ВЛАДА НЕ БАЖАЄ ПЕРЕМОГИ У ВІЙНІ. Пасивність українського керівництва граничить із згодою прийняти усі умови ворога | Бизнес Украина

ВЛАДА НЕ БАЖАЄ ПЕРЕМОГИ У ВІЙНІ. Пасивність українського керівництва граничить із згодою прийняти усі умови ворога | Бизнес Украина:

ВЛАДА НЕ БАЖАЄ ПЕРЕМОГИ У ВІЙНІ. Пасивність українського керівництва граничить із згодою прийняти усі умови ворога | Бизнес Украина

На фоні останніх подій, в тому числі бійні під Авдіївкою та самостійного блокування ветеранами АТО вивозу-ввозу товарів до сепаратистських Луганська і Донецька чинна влада стала перед нашими очима повністю голою щодо наявності стратегії відновлення українського суверенітету над окупованими територіями. Складається враження, що закінчення воєнного конфлікту з місцевими сепаратистами та російськими окупантами не у планах Президента та воєнного командування України.
На що сподівається сьогоднішнє керівництво?
554666
— На відступ Росії, який стане можливим після падіння режиму Путіна? — Даремна справа. Його влада завдяки електоральній підтримці — стабільніша, ніж влада Порошенка.
— На економічний крах супротивника внаслідок санкцій західних країн? — На жаль, фінансовий потенціал і накопичення Федерації ще достатньо великі, а наявність енергетичних ресурсів залишає можливості швидкого відновлення доходів при позитивній зміні світової коньюнктури на нафто-газові продукти. У нас же економічний потенціал значно вразливіший і його відновлення проблематичніше, в тому числі через невігластво чинного уряду.
— На допомогу Україні Заходу, на кредити і сучасну зброю? — На жаль, нам відмовляють. Є багато причин, включаючи корупційну сутність сьогоднішнього українсього істеблішменту, що робить можливим видачу воєнно-технічних таємниць ворогу. Кому це не ясно? Отже і ці сподівання — ілюзорні.
Виходить, що у влади немає стратегії, а очевидно, немає й бажання зупинити війну. Фактично наша влада рухається у фарватері Росії, потакає їй (усі знають про суть мінського протоколу), про жодну власну ініціативу у розв’язанні конфлікту ми не почули. Так, чи дійсно чинне керівництво держави не бажає перемоги? Чи є для такого висновку реальні підстави?
Продаж різноманітних товарів, матеріалів, енергетичних послуг ворогу, в тому числі воєнного призначення, — це бажання його перемогти чи, навпаки, бажання його посилити і продовжити кроваву бійню на Сході Донбасу.
Режим вільної торгівлі з Кримом — це відповідь на незаконне відчудження нашої землі, на вбивства і порушення прав наших громадян, на захоплення наших морських акваторій, підприємств, культурних і природних центрів і заповідників чи це сприяння Росії налагодити економіку та мати ресурси утримання величезної армії на півострові?
Випуск вискоякісних видів військової техніки та зброї для продажу за кордон в сьогоднішніх умовах, коли наші воїни часто озброєні танками та гарматами радянського періоду, — це по-державному, це задля перемоги? І скільки потрібно часу, щоб почати серійний випуск суперкласних ракет, танків і мінометів, розроблених українськими конструкторами?
Чи може країна, взагалі, перемогти у війні, якщо її військово-промисловий комплекс працює за нормами мирного часу, тобто у півзміни, із затримками випробувань, неповною комплектацією складних виробів (наприклад, коли на озброєння поступають танки, у яких не працює ходова частина), надтривалими очікуваннями виконання замовлень, замовлення воєнної техніки не найкращих зразків (як у випадку з автомобілями «Богдан») чи подачі із затримкою транспорту для перевезень?
А як пояснити у часи кривавої і тяжкої війни переважне фінансування з бюджету не Збройних Сил, а внутрішніх військ, поліції та нацгвардії, а також приховування цього факту шляхом оприлюднення цифри загального фінансування разом усіх органів оборони, безпеки і правопорядку?
