це якась особлива форма самознущання.
я приходжу за півтори години до пари і тупо сиджу. центральний корпус. мимо проходять дядьки в дорогих костюмах з безхарактерними обличчями і підстаркуваті преподші в довгих шубах, аспірантки гордо цокають каблучками, проходять гарненькі мальчікі і дєвачки, ці компанії розбавлені небагато вдягнутими першокурсницями з підручниками ТДП.
втім, людей небагато, бо пари. а на мене дивляться герої Великої вітчизняної війни.
підбив три ворожих танки та бетеер. поранений керував боєм. вивів групу з оточення. мене це не тОркає зовсім.
мені здається, я їм не подобаюсь і нервую їх своєю присутністю. однак мені тут подобається. тут повне зібрання усього, що я не люблю. саме тому я відчуваю невимовну ніжність і до цих людей, і до цих аудиторій, і до цих героїв.
цього колись не стане, а я залишусь згустком пам'яті. преподи переїдуть на захід, обсипеться штукатурка, а в холі спатимуть колишні студенти.
уявляєш, як буде весело?

"викинь квиток на потяг до смерті
облиш поклонятися мертвим героям"