам старшого брата вражають нинi цiлий свiт. І мусимо визнати, що центральним стабiлiзуючим чинником українського суспiльства є потужний яничарський рух. В ньому запорука подальшого утвердження й змiцнення колонiального способу життя. Але в ньому ж таїться й небезпека: яничарство за своєю природою – хвороба не спадкова, отже потребує постiйного й досить розумного культивування. Інакше – дестабiлiзацiя з усiма наслiдками.
Яничарство – хвороба
Яничарство зазвичай тлумачиться й трактується як зрада, грiх, злочин, словом – ганьба. Таке ставлення до нього природне i в первiсному суспiльствi цiлком виправдане; навiть у тваринному свiтi калiк iзолюють або вбивають.
Людська спiльнота, взагалi кажучи, теж iзолює душевно хворих, не дуже вiдрiзняючи їх вiд злочинцiв. Це нормальна захисна реакцiя здорового суспiльства.
Але коли психiчна хвороба набуває характеру епiдемiї, то всiх хворих iзолювати неможливо; прикладiв аж надто багато – пияцтво, наркоманiя, сексуальна стурбованiсть, булiмiя, клептоманiя, релiгiйний, полiтичний та нацiональний фанатизм i т. iн. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх iзолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, i не будь таким. А тепер п’яниць стiльки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який iдiот, не п’є навiть у свято. Це нормальна захисна реакцiя нездорового суспiльства.
Критична маса яничарiв – це така їх кiлькiсть, коли їм уже нiхто не дивує, а далi суспiльство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальнi, повноправнi люди. Та вiд того яничар не перестає бути тяжко хворою iстотою, страждання якої вдається хiба що притупити наркотиками, розвагами та iншими втiхами загальної деградацiї.
Патогенез
Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела цi два твердження в одну систему рiвнянь, i вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку вiд страждань, слабка людина вiдкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростiше зробити це – перейти на бiк противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частiше й не пiдозрює) про iснування пiдсвiдомостi. Яничар, коли перейде в табiр ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рiдної культури нiкуди не дiвся – це частина його душi, та ще й значно багатша й потужнiша, нiж свiдомiсть. Слабкiсть (але й пiдступна сила) цiєї пiдводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомiтною, нiколи не усвiдомлюється до кiнця. Та йде час, i пiд тиском реальних обставин з пiдсвiдомостi, з найглибших глибин душi яничара починають зринати й обзиватися до нього якiсь неяснi, незрозумiлi потреби, почуття, мрiї, образи, спогади, бажання, мелодiї, сни… Вiн нiчого вдiяти з ними не може, бо вони непiдвладнi логiчному осмисленню, аналiзу й запереченню; вони просто є. І допiкають. А дiйшовши чiткого усвiдомлення, входять у непримиренну суперечнiсть iз усталеним ладом душi, з наявною свiдомiстю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.
Боротьба, вiд якої тiкав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнiшнього свiту у внутрiшнiй. Суб’єкти цiєї боротьби – двi етнiчнi культури; як природнi компоненти етноценозу, вони аналогiчнi видам у бiоценозi i, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змiшувати й перебовтувати їх, але й у суспензiї вони залишаються кожна собою i за стабiльних умов роздiляються. Мiжкультурний покруч (тобто, iндивiд, в якому вже закiнчилася боротьба двох рiзних культурних природ i утворилася якась стiйка сумiш) – явище таке ж неймовiрне, як i покруч мiжвидовий, i таке ж безплiдне й безперспективне. Хоча хто його знає… он же iснують чудовi робочi створiння – мули, що силою й витривалiстю значно перевершують i осла, й коня! От якби ще й розумом…
Клiнiчна картина
Конфлiкт, боротьба мiж двома культурами, тобто мiж свiдомою й несвiдомою частинами душi яничара, викликає в ньому специфiчну муку, «ломку», тим страшнiшу, чим сильнiшi цi два «противники». Ломка, в свою чергу, породжує позiрно алогiчнi форми поведiнки – жорстокiсть, агресивнiсть, авантюризм, саморуйнування, цинiзм, фаталiзм або й просто втечу в якесь традицiйне божевiлля.