У той же час, як стало відомо, наші виробники поставляють терористам Донбасу воєнні засоби, а потяги Укрзалізниці підвозять їм боєприпаси для вбивства наших героїв (!). Коли ж українські активісти — ветерани АТО — добровільно зробили природні для війни речі — зупинили доставку продукції залізницею на окуповану територію, армійське командування, як відомо, відреагувало неадекватно. Назвало ці дії незаконними. Рішенням РНБО України органам правопорядку доручено ліквідувати об’єкти, що заважають транспортному сполученню з окупованими територіями. Ведеться також інформаційне бомбардування українських телеглядачів про «зупинку шахт та електростанцій, відключення споживачів і т.п.». були також спроби силового розгону блокувальників. Без сумнівів, буде й кримінальне переслідування учасників акції.
Але такі дії влади і командування лише розширюють чисельність учасників блокади. Розгортається дійсно другий фронт на Донбасі і тут нашому народу протистоять платні зброєносці олігархічно-корупційного режиму. Проте і серед них є чемні люди, які відмовляються виконувати злочинні команди офіцерів. Я гордий цього.
Нам розповідають, що ми маємо купувати донецьке вугілля через його брак для потреб українських ТЕС (Гройсман). Інакше ніби-то колапс в енергетиці, бо на складах електростанцій запас вугілля — кілька десятків днів. З цього приводу уряд здійснив чергову драматичну постановку під назвою: «В енергетиці — надзвичайний стан». Нас хотіли залякати, аби розблокувати залізничні поставки. Хоча відомо, по-перше, що наші потужності, зокрема, в ядерній та гідроенергетиці, не завантажені, по-друге, тепло-енергогенеруючі станції можуть працювати на різних паливних матеріалах ( в тому числі на мазуті, газі) і на різних видах вугілля, не тільки на антрациті. На окремих станціях і централях потрібне деяке технологічне вдосконалення. Але не на всіх. Потрібно провести перерозподіл палива між станціями і їх перезавантаження. Бездіяльність же говорить про саботаж урядом диверсифікації енергетичних джерел. Диверсифікація не відповідає інтересам енергетичної мафії. Її це не влаштовує, бо скасовуються олігархічні домовленості, ламаються корупційні схеми.
І ще. Хочу запитати: а плата за вугілля не надає фінанси цим потворним територіальним квазіутворенням для оплати вбивць-терористів, утримання їх примітивних органів управління — псевдоміністерств, парламентів тощо, оплати палива й електроенергії, які потребні цим бандитським загонам? Так, що важливіше: життя людей, які губляться кожного дня, чи вугілля, яким забиті склади на Донбасі? Ми воюємо і нас хочуть знищити як народ і державу, чи ми допомагаємо вугільним баронам. Я вже не говорю, що ми на наших електростанціях платимо ціну у 4-6 разів вищу, ніж ціна вугілля при купівлі беспосередньо у копалень. За таку ціну, звичайно, ми можемо завозити вугілля з будь-якої частини світу.
Як я й очікував, комедіанти з Кабміну недовго «тримали паузу». Через декілька днів вони розкрили карти — об’явили, що вугілля для потреб енергетики достатньо. Значить, як завжди, нам брехали і їх супротив був зпричинений власне зупинкою потоків, які приносять незаконні бариші.
Договірна війна чи кровавий мир
Нехай влада дасть відповідь: Росія прийшла вбивати українців чи співпрацювати з нами, обмінюватися досвідом і досягненнями, чесно вести торгівлю і дати рівноправний доступ українському бізнесу до своїх природних джерел та невичерпних корисних копалин? — Відповідь: вона прийшла вбивати, дискримінувати, спустошувати наші оселі, захоплювати наші землі і води.
Вона закрила нашим підприємствам доступ до своїх споживачів. Нагадаю, що за 3 роки український експорт у Росію впав у 5 разів. Ми ж даємо їх підприємствам і банкам, що працюють в Україні, заробляти на наших споживачах і клієнтах.
У мене таке враження, що для частини наших бюрократів, фіскалів, олігархів, торгашів немає ніякої війни, немає тисяч вбитих чоловіків, жінок, дітей. Вони живуть іншим життям, вони заробляють на війні, вони перехоплюють на свої підприємства надприбуткові воєнні контракти, вдало засекретивши їх. Вони організували контрабандні поставки до окупованого Донбасу, вони бояться розгнівати російську владу, аби остання не зупинила їх підприємства, не зупинила їм банківські кредити і встановила сприятливі ціни і тарифи для їхніх підприємств в Росії та у Криму.
