Розмова з істориком про те, звідки вийшла Росія, куди прямує та чому зрештою наші шляхи розійдуться назавжди, навіть якщо Україна не зможе скористатися плодами своєї перемоги
автор: Наталія Лебідь
фото з ФБ Олександра Алфьорова
Якщо пригадуєте, повномасштабне вторгнення армії РФ почалося із тривалої псевдоісторичної “лекції” Путіна про те, що Україна нібито виникла лише “в результаті більшовицької політики”, “архітектором України є Ленін“, і Москва покаже нам, “що таке справжня “декомунізація”.
З одного боку – звісно, маячня. З іншого боку, в тій промові 23 лютого недолугий історик на посту верховного головнокомандувача ЗС РФ виказав російську неповноцінність та окреслив, з ким і за що воюватиме. Відтоді триває ця війна не просто зброї, а історичних наративів та світоглядів. І ми бачимо свій шанс нарешті знищити московсько-ординську імперію.
З відомим істориком, науковим співробітником Інституту історії України НАН України Олександром Алфьоровим “Новинарня” говорить про те, як все у стосунках Києва й Москви було насправді, починаючи від Рюрика. А ще про те, як все складеться у майбутньому – у світі, де (увага, спойлер!) нинішньої Росії вже не буде.
“Росіяни прагнуть отримати спадок Києва, але ненавидять його, бо Київ належить не їм”
– Олександре, в одному зі своїх відео ви говорите, що Росія вигадала наратив про перенесення державності з Києва до Новгорода після приходу татар, водночас для неї вкрай важливий акцент на київському корінні. Але хіба не було б для російських пропагандистів доречніше не зациклюватися на Києві, а знайти точку відліку для своєї історії в Новгороді, Володимирі, Москві абощо?
– Почнемо з того, що російська історія була вигадана в XIX сторіччі. Це велика архітектурна споруда з компіляцією багатьох елементів, пов’язаних з історією різних народів. Водночас ця компіляція була імперським замовленням, яке реалізували російські історики.
Тому коли ми говоримо, чи справедливо вважати Київ частиною російської історії, то слід сказати, що – ні, несправедливо. Київ має власну історію.
Так само свою історію має і Новгород. Він був завойований московським князем наприкінці XV сторіччя.
І якщо ми подивимося на історію Московського князівства, то зрозуміємо, що вся його велич насправді – це історія невеликої сім’ї, яка захоплювала чужі землі та перетворювалася на класичну імперію східного зразка.
Тому будь-який спадок, на який претендує Московська імперія – це всього лише спадок захоплених нею територій. Ми можемо це стверджувати в контексті й історії, і літератури.
А разом із тим маємо розуміти й те, що історія Києва, Новгорода чи Смоленська – це історія конкретних міст, яку інкорпорувала російська пропагандистська школа XIX сторіччя.
Всі землі довкола Москви були захоплені, завойовані, піддані значному терору та геноциду. Відповідно, говорити, що Новгород є частиною російської історії – неетично. Бо якщо росіяни вважають своєю столицею Москву, а своїми володарями – московських князів, то вони мають знати й розуміти, що московські князі знищили Новгородську республіку, її еліту, виселили з Новгорода місцевих жителів та заселили туди прийшлий елемент з власних земель.
– І Новгород не відстоював свою державність під натиском Москви?
– Його еліта була вирізана. А тому й оповідки про Олександра Невського (новгородський князь – Авт.), про Чудське озеро (битва новгородців проти лівонців) – це також компілят вирваної з контексту та привласненої історії.
– Пам’ятаю, як за “совка” на талони від зданої макулатури вимінювали історію Росії авторства Карамзіна. Він і був одним із компіляторів та фальсифікаторів?
– І Карамзін, і Соловйов. Але якщо говорити про основних ідеологів, то тут треба говорити про праці Погодіна. Саме тоді, у XIX сторіччі, зародилися концепції не створення, а віднімання історії. І з кожним наступним десятиліттям історик російський або совєтський такі вимоги фальсифікації підтримував та адаптував до новітнього часу. Тому неважливо, які саме імена стояли за тяглістю подібної пропаганди, бо кожного десятиліття вона набувала нових змістів.