Немає з чим порiвняти пекло в душi справжнього яничара, свiдомо, iнтелектуально переконаного в своєму виборi: вiн має скiльки завгодно аргументiв на користь переходу в стан ворога, та все одно йому щось муляє, щось пече, i пече тим страшнiше, чим бiльше первинного українського залишилося в його душi. Якщо вiн не бачить повороту назад, то йому залишається одне – витiснити з свiдомостi всi тi «атавiзми». Для цього, чи через це, вiн мусить зненавидiти все, що з ними пов’язане, – а це дуже багато! Починається жорстока внутрiшня вiйна, часто на все життя. Звiсно, вона вихлюпується на зовнiшнiй свiт, у першу чергу на головну причину страждань яничара – зраджених ним носiїв його первинної, рiдної культури; вiн шукає способiв навернути їх на свiй шлях; вiн знаходить однодумцiв, знаходить «сенс життя», вiн може отримати безлiч перемог (наприклад, розстрiляти сотнi бандерiвцiв i знедолити тисячi їхнiх нащадкiв), але не може видужати, бо внутрiшнiй конфлiкт залишається й загострюється.
Деякi яничари присвячують усе життя iнтелектуальному самовиправданню. Та найчастiше для полегшення своїх мук яничар знаходить рiзноманiтнi засоби притлумлення власної свiдомостi: вiн може замiнити або заглушити свою хворобу iншою – розпустою, кар’єризмом, боротьбою за владу, релiгiйним блюзнiрством – це буде обмiн шила на швайку; а вже що найлегше, то це просто уникати знання – ось чому найкращi яничари самi неосвiченi i так пильно пiдтримують масову неосвiченiсть населення.
Найзатишнiше почувається, зрозумiло, масове яничарство. Як i будь-яка масова психiчна хвороба, воно знаходить або створює собi колективну систему виправдання й захисту, iлюзiю своєї природностi й законностi (пор. товариства анонiмних алкоголiкiв, асоцiацiї сексуальних меншин, релiгiйнi секти i т. iн.). Маємо й приклади цiлих держав-яничарiв – скажiмо, Росiйську iмперiю: «нормальний» росiянин не може позбутися нi своєї очевидної культурної приналежностi до слов’ян i до Європи взагалi, анi своєї темної пiдсвiдомостi азiйського кочiвника-загарбника. Називає себе народом-воїном, але без горiлки вже давно не воює. Агресивний, безжалiсний, iстеричний. Не зважаючи на очевиднi патологiчнi ознаки, почувається майже самовпевнено – саме завдяки тому, що патологiя носить масовий характер, реалiзуючись, зрештою, в державнiй полiтицi. Щоб переконатись у цьому, досить придивитися до чеченської вiйни.
Недалеко вiд Росiї втекла й Україна, бо з ким поведешся, од того наберешся. Але видимiсть тотальної перемоги росiйської культури, як це вже не раз бувало, залишається видимiстю. Схрещення не вiдбувається, вiдбувається лише потужне пригноблення однiєї сили iншою. Часом здається, що сила силу ломить i українська культура приречена. Та це телевiзiйна iлюзiя людей, котрi нiколи не заглядали в саму глибину етнiчної культури i не пiдозрюють про пiдводну частину айсберга.
Дiагностика
Яскравими, хоча й не дуже певними ознаками яничарства є згаданi вище форми алогiчної поведiнки; але їх слiд розглядати лише як орiєнтовнi, бо вони можуть бути викликанi й зовсiм iншими причинами. Значно надiйнiшим симптомом є глибинна вiдраза до освiти («Вiк живи, вiк учись – i дураком умрешь»), особливо коли вона спостерiгається на тлi нормальної або й пiдвищеної загальної бiологiчної активностi. У кожному разi остаточний дiагноз можна поставити лише по ретельному аналiзу взаємодiї свiдомого й пiдсвiдомого у психiцi iндивiда.