Отже наша армія не воює, вона тільки захищається. Хоча наші воїни вже демонструють зразки відваги і високого військового гатунку і досягли перших вагомих перемог. Наша ж влада підтримує якийсь баланс у протистоянні і практично не допускає нанесення ворогу нищівних ударів. А міністри (Насалик та інші) переживають за роботу підприємств бандитських утворень, зайнятість їх працівників і розрахунки з ними, а тому вважають необхідним їх фінансувати (!), наприклад, кредитуванням ворога шляхом надання електроенергії та інших ресурсів уборг, відстрочки або повного скасування оподаткування і т.д.
Ніхто з цих міністрів не пояснить нам, яким чином змусити ворога оплатити отримані від нас товари і послуги? А борг вже досягає багатомільярдних сум. Це тільки один із аргументів неможливості економічних відносин підчас війни.
Схоже, наш уряд і президент спасають Ахметова — «головного уповноваженого» терористів і Росії в питаннях Донбасу. У мультимільярдера не витримали нерви: він, як відомо, висунув ультиматум нашому уряду, що його електростанції в Україні не будуть купувати ні у кого іншого, окрім так званого ОРДЛО. Чи треба щось доказувати? Він — стовп сепаратизму на Сході. А його самовпевненість є наслідком угоди, про яку повідомив Онищенко, між Порошенком і Ахметовим. Ці два олігархи разом стоять над донбасівським двобоєм, збираючи і розділяючи бариші від війни. Уряд же — лише виконавець їхніх вказівок.
На риторичне питання: чи можлива торгівля і платежі між воюючими сторонами? — є тільки одна відповідь: економіка і війна — речі несумісні, антогоністичні. Або економіка з ринковим попитом і пропозицією, стабільними грошовими знаками, узгодженими цінами, строковими платежами, фіксацією та обслуговуванням боргів, внесенням інвестицій та іншим, або війна з «безкоштовним» нанесенням іншій стороні людської і матеріальної шкоди, підрив економіки супротивника, відрізання його від джерел боєприпасів, палива, харчів, командний принцип постачання воєнних заводів і закупівлі зброї й техніки для Збройних Сил і т.п. Ті з маріонеток олігархів, хто пояснюють, що з бандформуваннями на Донбасі відбувається не торгівля, а обмін товарами, кривлять душею, бо обмін і є торгівлею. На війні не може бути ніякого обміну, лише кримінальна контрабанда. Слова Гройсмана: зупинити контрабанду, але не заважати торгівлі вугіллям — блюзнірство, під час війни будь-які поставки — контрабанда. Якщо уряд проштовхує будь-що через лінію фронту, то він проштовхує контрабанду і сприяє посиленню ворога. А якщо СБУ, як дозвільний орган, не зупиняє такий обмін, то це шкодить і національній безпеці, і життю людей, і майбутньому країни.
Таким чином, наша влада заради самозбагачення корупціонерів підтримує стан — ні миру, ні війни. Реальний мир не потрібен, бо олігархи заробляють надприбутки на війні. А без формальної об’яви і ефективного ведення війни можна розтягнути бойові дії на десятиліття. А це означає обездолення наших людей та можливе знищення нашої суверенної держави.
Не можу не сказати й про зацікленість влади на офіційному визначенні конфлікту на Сході як АТО. Але чому немає об’явлення війни Росії з моменту воєнного захоплення нею п-ва Крим? А коли ви, панове державні керівники, здійснюєте АТО, то це операція на знищення терористів. А якщо наші Збройні Сили та спецвійська не можуть знищити їх, то треба перейти від АТО до воєнних операцій. А інакше виходить «ні миру, ні війни», і це — на мій погляд, план агресора, який веде до знищення України.
Можна також сказати, що у Донбасі і не війна, і не АТО. Багато що свідчить про те, що це якесь несправжнє воєнне зіткнення. Договірняк. Наші воїни воюють і вмирають по-справжньому, роблять усе за законами воєнного часу, повністю підпорядковуються наказам командирів і т.і. Проте їм заборонено стріляти (за полуофіційними мінськими угодами) і давати воєнну відповідь при нападах агресора. А керівництво держави взагалі заявляє, що ситуацію на Сході України можна вирішити виключно дипломатичними і політичними методами (?). І це в умовах, коли ворог стріляє по нашим воїнам і мирному населенню з усіх можливих видів зброї! Вони нас розстрілюють, а ми їм робимо зауваження, що вони погано поводяться.