Якою б була їхня історія – імперською, комуністичною, демократичною, путінською, її завжди представляли в тому ключі, в якому її породили у XIX сторіччі. Як державність, котра сягає Новгорода, Володимира-Волинського, Києва, словом, будь-чиєї чужої землі.
– Про важливість для Росії саме Києва. Спадає на думку паралель з Іудеєю, яку атакував Ізраїль після розпаду єдиної за часів царя Соломона держави. Мабуть, Москві йдеться не так про “Третій Рим” (ви казали, що і ця ідея була вкрадена у болгар), як про “другий Єрусалим”. Тобто є місто, яке в Росії визначили як “пуп Землі», це місто Київ, і воно має належати Росії як найкраще з того, що існує у світі. Така мотивація може мати право на існування?
– Наша українська столиця є не просто містом із глибокою українською історією і не просто найстарішим існуючим містом із часів Русі. Київ є сакральним центром Східної Європи. Саме тут проповідував апостол Андрій, саме тут зароджувалася династія київських князів. Тут відбувалися значні політичні та дипломатичні процеси. Саме тут Ярослав Мудрий, розбудовуючи Київ, чекав на тисячоліття з дня смерті Христа.
Саме в Києві розгортається унікальна сакральна архітектура нашого міста як другого Єрусалиму, як богоспасенного та золотоверхого граду.
Тому Київ і є ласим шматком для нової ідеї, яку створює Московське царство понад 500 років.
Він необхідний для держави, що не має сакральних центрів.
Відтак у них виникає до Києва недвозначне ставлення. Вони хочуть його знищити, тому що ненавидять його. І вони хочуть перенести його столичність до себе, як повелося ще з часів Андрія Боголюбського, чиї війська розорювали Київ.
Читайте також:
“А ворогов трясцею оточи”. Історія української мови для “чайників” з ХІ ст. до сьогодні
Таким чином, сучасних росіян роздирають сумніви: що робити з Києвом? Вони прагнуть отримати спадок Києва, але Київ належить не їм.
Тому нам сьогодні випала велика честь мати столицею це богоспасенне місто. Але з іншого боку, нам випало і велике випробування – бути його захисниками як в історичному, так і в культурному значенні.
Між іншим, російська історія мала два епізоди, коли тамтешня еліта хотіла перенести столицю до Києва. Вперше – у XVII сторіччі, коли про це розмірковували Романови, а вдруге думка перенести до Києва столицю російської імперії прийшла до Миколи ІІ.
– Що ж їх тоді зупинило?
– Те, що Київ не є їхнім містом, хоч як вони його завойовували б і контролювали.
“Сьогодні ми спостерігаємо, як нібито сучасна держава намагається діяти середньовічними методами”
– Ще одна аналогія. У 962 році відродилася Священна Римська імперія як спадкоємиця Римської імперії античних часів. І таку пристрасть до монополії на символи можна зрозуміти, бо всяка імперія прагне “збирання земель” й опертя на колишню могутність. Так само зараз діє і Москва, почавши вторгнення в Україну. Але ми бачимо приклади з Х століння, а нині надворі – ХХІ. Що в психотипі росіян примушує їх застрягати в середньовіччі?
– Така форма держави, як імперія, вже не існує з ХХ сторіччя. Але внутрішня суть Російської імперії, яка має в собі підґрунтя Русі, тобто європейської ментальності, а з іншого боку – має ординську, азійську складову, створила унікальну передумову. В той час, коли всі імперії розпадалися, Російська імперія робила це дуже повільно, з дуже значними катаклізмами.
Сьогодні можна говорити про те, що
Російська імперія розпадається з 1917 року, а насправді – перевтілюється, переформатовується, веде війни, впроваджує терор і геноцид.
І все це для того, що підтримати свій напівмертвий організм, який населяє неймовірна кількість народів на неймовірній за площею території.
Це те правило, яке діє для всіх імперій: вони живуть доти, доки воюють і завойовують.
І так, сьогодні ми спостерігаємо, як нібито сучасна держава намагається діяти середньовічними методами, методами з попередніх сторічь. Завойовує і “втихомирює” народи, які вважає “своїми”.