Дiагностика та лiкування яничарства, як і бiльшостi масових психiчних хвороб, не тiльки не розробленi, але навiть не усвiдомлюються як суспiльна проблема. Може, це було б i не страшно, якби не тяжкi соцiальнi наслiдки яничарства.
Тут доречно зауважити, що сила-силенна фiзичних хвороб не пiддаються лiкуванню саме тому, що вони є симптомами або прямими наслiдками хвороб психiчних, особливо масових i тому не визнаних. Виявити, якi саме фiзичнi хвороби породжує яничарство – велика й непочата проблема серйозної медицини.
Якщо в очах українця сексуальнi збочення є самоочевидною хворобою, бо вони для нього не характернi й протиприроднi, то для окремих дуже вже цивiлiзованих народiв це нiякi не збочення й не хвороби, а спосiб життя так званих сексуальних меншин, що їх цi народи не тiльки терплять, але й забезпечують усіма правами й захистом.
Так самiсiнько, якщо для француза чи датчанина яничарство є рiдкiсною й огидною
душевною патологiєю, то для гомо совєтiкуса це нормальна форма iснування, освячена вiками, прикладами пращурiв i прекрасно розбудованими iнституцiями. У нас нiкому й у голову не прийде, що Соломiя Крушельницька була типовим яничаром (чи ж одна вона так вірно служила чужiй європейськiй культурi!), а Миколу Гоголя згадують скорiш вiд заздростi на велич росiйської лiтератури i малюють як сирiтку безборонного, що його переманили й переiнакшили клятi москалi.
Яничарство рiдко набуває чiтких однозначних форм.
Ускладнюється дiагностика ще й тим, що надто часто яничарством здається несвiдомий перехiд на бiк ворога, а то й узагалi просто бiологiчне походження. Пушкiн не був яничаром, бо в його пiдсвiдомостi не було жодних залишкiв жодної семiтської чи ефiопської культури. Це був чистий, стовiдсотковий, дуже гармонiйний росiянин – наскiльки взагалi може бути гармонiйною росiйська душа, – i загинув вiн аж нiяк не вiд яничарських комплексiв; скорiш там можна запiдозрити патологiю мiжрасового покруча, але то зовсiм iнша проблема.
Не можна вважати яничаром i українця, який вирiс, наприклад, у росiйському культурному середовищi, – навiть якщо вiн усвiдомлює своє українське походження i думає, що щось знає про українську культуру. Нiчого він про неї не знає, державна система освiти забезпечила йому глибоку темряву в цьому питаннi, ба навiть спокiйне наївне переконання, що такої культури не iснує. Такий «українець» – цiлком здорова iстота i, до речi, завдяки своєму душевному здоров’ю, не переживає звiрячої ненавистi до української культури, коли раптом виявляє її iснування. Він не мучиться, це нормальна людина iншої нацiї, хоча й українського походження. Вiн, правда, може тимчасово захворiти яничарством – якщо йому почнуть розказувати, хто вiн такий, збудять цiкавiсть до власного походження, примусять справдi вивчити, взяти до душi вагому частину української iсторiї, релiгiї, мистецтва, звичаїв – словом, культури. Тодi зiткнення двох культур у його душi неминуче, i клiнiчно це еквiвалентно яничарству, тiльки з протилежним знаком. Таке явище зараз спостерiгається часто, але це не справжня хронiчна хвороба, бо проходить на свiдомому рiвнi, а отже закiнчується свiдомим i вільним вибором – тобто видужанням.