У той же час наші виробники поставляють терористам Донбасу воєнні засоби, а потяги Укрзалізниці підвозять їм боєприпаси для вбивства наших героїв (!). Зупинили цю вакханалію не представники держави, а українські активісти, які зробили природні для війни речі, заблокувавши залізничні поставки. Але армійське командування відреагувало неадекватно. Назвало ці дії незаконними. Ведеться й інформаційне бомбардування українських телеглядачів про «зупинку шахт та електростанцій, відключення споживачів і т.п.» через блокування. Думаю, що влада не покинула думки про силовий розгін блокувальників. Без сумнівів, буде і кримінальне переслідування учасників акції. Гройсман звернувся до Ради Нацбезпеки і Оборони, щоб та навела порядок ніби-то тільки в транспортуванні вугілля з окупованого Донбасу. Порошенко ж обіцяв повністю усунути заколотників, які ніби-то дестабілізують ситуацію в країні. Очевидно, він вважає сьогоднішній кривавий і депресивний стан стабільністю.
Дійсно розгортається другий фронт на Донбасі. Тут нашому народу протистоять зброєносці власного олігархічно-корупційного режиму. І ми маємо вистояти, бо наші дії справедливі і юридично, і морально.
Як зрозуміти такі дії нашої влади? Вона допомагає сепаратистам і загарбникам встояти і не програти нам війну? До речі, лідери сепаратистських анклавів також вимагають розблокування товаропотоків з України. Без цих потоків існування анклавів просто стане неможливим. Нагадаю, що економіка Донбасу у глибокій руйнації. Якщо у вільній Україні обсяги виробництва впали за 2014-2016 роки на приблизно 15%, то на території окупованого Донбасу випуск продукції сьогодні складає біля 25-30 відсотків від довоєнного рівня. Тобто промисловість та інші галузі «дихають на ладан». Лугадон навіть не треба підштовхувати: він скоро сам зірветься у прірву.
Але сьогодні Росія фінансує бойовиків воєнними засобами (одночасно вивозячи звідти промислове обладнання), а на Україну хочуть покласти функцію побутового і соціально-економічного забезпечення сепаратистів. В тому числі — купівля продукції їх підприємств. Так існування Лугадону ніколи не закінчиться.
Випливає висновок, що українська влада підтримує вбивць власних громадян, розвалює внутрішній економічний потенціал і забезпечує продовження існування мерзотних бандитських республік.
Де, у яких воєнних теоріях облога дислокації ворога розглядалася як дія, що шкодить воєнній кампанії і не веде до перемоги? До речі, американська організація стратегічного аналізу Atlantic Counsіl недавно зробила висновок, що Україні для перемоги на Донбасі потрібна саме економічна блокада окупованих територій. Коментарі — зайві.
Характер воєнних дій підводить до думки, що це не просто несправжня війна, а скоріше якась демонічна гра на крові між двома президентами — Путіним і Порошенком. Ніби між ними є якась певна коректність, що граничить з домовленістю не наносити шкоду один одному. Зокрема, це можна сказати про нашого Верховного головнокомандувача. Наших воїнів вбивають і катують, а Президент боїться порушити норми дипломатичного етикету! Для нього війни немає. У цих умовах дипломатичні методи означають йти по шляху поступок агресору. І повну здачу наших позицій, наших прав та інтересів.
Відомо: хто перемагає у війні, той і диктує умови миру.
Якщо прийняти такі висновки, то стає зрозумілим, чому президент весь час обмежує нашу оперативну активність. При звільненні Слов’янська терористам дали можливість зберегти свою воєнну силу. Потім удар по нашій міцності під Дебальцево та Ілловайськом. Після такого «вирівнення» сил жодна сторона особливо не форсує наступальні дії, не використовує усі ресурси для перемоги. Жодна сторона також не вилучає майнові цінності ворога на своїй території. Можливо тому, що належать ці об’єкти суперолігархату (до них треба віднести Порошенка, Ахметова, а також Путіна та його друзів). Не зупиняються також інвестиції, кредити і платежі на користь цих персон. Порошенко відкриває нові заводи у Росії, а Путін прибирає до своєї власності українські банки і отримує від Національного банку України рефінансування для своїх установ.