Тут я маю на увазі і чеченські війни, і створення гібридної “Придністровської республіки”, і окупацію частини Грузії, і, звісно, окупацію частини України у 2014 році, і нинішнє широкомасштабне вторгнення.
На жаль, Росія не розуміє того, що вона є державою, яка розпадається, і що імперія в ХХІ сторіччі вижити не може. Хоч й намагається це зробити за методиками попередніх віків, використовуючи зброю проти найближчих сусідів.
– Наше бажання сепаруватися від такої недоімперії зрозуміле. Але хіба ми самі не грішимо проти історичної істини, називаючи росіян “мокшами” абощо? Якщо росіяни не походять від київського престолу, то хто вони такі?
– Термін “росіяни” вигадали у 1991 році для президента Єльцина. Він по факту не міг звернутися до багатонаціональної Російської Федерації, використовуючи назву одного-єдиного етносу – “рускіє”. Саме тому на горизонт історії вийшов новотвір “россіянє”. Це населення РФ, яке складається з величезної кількості завойованих, поневолених, інкорпорованих та інколи перемелених народів.
Але коли ми говоримо про те, що наші князі брали участь у створенні цієї держави, то правда тут ось у чому. Справді, київські, або руські, князі очолювали міста, які стали невдовзі центром формування Московського князівства. Але ми маємо розуміти: в добу середньовіччя держава – це монарх, це династія, а не народ і не кордони. Народ, етнос, котрий був на території майбутньої Росії, – це місцеве автохтонне населення, яке складалося з різних народів. Тут і мордва, і ерзя, фінно-угорські народи, татари та інші.
В сьогоднішній російській армії є й люди з українськими прізвищами – нащадки тих, хто кілька десятків, ба навіть 150 років тому переселився на територію сьогоднішньої РФ і був, по суті, перемелений російською ідеологією.
Читайте також:
Бомбардувати Київ та Ірпінь віддавав накази генерал родом з Черкащини, – СБУ
Сьогоднішній росіянин – це морально-психологічний стан. Це колективний образ, вихований їхньою освітою, культурою та телебаченням.
Їхні еліти, виховані державою імперського типу, вчиняли так, як перед тим вчиняли комуністи. А комуністи вчиняли так, як перед цим робили великоросійські шовіністи. Це є феноменом будь-якої імперії: вони здатні з будь-яких націй створювати собі еліти – і апарат для керівництва, і армію, і культуру.
– Але яка роль київського престолу у формуванні цього квазіетносу – “росіяни”?
– Передумовою створення російської держави київськими князями було те, що наші князі колонізували колись території з неслов’янським етносом. І почали там керувати. У їхній армії були також і русини, і слов’яни з інших територій.
Але, зрештою, те що ми маємо на виході в особі Росії, дуже мало стосується Київської Русі. Це історія периферії, яка була заселена іншими племенами неслов’янського походження. Ці самі племена вже після монголо-татарської навали змогли створити за рахунок неслов’янських етносів, але зі слов’янською елітою, свою державу. Потім ця слов’янська еліта була замінена на тюркську.
У XVI сторіччі абсолютна кількість аристократичних родів Московії була за походженням з Орди.
Так, свого часу територіями майбутньої Росії керували наші князі, але керували вони не нашим народом, а колонізованими землями.
І нагадаю, що московити дуже легко відмовилися від династії київських князів, яку ще називають Рюриковичами, й обрали собі боярську династію незнатного походження – Романових. А потім так само легко змирилися з тим, що Романови стали німцями. Хоча тут взагалі невідомо, ким були пізніші Романови, бо невідомо, від кого насправді народила Катерина ІІ свого спадкоємця.
“Коли Україна починає говорити про незалежність, перед нею з’являється російський ординець. У Батурині, Києві 1918-го, в Голодоморі, в Бучі”
– Щодо Орди. Є така теорія – не стільки наукова, стільки метафізична: коли Орда вже розпадалася, майбутня Росія отруїлася міазмами від її гниття. Чи справедливо казати про потужний вплив антилюдяної політики Орди на московитів? Чи все-таки не кров монголів винна у злочинах, скоєних у Бучі й Маріуполі?