Найчисленнiший, найскладнiший для дiагностики i найтяжчий для лiкування контингент становлять мiжкультурнi покручi (не плутати з бiологiчними, мiжрасовими покручами). В їхнiх душах є i яничарство, i здоровий, усвiдомлений компонент кожної з культур, i, звичайно ж, дуже мало бажання розбиратися в цьому складному калейдоскопi. Та й навiщо. Розбиратися важко й боляче. Нехай уже так якось. Так якось цi люди й живуть – як тi жаби в пiдiгрiтiй водi, в’ялi, безпомiчнi й культурно безплiднi. Справжнього схрещення культур не буває, i душа яничара завжди схожа на посудину, в якiй перебовтанi двi субстанцiї різної природи. Навiть при наявностi потужного iнтелекту, здатного вмiстити та впорядкувати дві рiзнi культури (ой, яке ж це рiдкiсне явище…), перед яничаром постають нерозв’язнi проблеми самоiдентифiкацiї, виховання власних дiтей та багато iнших.
Мiжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродностi, таке поширене в Українi, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землi майже не залишилося чистих етносiв i, вiдповiдно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мiрою мiжкультурним покручем. Але якщо у здоровiших народiв домiшки незначнi й скоріш дiють як каталiзатор розвитку й збагачення основної етнiчної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва. Пiдкреслюю, мiжкультурнi покручi – це не тiльки i не стiльки дiти змiшаних шлюбiв; це передусiм дiти штучно змiшаних, загнаних в один хлiв етнiчних культур.
Лiкування й прогноз
Сама собою яничарська хвороба не така вже й страшна: якщо вона не дiйшла найвищої, незворотної стадiї (що трапляється досить рiдко), то покруча можна вилiкувати освiтою, апелюючи при цьому до автентичних глибин його душi. Тiльки повне й несилуване усвiдомлення тих глибин вiдкриває йому дорогу до вiльного вибору, а значить i до одужання.
Потужний i яскравий ефект дає шокова терапiя (наприклад, переляк), але результати її нетривкi й ненадiйнi, а рецидиви хвороби тяжкi. Переконливий приклад – еволюцiя нашої полiтичної номенклатури за останнi пiвтора десятка рокiв.
Зрозумiло, що серйозне лiкування не може бути нi швидким, нi простим, навiть у тому разi, коли освiта забезпечена. Але фактично освiта не забезпечена, а масовий характер покруцтва породжує пiдсвiдому впевненiсть, що вона й не потрiбна. Неосвiченi, неграмотнi й незлiченнi яничари-покручi створюють дику антисанiтарiю в культурi, тобто всi передумови для ще серйознiших психiчних епiдемiй, що роз’їдають духовну структуру суспiльства.
Чим далi заходить цей процес, тим стiйкiшим i незворотнiшим вiн стає, бо опiр покруча освiтi прямо пропорцiйний його заяничаренню. Разом iз тим, послiдовне i все глибше заяничарення нiколи не веде до видужання, бо первiсний багаж пiдсвiдомостi не пiдлягає вилученню. Небажання вчитися, небажання знати – закономiрна психiчна реакцiя на непримиренний внутрiшнiй конфлiкт.
Цей показник – опiр освiтi – може бути критерiєм доцiльностi лiкування. Сильний опiр не означає невилiковностi, але вказує на нерентабельнiсть масового лiкування. І якщо йдеться про суспiльний ресурс освiтянських сил, то краще спрямувати його на перспективнiший людський матерiал, який потiм мiг би утворити лiкувальне середовище для тяжко хворих.