Водночас війна, як відомо, дає величезні доходи президентам, саме їм, бо ці оборудки не підпадають під контроль і регулювання державних органів і громадськості. А головне — війна допомагає гуртувати більшу частину нації навколо головнокомандувача (правда це вдається тільки Путіну), героїзувати його рішення, списувати на війну бездарне і корисливе керування країною, затикати рота політичним опонентам тощо.
От і відповідь на питання, чи зможемо ми з цією владою виграти війну і чи потрібна владі перемога. — Ні. Владі потрібні гроші. Їй вони вийдуть боком. Олігархічна влада байдужа до майбутнього країни. Перемога потрібна нам. Ми повинні згуртуватися, показати корупціонерам і олігархам свою силу і непоступливість.
Розв’язання воєнного конфлікту і доля сепаратистського анклаву
Виходячи із сьогоднішньої ситуації на Сході України і тенденцій, які спостерігаються, можна передбачити, що буде далі і куди ми рухаємося.
По-перше, треба очікувати, що Росія не збирається йти з нашої землі і має намір заморозити конфлікт, перетворити Східний Донбас у постійно кровоточиву рану. Це робиться для ослаблення і у кінцевому результаті знищення вільної та незалежної України. Кровоточива влада завдає і завдаватиме величезні втрати нашій державі через руйнування економіки, закриття підприємств на окупованій території, розрив зв’язків з партнерами в Україні, масова внутрішня міграція, збільшення безробіття, зубожіння і соціального приниження людей. Юридичне визнання Росією паспортів самопроголошених республік свідчить, що агресор намагається перетворити ОРДЛО на доміон Російської Федерації і таке ж депресивне утворення, як це було зроблено в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Криму.
По-друге, самостійне економічне існування cепаратистських анклавів неможливе. Це обумовлюється обмеженістю ринків продукції підприємств, які тут знаходяться (практично тільки Україна готова купувати їх продукцію), дефіцитом необхідних ресурсів води та електроенергії, продовженням руйнування господарських об’єктів, нестачею потрібної чисельності працівників, яка зменшується через війну і міграцію, а також вкрай незначними надходженнями до місцевих бюджетів. Ці квазіреспубліки є абсолютно безперспективними у соціальному і гуманітарному плані, вони не зможуть самостійно протистояти Україні у воєнному відношенні та зводити кінці з кінцями у своєму господарстві. Тому зможуть існувати лише при переході на повне зовнішнє дотаційне утримання.
По-третє, пасивність українського керівництва граничить із згодою прийняти усі умови ворога, в тому числі визнання самопроголошених республік, зобов’язання фінансувати економіку і соціальну сферу, купівлю продукції донецько-луганських шахт і заводів, дотування місцевих бюджетів і пенсійних фондів тощо. В результаті самопроголошені республіки будуть демонструвати своє успішне облаштування, а російські загарбники не понесуть серйозних витрат на утримання окупованих територій. Паралельно будуть викидатися на вітер наші обмежені фінансові ресурси. І поступово буде руйнуватися наша економіка і держава.
По-четверте, якщо ми повністю економічно «відріжемо» сепаратистську зону від України, то логічно покладемо усі витрати на утримання цієї зони на країну-окупанта (що відповідає нормам міжнародного права). Це допоможе укріпитися нашій армії й господарству і у той же час буде ослабляти економіку Федерації-Орди. Це дає нам шанс розвиватися далі, зберегти державність і бути незалежними.
По-п’яте, можна спрогнозувати, що Росія, як і у інших випадках, на інших окупованих територіях, не буде повноцінно фінансувати потреби Донецько-Луганського сепаратистського анклаву. Усі зобов’язання перед місцевим донбасівським населенням — внесення інвестицій, купівлю продукції підприємств, здійснення соціальних витрат, ремонт інфраструктурних і побутових об’єктів, виплату пенсій тощо путінський режим буде і надалі намагатися перекласти на наші плечі. Йому потрібна підконтрольна, нестабільна, криміналізована територія під боком України. Тому загнивання і розкладання суспільства, війська, інститутів влади, економіки і культури на окупованій території, на мій погляд, будуть продовжуватися і поглиблюватися. Це викликатиме соціальні конфлікти і розхитуватиме внутрішню ситуацію на окупованих територіях. Донбасівський край буде спустошуватися і обезлюднюватися. Можливо, буде внутрішнє протистояння з російськими окупантами. Відродження краю відкладатиметься. А Україна за таких умов зможе, я впевнений, успішно розвиватися.