– Золота Орда – це була величезна територія, яка складалася з багатьох царств, східних монархій. Сибірське царство, Астраханське, Казанське. Однією з частин Золотої Орди було й Московське князівство.
Чи мала Орда антилюдяну політику, чи не мала – не нам судити, бо ми – люди європейської ментальності та цивілізації. А Орда була державою азійської цивілізації. З цього погляду вона нам видається страшною. Але так само європейська цивілізація видається чужою для азіатів.
Коли Золота Орда розпалася, князі – казанські, астраханські, сибірські – почали боротьбу за відновлення нової якоїсь, чергової орди. На відміну від московських князів, інші спадкоємці Орди мали в собі кров чингізидів. А це робило їх небажаними спадкоємцями Золотої Орди. Тому московські князі, вийшовши з ментальності Орди, яка нав’язувала свої правила поведінки понад 200 років, успадкували весь цей політичний механізм керівництва.
Московські князі походили від Рюриковичів, тобто з київської династії, етнічний склад своєї території мали дуже строкатим, а от політична система керівництва була в них азійська. І не просто азійська, а постординська. Тобто з певним комплексом меншовартості, коли
колишня підкорена територія опинилася у ролі повноправного володаря. Ці фактори й сформували оте керівництво до дії, яке ми сьогодні бачимо в Російській Федерації.
Коли вони заходили 24 лютого на територію України, ми для них не були братами.
Як тільки Україна починала говорити про свою незалежність, всі російські гасла про дружбу та братерство зникали, і перед нами з’являвся ординець, який усіма можливими методами примушував до покори. Цей примус до покори нам відомий й за знищенням Батурина, за погромами Києва у 1918-му, за Голодомором. Відомий він нам тепер і за Бучею.
Читайте також:
“Союз, який могли розвалити з самого початку”:
355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання
“Підсвідоме розуміння того, що все, привласнене Росією, насправді сягає корінням України, робить росіян глибоко нещасними”
– Тепер у пропутінських пабліках українців називають ще й “вырусь”. Навіть не “малороси”, а “росіяни, які зіпсувалися”. То хто ж ми все таки для них? Чи означає перехід від зневажливого “хохли” до макабричного “вырусь”, що вони нас бояться?
– Так, ви праві. Тому що у росіян є величезний комплекс меншовартості. І цей комплекс меншовартості навіювався в них та самовиховувався постійно. Вони розуміють, що їхні музеї наповнені експонатами з різних країн, в тому числі й з України. Вони розуміють, що, починаючи гортати підручники з історії, де виникає їхня держава, вони ніяк не можуть оминути Київ. Що їхнє православ’я з’явилося тут, на київських пагорбах. Що навіть їхня назва, яку вони собі привласнили, сягає корінням України.
Підсвідоме розуміння всього цього робить їх глибоко нещасними. Тому всі їхні аргументи зрештою закінчуються погрозами, а дискусії про власну історичність – великодержавницьким шовінізмом. На цьому, власне, зникає конструктивна розмова і з’являються насмішки та сторічні штампи про “хохла”, “ізмєнніка”, “ворога народу”.
Комплекс неповноцінності штовхав росіян, як він штовхає дитину, сміятися над тими, кому вони заздрять.
Коли людину дражнять, накидають якесь прізвисько, це робиться виключно для того, щоб людину образити. Вся історія співіснування України з Росією, від ліквідації гетьманства і створення губерній, це завжди була образа. Завжди був “хохол” та “малоросійськоє нарєчіє”, а пізніше – “народ, вигаданий в австрійському генштабі”.
Завжди було приниження через комплекс неповноцінності, тому що еліти Росії були іноземними, а народ ніколи не знав, хто він є.
– А чи немає тут ще й прояву латентного мазохізму? Може, росіянам подобається мати самих лише ворогів? Така собі каналізація власної злоби на всіх і вся.