Таким перспективнiшим матерiалом є дiти. Свiдоме й розумне виховання дитини забезпечує достатнiй iмунiтет проти яничарства, але до такого виховання суспiльство сьогоднi не здатне. Якщо й трапляється розумне виховання дiтей, то не стiльки завдяки свiдомостi вихователiв, скiльки силою iнерцiї давньої, традицiйної, налагодженої до автоматизму етнічної педагогiки. Втрата, точнiше, невжиток народом своєї культури спричинює, серед інших деградацiй, i байдужiсть до виховання та освiти дiтей. Безпритульних дiтей сьогоднi значно бiльше, нiж ми бачимо; мiльйони батькiв, вдягнувши й нагодувавши дитину, виганяють її з хати – здають у тюрму пiд назвою «школа»; а багатьом цього не досить, i вони ту дитину ще засилають у рiзнi гуртки, секцiї, студiї, курси – куди завгодно, аби воно на головi не сидiло. А там – у школi, гуртку i т. д. – на дитину вже чекають не дочекаються професiонали, якi люблять її ще палкiше, нiж батьки… Дітям справдi немає куди притулитися. Безпритульнi. Неосвiченi, привченi до брехнi й не привченi до роботи, хiба ж не пiдуть вони в яничари?
Нашi старшокласники у величезнiй масi своїй на диво страшнi: вiд них фактично немає жодної користi, жодного продукту, якщо не рахувати слину, жуйку й недопалки по всьому шкiльному подвiр’ї та матюки, вiд яких повітря гiркне; вони нiколи нiчого путнього не зроблять за власним бажанням – тiльки з-пiд палицi; вони нi на що не годяться, крiм як на гарматне м’ясо та на гареми для передових арабських країн. Чому нiхто не кричить, не плаче, не шукає порятунку?
Звикли.
Усвiдомлення масштабiв руїни виховної та освiтньої культури має стати першочерговим духовним подвигом українцiв, бо без цього – найважчого – кроку не буде дороги нагору.
Висновки
Епоха iмперiй, колонiй, прямих брутальних загарбань доходить кiнця. Це не означає, що не буде бiльше грабунку, визиску, паразитизму. Навпаки, християнська цивiлiзацiя досягла таки того рубежу, коли дармоїдiв стало бiльше, нiж виробникiв, i комусь треба буде їх годувати, бо працювати вони не хочуть, не вмiють i не будуть. Вони прекрасно засвоюють принципи демократiї, а тому не вимруть нi від голоду, нi вiд сорому. Зупинити їх розмноження неможливо, а вбивати негуманно.
Це означає, що свiт мусить переходити до воєн безкровного типу. Починається така собі гуманна епоха глобального соцiалiзму, коли народи пiдiгрiватимуть i пiдсмажуватимуть однi одних на повiльному вогнi – щоб, не дай Боже, не проливати кров людську…
Якi шанси України у цьому грядущому всесвiтньому соцзмаганнi?
Дуже високi шанси:
1. Ми ще й досi не втратили того розуму й таланту, який формувався протягом кількох тисяч рокiв напруженої й рiзноманiтної працi, що її вимагала наша земля.
2. Ми одержали грандiозний досвiд виживання – лицемiрства, тихої наполегливостi, пристосування до нестерпних умов. (дуже хуйова мода: ред.)
3. Нас перестали вiдстрiлювати, механiчно й масово знищувати. І, схоже, це вже не повернеться???
4. Ми маємо – юридично – територiю й державу. (по факту окуповані! :ред.)
Як реалiзувати цi шанси?
Передовсiм – здихатися найтяжчої масової психiчної хвороби – яничарства. Тобто, усвiдомити й вирiшити проблему національної освiти. Тобто, розiрвати зачароване коло – а iнакше не буває. Лише пiсля цього можна буде всерйоз говорити про феномен українства i свiтову мiсiю української культури. Говорити можна й тепер, та немає кому слухати.
Василь Триліс

ПМ: Дуже здається на те, що написано було то ще забагато до 2010 року, не те що до 13/14-го… але слушна думка є в тексті, хоча постфактум… мабуть це вже не так і актуально, але в ретроспективі цікаво.


Популярні дописи з цього блогу

Анонс повного розпродажу! Повний розпродаж з шостої ранку 4 лютого 2017 року і до повного остаточного розпродажу. Всі гроші підуть на потреби АТО та патріотичних рухів.

Внимание АКЦИЯ! Максимальный репост приветствуется!