З цього прогнозу випливає, що нам потрібна тверда позиція по Донбасу, подавлення сепаратистів усіма можливими засобами, які відповідають умовам воєнного часу, захист власних інтересів і примноження власного потенціалу. В іншому випадку відбуватиметься послаблення країни і наростання залежності від Росії.
У підсумку: складові стратегії перемоги
— Маємо розробити і запровадити реальну стратегію відновлення українського суверенітету над окупованими територіями Криму і Донбасу, яка включатиме сукупність воєнних і невоєнних підходів.
— Включити усі необхідні для воєнної перемоги над сепаратистами і загарбниками дії:
а) розгорнути ефективний, продуктивно працюючий український ВПК. Ввести особливий, командний режим функціонування і фінансування підприємств цього комплексу;
б) створити централізований механізм об’єднаного керівництва армії та її тилового забезпечення; ввести порядок суворого покарання осіб, які не виконують накази і розпорядження такого керівництва;
б) запровадити воєнний стан на території, що прилягає до окупованої території;
в) суттєво підняти нашу обороноздатність, реалізувати усю гаму засобів (тактико-стратегічних, військово-технологічних, командно-управлінських, ідейно-патріотичних, фінансово-матеріальних, пенсійних та інших), які посилять українську армію. Перейти до тактики ведення продуманних активних воєнних дій з метою звільнення загарбаних земель Донбасу;
г) відмовитися від будь-яких торгівельних та інших економічних стосунків з окупованим Донбасом і Кримом; зупинити транспортне сполучення й енергетичне забезпечення цих територій; на базі Міжнародного червоного хреста здійснювати поставки гуманітарних засобів для їх мешканців.
— Розробити комплексний план деокупації Криму за допомогою економічної і транспортної блокади, організації внутрішньокримського супротиву загарбникам, звернення до міжнародних судів щодо компенсації збитків, завданих українській державі та її громадянам, залучення збройних сил країн-членів НАТО до морського блокування портів півострова та інші.
— Зупинити торгівельні відносини з країною-загарбником, заборонити діяльність російських підприємств на українській території, зупинити транзит вантажів в Росію та з Росії, заборонити перерахування українських інвестицій та прибутків підприємств країни-агресора до Росії, відмовитися від обслуговування боргових відносин з російськими банками, корпораціями та урядових боргових паперів.
— Нуліфікувати імпорт природнього газу і за рахунок цього повністю відмовитися від його поставок з Росії -прямо чи через країни ЄС.
— Внести зміни у міжнародні механізми розв’язання конфліктів з російськими загарбниками, зокрема, внести зміни до положень мінського протоколу щодо переговорів, виключивши з них сепаратистів з окупованих районів та положення про особливий статус останніх; одночасно наполягати на внесенні до нього пунктів про першочерговий вивід ворожих військ. Ініціювати новий формат міжнародних переговорів, наприклад, із залученням США, Великобританії та Польщі.
— Активізувати інформаційно-політичну боротьбу з ворогом на зовнішній арені. Недопустимо, щоб провокативні заяви у світових ЗМІ (як передача Криму в аренду Росії) залишалися поза чіткою реакцією українського керівництва.
— Здійснити невідкладні реформи з деолігархізації країни.


'via Blog this'

Популярні дописи з цього блогу

Анонс повного розпродажу! Повний розпродаж з шостої ранку 4 лютого 2017 року і до повного остаточного розпродажу. Всі гроші підуть на потреби АТО та патріотичних рухів.

У Порошенка відреагували на скандальний інцидент з поліцією і мажорами в Миколаєві

Приват Банк зливає дані клієнтів за гроші! (продовження теми незаконної діяльності Приват Банку і колективного позову всіх кинутих клієнтів)