– У цьому ключі є дещо інше моє спостереження. У давніх греків термін “раб” означав не людину залежну, а людину, в якої відсутня приватна власність. Такі люди мусили працювати на інших – щоб прохарчуватися, отримати житло. Історія Московського царства, Російської імперії, Совєтського Союзу – це історія народу, який не має приватної власності. Бо в європейській традиції розуміння того, що приватна власність передається у спадок, створило юридичну практику, коли укладені договори трималися сотнями років.
В Росії та СРСР було кріпосне право, потім – колгоспи, і людина не володіла нічим. Можна було харкати в під’їзді та ламати дитячу гойдалку на майданчику. Тому психологія росіян далека від розуміння, що таке договір, угода. Вони не знають, що в це вкладати, не маючи власності.
Саме тому вони звикли і до того, що в них є господар, з рук якого вони жеруть. Тому вони й кричали про те, що Сталін – це їхній батько, а через кілька років після того, як він помер, заговорити про культ особистості.
Почитаймо українських класиків ХІХ сторіччя. З їхніх творів випливає, що українець – це передусім хлібороб. Візьміть Карпенка-Карого, Нечуя-Левицького – їхні герої прагнуть розбагатіти, стати ще більшим приватним власником. А в ментальності росіян цього нема. Тому ми бачимо наші побілені хати та їхні повалені “ізби”. І шалену заздрість до, власне, української хати.
“Кремль не розуміє, що напав не просто на Україну – він напав на Майдан. На людей Свободи”
– Невдачі Путіна в Україні на тлі перемог у Чечні, Абхазії, Осетії, Грузії – це більше історія про військові переваги? Чи це історія про український дух і про глобальне нерозуміння суті українства з боку Росії?
– Керівництво Російської Федерації не зрозуміло, що воно напало не просто на Україну – воно напало на Майдан. Тобто на людей, які ставлять свободу вище за будь-які блага.
У нас за лічені години були налагоджені волонтерські мережі, за лічені години знайшлися тисячі добровольців. Мобілізація пройшла всіма вертикалями та горизонталями країни.
Росіяни не розуміють, що українці – це унікальна нація, яка протягом тисячоліть існує на перетині світових цивілізацій – європейської, євразійської та мусульманської. І що українці – це та нація, яка зшила два береги Дніпра. Вони не зрозуміли, що українці – це ті, хто однією ногою став на березі Чорного й Азовського морів, а іншою перейшов Карпати.
Читайте також:
Історія незалежності: як українці боролися за власну державу і хто цьому заважав
Як писав гетьман Іван Мазепа, “горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі”, Оця бита дорога – наш український хрест, бо ми завжди знаходимося надто близько до ворога. Ми завжди перебуваємо на перехресті різних суспільних процесів – політичних, економічних, релігійних. А Росія – вона надто неповоротка, і їй, звісно, дивно було побачити, що українці – це нація, яка змогла мобілізуватися сама і змогла мобілізувати всіх довкола себе.
– Словом, справа не в західній зброї.
– Якби не було цієї зброї, сьогоднішня війна виглядала б іншим чином. Це була б війна величезних партизанських з’єднань, які трощили би армію російських окупантів в інший спосіб – від отруєних пиріжків до підірваних залізниць.
Росіяни не вивчили уроки історії і не засвоїли того, що воювати з українцями неможливо. Хіба що їм йшлося про фізичне знищення цілої нації, як вони це практикували у 1930-х роках.
Але світ змінився. І знищити українців що в 30-х роках, що тепер виявилося неможливо.
“Поразка Росії не буде нагадувати нам капітуляцію Німеччини. Це буде гібридна поразка, в результаті якої Росія розпадеться”
– Майбутнє нашої держави складно прогнозувати з огляду на те, що війна ще не завершилася. Але вже зараз ми переконані, що виграти в ній Росія не зможе. Навіть у гіршому для нас випадку, якщо Україна поступиться частиною територій, це не буде та перемога, про яку міг мріяти Путін. Як це змінить Росію та її соціальні прошарки? Чи “глибинний народ” не помітить свою ганьбу і не відчує презирство й ненависть світу до себе?
– Російська Федерація є останньою імперією на наших теренах. Їхньою поразкою буде розпад держави. І, можливо, вона розпадеться швидше, аніж ми проголосимо перемогу над старою формою РФ.
Зараз ми бачимо останні судоми цієї імперії. Ми спостерігаємо гібридність у всіх сферах, Росія і війну називає “спецоперацією”, а відтак ми маємо бути готовими до того, що й поразка її не буде нагадувати нам капітуляцію Німеччини. Це буде гібридна поразка.
– Але яка саме?
– Цього ми напевно не знаємо. Тут можливі кілька варіантів. Поразка в результаті розпаду Російської імперії. Поразка в результаті усунення від влади Путіна, творення нових еліт, підписання нових домовленостей тощо.
Але як би ми не назвали всі ці можливості, це все одно буде поразка. Тому що існувати в таких формах, як зараз, Російська Федерація вже не зможе.
Якщо ж Росія залишиться такою, як вона є, це означатиме, що українська історія вкотре вийде на те саме коло.
Нам треба змінити біля себе геополітичних гравців, щоб не наражатися на той самий ризик поневолення і визвольних змагань. Щоб вплинути на циклічність історії в нашому регіоні, потрібно, щоб наш сусід зник. І, за історичною логікою, імперія має зникнути.
– Добре, але чи є попит на незалежність у окремих республік та народностей Росії?
– Російська Федерація є багатонаціональною державою, не унітарною. Вона має величезну палітру націй, релігій, і разом з тим ця мультикультурна держава має оцю імперську складову, коли все обертається довкола одного народу, “рускіх”, та довкола однієї віри – православ’я. Безперечно, це викликає явище, яке називається “весна народів”. Коли народи, які знаходяться в складі РФ, почнуть прокидатися. Прокидатися, щоб одного прекрасного ранку почати молитися своєю мовою, читати книжки своїх поетів та насолоджуватися своєю культурою.
Читайте також:
Руслан Габбасов: Москва тричі порушувала договори з башкирами. Більше не дамо таке повторити
Зрозуміло, що в часи імперії знищувалися будь-які національні прояви, і тільки сильні нації могли вистояти та вижити – такі, як українці, наприклад. Інші нації підлягали знищенню. Тому недарма ми говоримо про депортації багатьох народів, які мешкають на території Росії, зокрема, чеченців.
Маю велике сподівання на те, що найближчим часом ці народи зрозуміють, що вони є самодостатніми і що вони хочуть проживати свої реалії, а не озиратися вбік Червоної площі.
– Наскільки війна, що триває, змінить Україну?
– На превеликий жаль, ця війна ніяк не змінить Україну, якщо ми не захочемо змінитися самі.
Ментально українці реалізують одну свою катастрофічну рису під час ведення війн та битв. Наша історія знає величезні перемоги українського війська, але
є один негативний наслідок всіх наших перемог: здобувши перемогу, ми не вміємо її закріпити.
Після Конотопської битви наші війська не пішли у наступ, а просто розійшлися. Така наша ментальна характеристика може спрацювати і цього разу.
Подекуди вона спрацьовує вже зараз. Бо не встигли регіони, які звільнилися від російської окупації, прийти до тями, як старі колаборанти почали диктувати свої правила. Хтось знов почав говорити про те, що російська мова їх не вбиває, хтось твердить, що немає нічого поганого у вулиці Пушкіна.
Тож якщо ми зараз не оговтаємося, не зробимо собі оцього кривавого щеплення, наша перемога нічого не змінить. Не очистимо державу від нечисті – будемо приречені залишатися країною третього ґатунку з величезною корупцією та кумівством. Якщо ми не спроможемося на люстрацію своїх родичів, друзів, знайомих, якщо не закріпимо перемогу, ми нічого не доб’ємося.
Читайте також:
Паралелі історії: 363 роки тому московити спалили Борзну “за їхню затятість”
– А наскільки зміниться світ? Зараз багато хто говорить, що система безпеки, вибудована після Другої світової, себе не виправдала. Якщо ви погоджуєтеся з таким твердженням, то якими, на вашу думку, були слабкі місця такої системи безпеки?
– Система світової безпеки, побудована після Другої Світової війни, була прекрасною. Але її учасники так само прекрасно розуміли, шо вони будують одну стіну такої системи на піску.
З 1939 року по 1941 рік увесь світ знав, що Другу Світову війну розпочали два агресори – Німеччина та Совєтський Союз. І це підтвердилося, коли вони в 1939 році спільно напали на Польщу і коли пізніше СРСР напав на Фінляндію.
Виключно німецько-радянська війна змусила союзників об’єднатися в битві проти Німеччини. Але і тоді всі чудово розуміли, що Совєтський Союз є вовком в овечій шкірі, і що створення системи колективної безпеки та міжнародних організацій на кшталт ООН є неможливим із країною, яка була разом із Гітлером на початку Другої Світової.
Створення системи світової безпеки означало те, що, зрештою, всі країни прагнули розпаду СРСР, але коли такий розпад стався, вони почали займатися тим самим, чим займалися і у 1930-х роках – потурати агресору. Замість того, щоб його зупинити.
Країни світу потурали Росії, коли вона створила конфлікт у Придністров’ї, коли захоплювала території Грузії, коли втрутилася в існування держави Білорусь. І, зрештою, коли потім окупувала Крим, напала на Україну.
– Коли говорять про великі трагедії людства, насамкінець вживають стандартну фразу про те, що подібний жах не повинен повторитися. Росія ж повторюється знову і знову. Це, власне, її національна ідея – “можем повторить”. То чи потуратимуть їй і далі? І якою буде доля України?
– Зрозуміло, що Росія продовжуватиме існувати, але вже як інша держава. Імперія розпадеться. Вона перестане існувати в своїх межах та політичних кордонах.
Зрештою, нам усім необхідно зрозуміти, що історія людства на планеті Земля є змінною, коли погляди наших науковців зорієнтовані у зоряне небо, коли ми думаємо про те, як людству вижити, маючи нові виклики щодо екології, коли звичну грошову одиницю змінюють цифрові…
Людство перебуває нині на порозі колосальних змін. Тож міркувати про наступні покоління сьогоднішніх держав вже не доводиться. Нам головне зберегти свою ідентичність у цьому новому тисячолітті, куди ми вступили. А це тисячоліття нової інформації та нових технологій, тисячоліття, яке підкорить космос у новій якості, винайде нові закони та побачить інший бік нашої галактики.
Сьогодні ми говоримо про те, що світом керують уже не держави, а транснаціональні капітали. І нам потрібно зрозуміти, як сильно ми змінюємося.
Ті форми, які має Україна, здатні до модернізації та вдосконалення.
Тоді як формат, властивий Росії, тобто висмоктування із себе сировинних ресурсів, агресія і силове утримання підкорених народів, тягне її вниз.
“Після розпаду Росії відкриється невелике вікно можливостей, щоб ми могли повернути вкрадені в нас артефакти”
– Чи буде в нас шанс після завершення війни повернути своє? Ви кажете, що в російських музеях містяться матеріальні цінності, вкрадені у інших народів, зокрема, і в українського. Тепер вони поцупили експонати з Мелітополя, Маріуполя. Якщо Росія справді розпадатиметься, чи скористаємося ми цим моментом її слабкості, щоб відібрати наші артефакти?
– Якраз тут – за посередництвом “Новинарні” – я хотів би звернутися до українських чиновників із попередженням-закликом. Нам потрібна когорта професіоналів, які скористаються ситуативним вікном, яке в час розпаду російської імперії відкриється буквально на тиждень чи два. Це вікно дасть нам можливість повернути українські музейні скарби, які вивозилися і в ХІХ, і в ХХ сторіччі. А також повернути кістки наших гетьманів, які були поховані в засланні на російських територіях.
Хочу нагадати, що після пограбунку українських музеїв німецькою армією до них повернулася одна третина наших цінностей, решта так і залишилася в Російській Федерації.
Якщо у нас є державники, котрі мислять стратегічно, а не тактично, вони повинні сформувати таку команду людей, які скористаються можливістю і повернуть нам предмети матеріальної та сакральної культури.
Читайте також:
Князь Костянтин Острозький: бив МСК, коли це ще не було мейнстрімом
